— Як шкода, — пробурмотів він.
— Пошукайте її...
Тоді він обійняв її за плечі і поволі повів до сходів.
— Заспокойся, — пробурмотів він і кивнув швейцарові.
— Ну, звісно ж, — сказав швейцар. Він був високий і кремезний, з погідним обличчям спокійного дипломата. І вікно відчинив відшліфованим рухом руки, і на віконну раму ступив елегантно, немов усією своєю поставою підкреслюючи, що це не його робота, але через незвичайні обставини він її щиросердно береться виконати.
— Знайдіть її!
І її тіло ще більше заклякло в судомі, що тримала її, як напад поліомієліту. Його ж проштрикнуло відчуття підступної загрози, по той бік якої була територія небуття. Холодний подих порожнечі і загибелі, як того ранку, коли йому з горлянки на вуста виступила тепла рідина. І був вражений, бо ті почуття викликали в ньому несподіване відкриття її нового, непередбачуваного образу. Немов йому довірили опікуватися чимось, що перевершувало його можливості. І він почувався винним. Водночас обдуреним і співвідповідальним.
З відчиненого вікна тягло холодом, з темряви долинуло ледь чутне нявкання.
— Мінетто! — Її тіло пройняла дрож; так від удару дрижить дерев’яний кілок.
— Не треба так, — твердив він. — Не треба так, — повторив, немов колискову. Але її зсудомлене тіло не могло його чути. Через кроки швейцара за металевою сіткою, що натягалася і скрипіла, її тремтіння було уривчастим.
— Темно, — немов сам до себе сказав швейцар, сітка під його ногами ще сильніше заскрипіла. Тоді слабенький голосочок знову збудився і тієї ж миті згас.
І були лише її здригання перед відчиненим вікном, і темрява тихої холодної ночі. Сітка ще раз рипнула, а швейцар начебто кудись пішов і вже не повернеться. Озвався після довгої мовчанки, ніби людина, яка воліє залишатися на віддалі.
Він міцніше обійняв її за плечі.
— Підійди! — сказав він, а його рука поволі намагалася побороти її судомну задерев’янілість. Але тіло її було нечутливим і непіддатливим. Він обережно підсунув її, немов обертав скульптуру.
— Пусти мене! — сказала вона сердито; і підсвідомо тягнула руки до відчиненого вікна. Але він поволі, майже непомітно підштовхував її в напрямку сходів. Скульптура з простягнутими руками, думав собі, і задоволений був, що швейцар ще не з’явився у віконному отворі.
— Дайте мені її!
Але її тіло все ж підкорялося тиску його руки, і він вів її догори. Добре, думав собі, вона таки зрозуміла, що вже по всьому. І відчував полегшення, бо вони віддалялися від вестибюлю; уже зі сходів він побачив швейцара, який, схиливши свою високу постать, ступив на вікно, але тепер Арлетта була вже недосяжною для його очей.
— Ми обидва винні. Ми її вбили...
— Пішли, — прошепотів він, бо вона раптом зупинилася і хотіла повернутися. Вони рухалися поволі, бо вона все ще опиралася; і коли вів її нагору, йому здавалося, що повинен бути з нею уважним і обережним, мов із предметом, який щомиті може зламатися. Так поводиться при переселенні носій, який несе в помешкання дорогоцінну кришталеву чи порцелянову вазу.
І в кімнаті турботливо й уважно став коло неї. Вона знову і знову хотіла кинутися до вікна, щоб чути голос із подвір’я, але він легенько притискав її до себе. Хотів, щоб його обійми потроху пом’якшили її тіло, і водночас розумів, що він, немов санітар, який проводить обов’язкову терапію непередбачуваній хворій. Не зважаючи на її опір, він допоміг їй роздягнутися. І під час цієї повсякденної процедури її рухи немов повернули собі свою природність, її тіло поволі ставало розслабленим.
Тремтіння пронизувало її і стихло лише згодом, коли він ліг до неї і міцно притулив до себе.
— Ми її вбили...
— Ми залишили відчинене вікно, щоб вона мала свіже повітря, — м’яко сказав він. — Хіба ні?
— Так, — пробурмотіла вона крізь схлипування. — Сонце так гарно сяяло, що було б гріхом зачиняти вікно.
— Ми так захопилися цим вікном і думали про мансарду, і про стільки інших речей, що нам не спало на думку, що киця може пролізти крізь вузькі прутики ґрат.
— Така дрібненька була бідолашка...
— А тепер краще помовч, щоб заснути, — прошепотів. І провів долонею по її плечах і шиї, погладив її волосся і плечі. Вона повернулася до нього спиною, так що її стегна спочивали на його стегнах, його долоня пройшлася м’яким вигином і знову повернулася повільним, але наполегливим ритмом м’яких хвиль, що котяться, надходять і відходять шовковим піщаним берегом. І йому було шкода, що це не гарячі пестощі, а цілющий засіб, який має її заспокоїти і приспати.
Незабаром її тіло зовсім обм’якло, хоча можна було ще відчути дрібні, швидкі здригання, які передвіщали прихід сну.
«Ти такий добрий зі мною...» Але це було вже бурмотіння в напівсні, а потім вона повернулася і вмостилася в його обіймах.
Добрий? Немов це щось вирішує в житті. І зрозумів, що мусить звільнитися від неї і лежати сам. Бо відчуття піклування про незахищене створіння може бути щирим і справжнім вживанням в її світ. Але питання в тому, чи хоче він бути санітаром для такої дитини? І зупинився на слові «санітар». Так, там. Але подавати таблетки вугілля сухим вустам, а потім носити кістяки з чорними вустами і чорними зубами в ящик за бараком — це дуже спрощена форма професії санітара. Їй потрібні ніжні руки медсестри. Ні, неправда, він міг би бути м’яким і по-батьківськи турботливим; міг би без проблем. Доказом цього її слова вдячності. Але тепер з’являється питання: чи той, хто був санітаром там, покликаний турбуватися і берегти таке створіння тут, серед живих людей? Заповнити всі дні цим піклуванням? Вкласти в це все захоплення порятунку? Вмістити широкі горизонти в дівча, яке переживає такий стрес через смерть звичайного кошеняти?
Поволі вивільнив руку з-під її тіла.
Тепер у нього було враження, що поруч із ним лежить незнайомка. І знову бачив її скуте, тремтливе тіло, хоча йому здалося, що все це було колись давно і навіть ввижалося якимось маревом. А було це саме тут і саме внизу, біля швейцара. І розумів, що його прагнення до незалежності набуває реальної форми. Таку істоту може собі дозволити безтурботний пан. І може її плекати, мов в оранжереї. А що має робити з нею той, хто пережив кораблетрощу. Посадити її на гілку дерева, якої ледь вистачає для одного? Але наступної миті відчув, що його думка заблукала на манівці. Вигода — цього було б замало для неї. Це були б лише куліси. Лише сцена. І знову йому здалося, що він на межі двох світів і не належить жодному. І раптом йому привиділися ельзаські дівчата, яких із настанням темряви почали возити вантажівки; і відчув себе неймовірно далеким від неї.
Вона лежала на сусідньому ліжку, але була частиною іншого, не важливого для нього світу. Він був здивований і майже вражений тим, як природно і з якою легкістю виключився з її світу і заступив на територію, на яку вона ніколи не зможе увійти. Бо ті дівчата тоді не плакали, хоча й мали для цього привід, бо знали причину свого переселення в смертоносний вогезький табір. То були місцеві жителі, ельзаські жінки і дівчата, можливо, арештовані прихильники maquisa[35] в Дононі, кинуті до табору в Шірмеку, де не було крематорію. Хто б міг знати? Тому в бараках вони спочатку висловлювали здогади, а потім, бунтівні і немічні, замовкли. Бо вражаючим був цей приїзд машин, що серед ночі спускалися стрімким схилом з того боку витесаних терас. Кудись відлетіла радість від того, що союзники вже близько, що над горами пролітають літаки, що есесівці риють траншеї навколо табору. Від дівчат, яких покидали до барака-в’язниці, звідки до незгасимої печі залишалося лише кілька кроків, вони зазнали поразки в особливий спосіб. Можна собі лише уявити їхню долю, але ті картини загибелі продовжувачок людського роду та шугання полум’я і розлітання іскор над вузьким комином на нижній терасі супроводжувало страшне усвідомлення немічної чоловічості. Коли вже бараки спорожніли, і вони їхали до Дахау, світловолосий французький лікар у товарному вагоні розповідав, як із свого бараку стежив за тим, що відбувалося з дівчатами і жінками. Кожну окремо есесівець відводив крізь порожній простір і зникав із нею в середині блоку з піччю. Одну за одною, з паузами. І жодна не плакала, вони йшли тихо і спокійно, і він був вдячний ночі, що вона ховала те нещастя.