Згадка про той лист знову наблизила її до нього. Справді, це якесь прокляття, ця тиха одержимість, що охоплює його, коли той світ так виразно повертається до нього. Немов чорна стіна. Немов густий туман. І все, що зовні того тісного кола, втрачає значення. Все порожнє і нікчемне. І він ненавидить вплив тієї атмосфери на сьогоднішнє життя, але водночас розуміє, що, попри все, залишиться їй вірним. У жодному разі минуле не сміє бути мірилом оцінювання реального світу. Не сміє визначати напрямок почуттів, бо значення минулого лише негативне, це абсолютна негативність. І задоволення, яке дає йому відчуття, що він був там і, незважаючи на це, тепер знову тут, дуже сумнівне задоволення. Якимось чином навіть зіпсуте і протиприродне.
Він лежав, і був сам у кімнаті, бо Ів пішов на рентген, і відчував неправильність свого становища. Стіни малої кімнати були вже не затишними, а тихим і ворожим панциром. І Ван Гогів «Міст Ланглуа» на стіні здавався застиглою жвавістю. І, як це буває з людиною, яку ми більше не любимо, почав відчувати негативні риси того тла. Скажімо, навіть тиша навколо. І нестримно, десь глибоко в собі він відчув тугу за вируванням міста, та перед ним була лише спокійна, монотонна картина полів і дерев. Але той неспокій і невтішність могли б змінитися на душевне багатство, якби не відчуття, що Арлетта так далеко. Немов він її втратив остаточно; ніби вона вже не повернеться. Але чому ж не повернеться? Та сумнів залишився. Сумнів і водночас ніби передчуття, що довго він тут уже не затримається.
LI
До Іва прийшов доктор Лебон.
Його висока і міцна постава заповнювала кімнату присутністю чогось приємно хвилюючого і лагідного. В образі містянина широких поглядів, організованої невгамовної людини, була сконцентрована тиха впевненість психолога, який звик заспокоювати душевно неврівноважених людей. В основі його вдачі була душевна доброта, але навіть вона була якоюсь нетерплячою, якоюсь нестримною, а тому по-особливому привабливою; а його погляд, незважаючи на свою приязність, часто здавався відсутнім. Ця присутня неприсутність, майже замріяність, зустрічається в лікарів непересічних, з мистецькою душею.
У кімнаті знову панувала безтурботна атмосфера попередніх місяців; і в нього було відчуття, що з Арлеттою все буде добре.
— Прекрасно, чи не так? — сказав доктор Лебон, коли він повернув йому позичену книгу Фройда. — І що скажете про пояснення єдинобожжя на підставі психоаналізу?
— Скажу, як тоді, коли ви мені принесли «Тотем і табу». Видно, що Фройд дає найпростіші відповіді на найважчі питання. І людина подивована, що не знайшла їх самотужки.
Лебон усміхнувся, потім пішов по стілець і поставив його між двома ліжками, в ногах.
— Ну все ж таки, — сказав Ів; на колінах у нього був часопис про кіно, який саме приніс лікар, і він неуважливо гортав його сторінки.
— У другій частині студії так тонко подано розвиток людської релігії та етики, що в нас ніде не прокидається тінь спротиву, — сказав Радко. — Навпаки, нас захоплює мистецьки стилізована досконалість речень, які зажди відповідають нелегкому, вибагливому матеріалу.
— Подумайте лишень про місце, де говориться про віру у всемогутність думки. Для нас, психоаналітиків, твердження про всемогутність думки дуже важливе. Так само, як дикуни і як діти, наші хворі плутають свій душевний світ із світом реальним.
Ів запитав:
— Маєте такий приклад серед хворих?
— Звісно.
— І?
— Нічого. Коли пацієнт зрозуміє джерело почуття образи, все буде добре. Зараз ще, мов баран, він упирається відкритому пошуку.
Знову повернувся до Радка Субана.
— Віра у всемогутність думки — магія, а ще сила слова і мови, яка і є початком справжнього людського розвитку. Це прекрасні розділи. І ще він пояснює, як віра в силу думки і бажань — що для дикунів одне й те ж саме, — ще більше загострює почуття кривди.
— Ви, звісно, дивитеся на це передусім терапевтично. Але якщо подумати, що в нашому столітті ми досі виховуємо дітей за системою про «грішні думки», то здається майже неймовірним, що ми можемо чинити насилля над сучасною людиною.
Ів насупився.
— Не забудьте тільки про нашу прогулянку, — сказав він.
— О четвертій ми домовилися, так? — Лебон подивився на годинник.
— Авжеж, — пробурмотів Ів. — Саме так.
Доктор знову посміхнувся; немов його професійне чуття очікувало від цієї розмови цікаве відкриття про мій характер, думав собі Радко Субан.
— Як на мене, у нього багато винятково важливих тверджень, — сказав він. — Передусім оте про людську свідомість чи про те, що Фройд називає «над-Я». Ми задоволені, коли зрікаємося поганого вчинку, нас пече сумління, коли його зробимо. Для Фройда свідомість зайняла місце батьків і вихователів. І це велика і водночас втішна правда, бо вона усуває в нас усвідомлення реальності голосу всемогутнього і суворого Бога.
— Мсьє Субан — агностик, — сказав Ів і в’їдливо посміхнувся.
— Ні. — Лебон встав. — Сучасний світ справді повинен знайти нові дефініції для всього, почавши, скажімо, з ідеї про батька, бо ідея Бога є проекцією ідеї батька. Вже сама можливість появи і популярності диктаторів свідчить на користь цього.
— І це очевидно, вам не здається? Справді, диктатура завжди зумовлена внутрішнім, економічним і соціальним станом якоїсь країни, але на цій лише основі диктатор не зміг би досягти такого виняткового, напівбожественного становища.
— Диктатури мають успіх, бо ідея батька представляє вірність своїм думкам, незламність волі і рішучість у діяннях. Сучасне суспільство є великим скупченням хитань, суперечностей і релятивності.
Ів стягнув ногу з ліжка, хитро дивився на неї і чекав на знак.
— Так, — сказав Лебон. — Четверта, знаю.
Вона не приїхала. У листі Жозефіни було сказано, що вона нездужає і тому не може вирушити в дорогу, але навіть якби могла, батько був би проти, бо каже, що робота в санаторії зовсім не підходяща для молодої дівчини. І до щирого Арлеттиного вітання додає і вона, Жозефіна, своє власне, і хай він їй вибачає, що не повідомляє йому гарних новин.
Відчуття загубленості, яке пройняло його, було схоже на тишу, в якій зачаїлася смерть; неозора пустеля в нерухомому безголоссі. І не витримав, пішов до лісу, хоча було холодно, а дощовик, який йому дав Червоний Хрест, не годився для приходу зими.
Лише тепер він помітив, що грудень наближається до кінця, і ось-ось настане Різдво. Але як не намагався, не міг зрозуміти, що саме святкуватимуть люди і з чого саме радітимуть; розумів лише, що на Різдво має бути мороз. Якби Арлетта була коло нього, то весело сказав би, що люди радіють із того, що залишилися живі, і у вифлеємському дитяткові вбачають народження нових надій. А так залишався лише мороз, який щипав за щоки. І найгірше було те, що таборовий світ більше не був для нього тією єдиною дійсністю, в якій би міг знайти собі точку опори. Знав лише, що кілька місяців тому, в темному лісі, він міг жити тією дійсністю. А тепер у свинцеве небо стирчали лише голі штурпаки. Бо він знову пристав до людського середовища, полишив мертвих і демонічні картини їхнього кінця. Тепер і ця нова дійсність вислизала від нього, бо він втратив Арлетту. Втратив її, — у цьому вже годі було сумніватися. І був безсилий. Засуджував її, що виявилася такою слабкодухою. Засуджував водночас і себе. І відчував, що все закінчилося, але все ще не наважувався навіть уявити, що її вже нема.
Бо вона була з ним від першого дня, коли йому масувала спину, і до прощання на вокзалі. Та перша ніч, коли його вела місячним сяйвом. Її живе тіло, її дитячі обійми. Потім усі ті ночі в лісі. І зустріч після гіркої, ненавмисної розлуки. І розпачливе відчуття непоправної втрати. Тоді, коли покинув її саму в лісі та серед ночі повернувся до неї, і під її дверима чекала на нього смужка світла. І її приїзд до його кімнати в Парижі; коли вона вмивалася і декламувала вірші, коли підходила до ліжка і тримала схрещені руки на грудях, бо забула піжаму. І він проганяв ці картини, а вони за хвилю знову поверталися до нього ще більшим багатством відтінків. І були всі разом єдиним, помноженим доказом відданості і кохання, а кожна окремо — із зерном непевності в собі. Завжди хованки, завжди порятунок у втечі. Але потім доказ, що всі її незугарні витівки мали свою причину і всупереч усьому ставали зв’язком, що ще міцніше прив’язував його до неї. І він мав би бути чоловіком, який приймає рішення і свідомо бере під свою опіку раниме створіння, але натомість сам був іще ранимішим. При кожному русі — насторожі, через кожну тінь — повен сумнівів. І замість вступити в бій із дійсністю був іще зараз готовий повернутися до минулого, як до гарантії цінностей, які не може йому дати сьогодення. А ще ревнивий до своєї свободи і незалежності. Але тепер, коли ця свобода стала дійсністю, вона була схожа на тихий відчай. У той же час розумів, що, якби вона повернулася, то при першій суперечці все б повторилося знову. Ні, тепер він би знав, як її прийняти, нехай лише повернеться! І обіцяв собі, що буде м’яким і розважливим. Вона здивується.