XLVIII
Вони тинялися, як двоє підлітків, які тайкома втекли з дому і розглядали місцевість, ховаючись від цікавих очей. І оскільки обидвоє знали Монмартр від Мак Орлана і Карко, бо захоплювалися Дега й Тулуз-Лотреком і Ренуаром, в обох було щось від духу бурлакування. Отож, коли йшли серед течії пішоходів широким тротуаром, почувалися в знайомій атмосфері. Вони були зовсім не туристами, які оглядають знаменитий край. Їхні здивовані очі полонило здавна очікуване чудесне відкриття.
Вирування вулиць, думав він, це головне. Звісно, звідкись у спину ще досі дихав злий холод довгих окупаційних років, але було видно, що фасади будинків майже повністю набули свого колишнього вигляду, а вікна — чарів доброзичливих розумних очей. Хоча на мить склалося враження, що в театрі Dix Heures він чує співачку, яка 1943 року намовляє тих, хто запізнився і пробивається крізь натовп: «Що, важко прорватися? Можна сказати, що ми в Сталінграді!» І як потім через ці слова в маленькому театрі відбулася каральна акція нацистів, і пролунали постріли з револьверів.
І на короткий час йому здалося, ніби поруч немає Арлетти, а він крокує сам рідним окупованим містом, охоплений страхом і шаленою волею до опору водночас. Він ще там і вже тут, врятований монмартрівською велелюдністю. Чує відлуння важких чобіт і водночас пожадливо ловить вухом ритм вільних кроків. Бачить загиблу Мію, але хлопець, який зараз попереду веде дівчину, нахиляється до її юного обличчя.
І сам нахилився до Арлетти, і вона весело усміхнулася у відповідь на його поцілунок; бо французьке дівча здивувалося не поцілункові на вулиці, а виразові його обличчя. Веселий і водночас задуманий. І відповідає їй на питання, стенувши плечима, отож вона відчуває його настрій і мовчки бере за руку. І він переповнений завдяки її мовчанню і руці, але думає про дим крематорію і відчуває неймовірну радість від того, що був там, а тепер тут. Задоволення собою, своїм тілом. А ще більше обставинами. Скажімо, всупереч усьому, що було там, попереду йдуть двоє закоханих і воркотять у своєму замкненому, потаємному світі. Як добре, що цей світ ще можливий! Що він просто є. І що Арлетта і він теж у цьому світі, хоча він ще й у тому, де людям у смугастому одязі червоною фарбою малюють на спині дві великі N. Nacht und Nebel. Ніч і туман. Так, він свідок того світу, незнаний і анонімний, але лише своєю присутністю він підтверджує цінність поцілунку на тротуарі в світлі барв Утрілло.
Потім вони нишпорили в купах книг на парапеті коло Сени і вибрали «Великого Мольна» в гарному виданні і Панаїта Істраті «Неранцула». А потім заради виставки картин із таборового світу вирушили на Монпарнас.
— Ні, — сказав він згодом уже там. — Інтелектуальним холодом і епігонським кубізмом не можна передати тієї атмосфери.
— Хто знає, чи художник взагалі був там.
— Навіть якщо був, його захопила формальна марнославність, і він забув про безмежну скромність, якої вимагає від нього матеріал.
А потім був Люксембурзький сад, мов притулок зелені.
— Фонтани, і на лавах, які колись були зелені, — закохані, розбурхані, мов фонтан, — процитував її слова.
— Бач, який ти.
— Веселий. Просто веселий...
— Спочатку хочеш, щоб я тобі писала, а потім глузуєш?
— Це було б богохульством, — кепкувати з твоїх листів!
— Нічого більше тобі не напишу.
— Напишеш. Причому вже завтра, коли будеш вдома сама з настінним годинником у маленькій вітальні. І поспіхом писатимеш на розграфленому аркушику, вирваному з зошита для математики.
Хитро посміхнулася.
— Це справді прекрасно! Мої колишні зошити з математики. Завжди якийсь знайдеться.
Сонце вже перевисало через дерева, вона хотіла сісти на лавицю. Лише на хвильку. Підуть ще до того, як їх схопить холод.
Фонтан серед басейну розбурхував воду своїми невтомними бризками, молода мати все щось казала синочкові, який сидів навпочіпки коло кам’яного бордюра і пускав синього кораблика на спінену воду.
— Такий день посеред грудня — справжнє щастя, — сказала вона.
Але він ще думав про неї і листочки з зошита.
— А батько? Чи знає, кому пишеш?
— Батько? Раніше його не цікавило, а тепер зрозумів, що справа серйозна, і почав лютувати.
Спостерігала за дитиною, яка опиралася матері і не хотіла відходити від басейну.
— Про це я тобі в кімнаті казала, що розповім пізніше, — мовила через якийсь час.
Усміхнувся.
— Він мене незлюбив, бо я хворий?
— Каже, що ніколи не дозволить мені поїхати на чужину. Що ніколи не переступлю порога його домівки, якщо поїду. І взагалі, відречеться від мене.
Все ще дивилася поперед себе.
— Якесь затяте прокляття, — спохмурніла.
Потім повернула голову.
— Я одержала листа від Жозефіни. — В її очах був напад сірої, неперебореної сумоти.
Знову уперто дивилася поперед себе.
— Батько хотів би Альфреда за зятя, — сказала вона тихо.
Він знизав плечима.
— Хто це?
— Я ж тобі розповідала. Товариш по школі. Вже багато років любить мене.
Він спостерігав за її обличчям. Потроху воно ставало круглішим, риси немов м’якшали від тепла несподіваного зворушення. І йому ставало прикро від думки, що вона може скніти під час розмови про геть безмежно неприємні речі. Кохання, яке стане відповідним аргументом для родичів, друзів і доброзичливої старої тітки. Тільки не сльози. Вже сама атмосфера доволі безглузда.
— Сказав, що чекатиме мене. Альфред.
Ставало холодно, і він схрестив ноги. Нехай виговориться, сказав собі.
— Заходить до мами, як у часи, коли був моїм однокласником. Він дуже подобається моїй мамі. Бо він добрий і побожний, але вона не втручається в цю справу. На своїй шкірі відчула, що таке зв’язок, який людина обирає не сама, а їй нав’язують інші. Батько — ні. Підбурює його і обіцяє, що все буде так, як треба.
— І чому він так йому подобається?
— Бо він син багатого ремісника.
Глянула на нього.
— Батько хотів би з моєю допомогою здійснити те, що йому не вдалося самому. Всупереч усім старанням, він лише звичайний помічник у магазині, це його гнітить, мов нестерпне приниження.
Знову озирнулася до нього.
— Альфред — сумирна і тиха душа, і батько розуміє, що через мене міг би мати владу і над ним.
Немов на дрібні шматочки його січе, з подивом подумав він, жоден відтінок від неї не вислизне. І якою прекрасною компаньйонкою була б для свого батька, якби хотіла вступити з ним у спілку.
Темрява лягала на дерева, розприскувалася фонтаном на свинцеві струмені. Пішли, хотів сказати їй, але був у полоні нещадності і сірості, які охоплювали його. І самі собою до нього повернулися картинки Парижа тих днів, коли стояв коло чобіт на полі поблизу Порту Кліньонкур. Ті речі, які мовчки пропонувала процесія, що пережила потоп. Шматки шкіри всіх форм на лавці. Гребені з шпичастими, дуже гострими зубчиками. Жіночі панталони рожевого кольору. І туман жовтої пилюки, що клубочиться, немов дим після щойно погашеної пожежі. І чоботи, які, як йому здається, випадуть з-за пазухи і закрокують м’яким порохом, немов неозорим шаром попелу.
— А ти?
— Мені байдуже до його планів.
Але її обличчя було серйозним і незворушним.
— А якби він не хотів тебе більше бачити вдома? Зміг би дотриматися слова?
— Звісно, зміг би.
За якийсь час забурмотіла зміненим голосом:
— Мами мені б бракувало... — Її рука мимоволі шукала його руку.
— Усе буде добре, — сказав він. — Жодних планів щодо від’їзду ще немає. Тому поки що тобі немає причини мучитися.
Її рука знову звільнилася.
— Він хоче, щоб я приїхала додому в гості.
— Батько?
— Альфредові батьки святкують річницю весілля.
— І запрошують тебе?
— Альфред їх умовив.
— Тобто саме це вирішило питання твого від’їзду додому?