Так, він зараз згадав про них через її плач.
Засунув руки під потилицю. Плач через кошеня. І вперто дивився поперед себе, немов знову чув гуркіт вантажівки, яка спускається вниз із того боку, де крематорій, немов бачив дівчину в супроводі есесівця і чув постріл, бо, мабуть, їх не вішали на ті гаки; надто повільно було б, вони поспішали.
L
Як бувало й раніше, і цього разу він спробував врятуватися від поразки у пошуках оновленої свідомості своїми записками. Коли ліг на ліжко, спочатку відчував, що якось замовчав у них про кімнату з паризьких канікул, які були хоча й короткими, але незвичайно хвилюючими. І при цьому докоряв собі, що розповідав Арлетті про долю ельзаських дівчат; але це трапилося так природно, що він сам дивувався. Дивувався, як тверезо, немов його це не стосується, пояснював їй, що врешті-решт батько має рацію. При цьому навіть переконував себе, що повинен залишатися послідовним у такій поведінці, і так поступово набути габітусу байдужості, без якого і надалі перебував би під владою неспокійних хвиль сентименту. Так буде наймудріше, якщо він знову призвичаїться до самоти, адже для поверненця це найпослідовніший стан.
І дозволив своєму олівцю слухатися плину ремінісценцій; але цього разу вони не стосувалися країни смерті, а відновлювали в пам’яті події травня 1945 року. Було це відразу після прибуття в Лілль, де після довгої перерви — ціла вічність минула — його тіло лягло в простирадла, які обійняли його з особливою ніжністю. Але ще раніше (вони приїхали вдосвіта) вони разом із Рене і Франсуа, опинившись на вулицях міста, відчули чарівність тихих і милих будинків. Ну, про ці відчуття потрібно ще подумати, уважно і детально описати всі душевні порухи у вранішньому світлі того 1 травня, дня його повернення до життя.
Це знову були два аркуші в клітинку із зошита для математики. Зараз о пів на десяту, і він, мабуть, тільки-но повернувся додому, підіймаючись схилом, з якого серед густих дерев видно білу стіну першого корпусу. Чи думав він про неї? Відколи вони попрощалися на пероні, в неї перед очима лише його ввічлива, але холодна стриманість. Він твердив, що вона запізниться на поїзд, але не просив її запізнитися для нього. І коли вона подарувала йому швидкий гіркий поцілунок, їй хотілося знову поставити валізку, щоб порозумітися, щоб вони знову віднайшли одне одного. Але боялася, що його відстороненість і її опір проти неї так і триватимуть, і потім настане ніч, і вони будуть разом, але без поцілунків. Так би сталося й минулої ночі, якби він не втішав її через Мінеттину загибель. Він був такий ніжний з нею в її глибокій скорботі. Так уперше, відколи вони знайомі, він трішки підняв завісу, яка ховала від неї час, проведений ним у пеклі, як сказав би Рембо. І спочатку вона не второпала, чому він оповідає історію про ельзаських дівчат таким спокійним голосом; здавалося, ніби він продовжує свої роздуми, які розпочав уночі. Лише потім, коли сказав: «І старий французький лікар іще раз підкреслив, що жодна з них не плакала, коли йшла з есесівцем у напрямку крематорію», — лише тоді вона зрозуміла. Не буде розповідати, як їй було соромно. Та стриманість дівчат, які опинилися високо в горах, в своїх горах. Відчуття ув’язнених, які розуміли, що згорять. О, вона розуміла, як природно в ньому ожили ці картини, і як само собою йому нав’язалося це порівняння з нею, яка так безутішно ридала через Мінетту. І відчула, з якої далечі він дивиться на неї. Ні, ніколи вона не зможе зрівнятися з тими, хто поліг так таємно, майже без свідків, на вході до бараку на вершечку самотньої гори! Все ж нехай він їй вибачить. Хоча всі інші дівчата, які пережили війну, в порівнянні з тими жертвами не варті життя, їм не можна закидати того, що вони не пройшли крізь ті жахіття. Чи йому так не здається? Яким був би сьогоднішній світ, якби всі носили в собі такий спадок? Можливо, тоді б він не обрав її, бо не зміг би знайти в ній того, що шукав. Але що поможуть ці констатації, якщо вони й так розлучилися? Ні, але не думає ж він, що вона зможе добре почуватися в шлюбі з чоловіком, який у неділю водитиме її на службу Божу, із старомодним чоловіком, який буде добрим і занудним? Чому він серйозно говорив про це? І батько їй за вечерею сказав: «Тепер маєш у руках козирну карту, і тільки від тебе залежить, як ти нею зіграєш!» Немов ідеться про гру. Вона ж знає, що була б усе життя невірною такому чоловікові, і на подружньому ложі лежала би з думкою про коханого і те сп’яніння, яке охопило її назавжди. Ні, не правда, що вона знову б змогла врости в когось іншого! Жодні старання і жоден час не спроможні цього досягти. Але як він міг так настійливо говорити про те, як він міг? «Матимеш можливість жити зі своїми книгами і природою», — сказав їй. І був таким неймовірно тверезим, що тепер її весь час переслідує цей турботливо розсудливий вираз його обличчя; ніби він, віддаляючись від неї, вираховує, як найкраще влаштувати її майбутнє. О, так, йому від неї лише неспокій і клопоти, і, може, для неї справді найкраще погодитися на пропозицію вигідного життя. Вона б присвятила себе дитині і дала їй все, чого не мала сама. Накупила б їй скільки завгодно книжок з ілюстраціями. (Якби він міг бачити ту страшну хату її дитинства і зрозуміти весь гнів, який назбирався в ній. Якби вона могла стати багатою і опинитися в тому класі, який так ненавиділа і досі ненавидить! З радістю щось би зробила для того хлопчини, який щодня вороже дивився на іграшки багатих хлопчаків.) Але чому вона думає про це? Невдовзі вона знову буде коло нього, і все буде добре. Твердо знає, що все буде добре. Як того вечора, коли він пішов, і її охопила невимовна туга, але потім вони знову зустрілися в її кімнаті, немов два моряки після корабельної аварії. Він любить її, а вона — його. Це не може загубитися, як потічок, що на піску розсиплеться на дрібні струмини і потроху зникне. І ще припис:
P. S. «Зараз я зіскочила з ліжка, щоб розповісти тобі ще одне. Мусила одягнути мамину сорочку, бо забула, як ти знаєш, свою піжаму. Сорочка довга і біла, вся в мереживах, Мама хоче бути похована саме в ній, принаймні так каже».
P. S. «Читаю статтю, яка погоджується з тобою щодо картин на виставці на бульварі Распай».
І почувався винним. Немов своїми порадами допомагав її батькові з планами щодо «козирної карти». Але того ранку він був щирим, хоча й говорив те, що не лягало на серце, і сподівався, що вона буде всіма силами опиратися. І знав, що її опір лише посилить його завзяття, і навіть хотів цього, як заперечення його слів. Вона ж оборонялася слабо; надто була вражена його раптовою турботою про її майбутнє та думками про долю ельзаських дівчат і свій плач на сходах. Але, залишившись на самоті, він зрозумів, що заради всього, що пережив, він покликаний прийти їй на допомогу, і розповідь про нещасних дівчат мала потвердити його минуле, а не стати засобом її приниження. І тепер вона писала про те, що він мав би вже давно знати. Вона не винна, що не була там. І хто знає, якби її спіткала така доля, то, швидше за все, і вона б поводилася так, як ті дівчата; часто обставини ліплять людину, потреба її ліпить. І той, хто безутішно плаче через смерть дрібної тваринки, можливо, завтра піде на смерть, не кліпнувши оком. Так, уже давно мав би знати, що люди по той бік пекла залишилися звичайними людьми. Під час війни страждали, боялися бомб і терору, але вони не були частиною тієї атмосфери, з якої було вичерпано все людське. І він дозволив їй поїхати без слова підтримки, яке змогло б її підбадьорити при зустрічі з меркантильним батьком! Навіть натякав, що наречений з багатої родини міг би стати для неї найкращим варіантом.
Тепер йому було важко уявити, що він справді казав таке, але якийсь невиразний, туманний спогад свідчив, що це справді був він. Він усвідомлював своє трохи злостиве вдоволення з її розгубленості. Звісно, це було не навмисне; але здавалося, немов у нього вселився якийсь невидимий суперечливий дух, якому вдалося довести, що з Арлеттою він лише марнує час. Ніби вона сама в листі не просила: «утримай мене без усякої причини».