Це станеться, бо тепер він справді знає, що повинен побороти ті сновиди зі спогадів, не дозволити, щоб вони керували його поведінкою.
Після обіду було так само холодно, лише атмосфера стала ще похмурішою, бо хмари згустилися. Дихало снігом, постаті на терасі були по самі пахви закутані в коци. Але того разу багато хто покинув свої лежанки і пішов до корпусу. І це було чимось неймовірно дивним, майже недоречним, адже цей час був призначений саме для лежання. І це відчуття надавало особливої ноти усвідомленню, що вони йдуть на похорон. Передовсім тому, що всі вони були переважно колишніми військовополоненими, і їхній настрій через смерть колишнього депортованого не був обтяжений спогадами. І почуття товаристськості не було таким живим. Тому підсвідомо вони відчували задоволення з приводу того, що в незвичну годину можуть трохи прогулятися парком. Їм було майже цікаво. Може, вони ніколи не дізналися б, що маленька будівля в кінці парку коло стіни, що відділяла сад від асфальтованої дороги, — це морг, якби не смерть колишнього депортованого, котрий не мав рідні; інших-бо, коли вже не було порятунку, швидко забирали додому.
Вони йшли групами, дехто був замислений, але гурт із Жулем, Йойо і Робертом був невиправним. Властиво, Жуль і Йойо.
— Ось бачиш, ніч — і тебе нема, і ангели тебе відносять на крилах, — сказав радісно Жуль.
— Краще нині пару нових легенів, аніж двійко крил на тому світі, — загримів Йойо.
— А якщо там потрібно йти під гору? — і Жуль з цікавістю розглядався довкола. — Я надто засапаюся.
— Ти надто злостивий, щоб тобі хтось дав крила!
Жуль зупинився посеред дороги, закашляв і зітхнув:
— А ви собі уявляєте Йойо з крилами? — Гурт засміявся. — Це ніби дати крила китові.
Жуль прикрив долонями вуста, як діти, які хочуть приховати свій сміх.
Радкові не подобалося, що вони поводяться так буденно, але потай був вдячний їм, що вони такі. Бо губився в шумі їхньої балаканини, і це не давало йому слідувати за своїми думками. Власне, за почуттями. Несподівано його ніби охопив якийсь незрозумілий переляк. Він не боявся мертвих тіл. Адже він їх так багато наносився. Не боявся дрібної, сірої двоповерхової будівлі з пласким дахом, бо звик до внутрішності вічної печі. Але краще б він не ходив туди; і коли проходив повз корпус медсестер, навмисно думав про її кімнату і предмети в ній. Потім про кімнату панни Рев’єр, що була поруч. У нього було вірне враження про Клер, сказала Арлетта, коли вони прогулювалися Монмартром; через електричну плитку в її кімнаті сталася пожежа, а вона в той час була в селі. Коли ж вдерлися до її кімнати, в шафі знайшли гумовий пристрій, яким жінки користуються для самозадоволення. Він відігнав від себе цю картинку і подивився ліворуч, бо крізь голі дерева виразно виднівся четвертий корпус. І побачив Налецького, який тепер виглядав набагато гірше; а тому скорше згадав про першу зустріч із Арлеттою. Те післяобіддя, коли вона принесла термометр, а потім повернулася по нього і зняла з голови хустину, і перед його дзеркалом поправила пасмо світлого волосся.
Недалеко, осторонь від усіх, тихо і самотньо йшов Нікос. Приєднався б до нього, і пішли б разом. Але в такі миті кожен самотній, ось і він колись був сам-один, незважаючи на незліченну кількість засуджених, подумав він. Він ніби побоювався, що впізнає в покійнику когось такого, хто якимось чином прийшов звідти, щоб його поховали тут. Немов опирався самій думці, що в цю теперішню атмосферу парку, дороги, французького села коло дороги міг потрапити хтось із атмосфери смерті. І зрозумів, що тієї миті в ньому живе не лише почуття невиразного страху, але й спротиву. Адже він завжди із великим співчуттям і розумінням ставився до людини, яка повернулася звідти, а тепер, виходить, що вона насправді й не повернулася. Хоча й був невдоволений присутністю нерухомого тіла, йому було цікаво, чи воно таке ж зсушене і кістляве, як і всі тіла там.
Так вони дійшли до будівлі під сірою стіною та увійшли до неї, щоб віддати шану покійникові. Йойо стояв, мов добрий ведмідь, а у Жуля було обличчя сухорлявого батька, який все зробив, аби врятувати хворого сина, але син усе-таки випередив його і відійшов на той світ раніше, ніж він. Мішані думки. І зрозумів, що він думає про це, щоб не думати про неї. Тіло покійника не було схоже на тіла там. Він був одягнений. І на жовтому чолі був лише жмут волосся, але цього достатньо, щоб череп не був голим. Ні, він не був одним із тих, він був звідси. Його вже торкалися санітарки-доглядальниці, лікарка, яка прикладала стетоскоп до його грудей. На його запалих щоках відчувалося дихання голосів, які зверталися до нього, доторк Арлеттиної дрібненької руки, яка приносила йому вночі ліки. І згадав, як вона писала, що майже бажає хворому, аби якнайшвидше припинилися його страждання. Може, це був саме він?
Він стояв у юрбі і з бездумним виразом на обличчі слухав, як говорили про покійника. «Може, десь має жінку». «Відіслали телеграму, але ніхто не відгукнувся». І згадав Жуля, як той говорив панні Жільбер про три цінності: про здоров’я, працю та кохання. Про кохання він би їй оповів якусь особливу історію, яка б починалася так: «Знаєте, скільки коштує розлучення колишнього полоненого, який повернувся додому і застав дружину з іншим? Що, мадемуазель Жільбер?»
І Жуль урочисто поліз у кишеню за паперами, але мадемуазель Жільбер утекла, лишивши по собі лише хилитання дверей.
Тоді раптом усвідомив, що він без Арлетти, і тієї ж миті відчув навіть солідарність із покійником; і здалося йому, що завдяки цьому усвідомленню спільності їхньої долі він не такий самотній.
Потім, дорогою назад, він приєднався до Нікоса, в обох у них жили однакові спогади звідти, і, можливо, саме тому вони всю дорогу мовчали.
LII
Усю ніч йому здавалося, немов похорон для нього — знак, адже його повернення до життя перетворювалося на крах. Сила, яку, всупереч усьому, мало минуле, була схожа на незримий і нечутний вітер, який віднесе зі сцени акторів і куліси, і залишить лише безнадійно порожній поміст. І тепер вся дійсність знову зведена лише на оту, за сценою, оту з димарем і запахом лою, що його розносить дим над бараками, важкий і задушливий. А оскільки він ще й ревниво оберігає ту дійсність і навіть пишається нею, то світ той є його співучасником, подумав він. Бо тоді, коли говорив їй про одруження з гарним хлопцем, атмосфера звідти була поруч, підтримувала його. І в його відчуттях був навіть відтінок злорадства, — нехай і вона почувається пригніченою, як він. Ці емоції зародилися в ньому, піднялися з нього, а не прийшли до нього як чужорідні. І чим глибшою ставала ніч, тим більше він ув’язав у заплутаних тенетах. Так навіялася думка про кінець, як сам собою зрозумілий і необхідний висновок. Скільки їх уже невдовзі після повернення врятувалися саме в такий спосіб! Тобто виявилися швидшими, ніж він. Не такими наївними. Менш інфантильними, ось що. Зрозуміли, що той світ неможливо пересадити у повсякденну метушню. Яким порятунком від цих примар може бути жіноче тіло? Воно не сміє принести забуття, та й поверненець цього не хоче, а кохання ніколи не зможе дати рівноцінної заміни. Хоча рішення про самогубство — ще більше спотворення всього. Це визнання слабкості. А щеплення для життя після повернення з країни смерті є доказом сили. Ні, сьогодні ввечері він не був би так вороже настроєний щодо свого тіла, яке прийшло померти в банальне повсякдення, якби не почував солідарності із тим мілким, простакуватим людським світом. Не стояв би коло нього, як нав’язливий гість. Бо якщо переслідування тих видив — прокляття, то пістряві, барвисті картини життя — спокуса, безпосередньо пов’язана з людською суттю. І немає сенсу залишатися вірним тому єству на шляху крізь загибель для того, щоб тепер відчути потребу попрощатися з життям.