Зупинився, бо засумнівався, чи правильно порівнювати ті тіла з молюсками. Може, справедливіше буде просто розповісти, як вони спробували врятуватися ще до того, як до них прийдуть із ношами, дуже боялися, що після того, як табір спорожніє, есесівці переб’ють немічних, і їхня доля буде вирішеною.
Вечірній рух на вулиці жвавішав, а він знову повернувся до питання, як передати образи уже далекого, але для нього так само живого світу.
Тоді почувся стукіт.
І водночас: «Можна?»
Це був її голос у прочинених дверях; і вже за мить її холодне від зимового вечора обличчя було коло нього, і йому здавалося неправдоподібним, що його долоні потопають у золотавому жовтому хутрі її короткого пальтечка. Ні, цю радість не можна було порівняти з жодною попередньою, бо жодного разу небезпека втрати не була такою реальною.
— Я так боялася, що вже не застану тебе, — прошепотіла вона.
— Як бачиш, я чекав на тебе.
— І ти так холодно від’їжджаєш, — сказала, мов сама до себе.
— Холодно? Трохи послабив обійми, щоб зазирнути їй у вічі. — Не хотів би я знову пережити ті дні, відколи ми розлучилися.
— А я, Радку?
І ще тієї ж миті вигукнула:
— Ох, я вже зварилася в тому пальті!
Коли зняв одежину з неї, побачив, що вона була в біло-сірому костюмі, немов молода жінка, що зраджує чоловіка зі своїм колишнім коханцем.
Сіли на край ліжка.
— Мабуть, і тобі було нелегко. Але ти хотіла вдовольнити батька цими відвідинами. — Вона така серйозна і сконцентрована, думав собі, немов за ці дні подорослішала.
— Розмовляла про сторонні речі, в той час як їхні очі оцінювали тебе, мов теличку на ярмарку. О, як я себе ненавиділа!
— А успіх?
— Батько блаженствує. Альфред йому, мабуть, сказав, що я зачарувала його батьків.
Рвучко захитала головою.
— Але яке мені до цього діло! Хотів, щоб я прийняла запрошення, — я це зробила, догодила йому, щоб у хаті був спокій. Тепер для мене ця справа завершена.
— Але для нього — ні, адже він не хоче, щоб ти повернулася до роботи.
— Атож, — замислено одказала вона.
Потім здивувалася.
— Так тобі Жозефіна і про це написала?
Сиділа з похиленою головою, хвиля золотавого волосся закривала її щоки. Подумав, що вони нескінченно далеко одне від одного, і він не знає, як знайти дорогу до неї. Відгорнув їй волосся з обличчя і притримав рукою її підборіддя.
— І що тепер?
— Я поїхала, як бачиш!
— По свої речі?
— Так, він мені погрожував і навіть пригрозив, що приїде по мене. Але він не зважиться.
Тієї ж миті простягла руки і пригорнулася до нього.
— О Радку, допоможи мені.
Торкнувся її волосся.
— Ти мала б поїхати зі мною, — сказав він, коли вона притискалася своєю щокою до нього, немов готова до будь-якого його рішення. — Але навіть якби це було можливо, ти б не мала відваги, і тобі не дозволило б сумління поїхати зі мною без згоди батьків.
— Радку, я така слабка...
— А якби я сказав тобі почекати, коли я приїду по тебе, ти теж не насмілилася б поїхати без їхньої згоди?
— Тоді все було б інакше, я б увесь час готувалася до від’їзду.
— Тоді почекай на мене.
— О, мій Радку.
— Я не сказав нічого нового.
— Сказав! Того ранку, коли ти розповідав про тих дівчат, я для тебе вже нічого не значила.
— Твій від’їзд тоді відібрав усю твою чарівність. Це була вже не ти.
— А тепер?
— Досвід тих днів змінив тебе. Твоя чарівність, якщо ти будеш ще веселішою, повернеться знову.
— Я вже весела, Радку.
І закружляла кімнатою, підійшла до валізки і підняла кришку.
— Я привезла тобі пляшку одеколону, — сказала вона і дістала з-поміж білизни скляну пляшечку.
— Півлітра? Не пам’ятаю, чи я колись захоплювався такою розкішшю.
— У поїзді мусиш чимось вмиватися, хіба ні?
Тепер це була майже справжня Арлетта, подумав собі. Але коли була знову поруч нього, в атмосфері ще не було того простого щастя, яке кожен її порух перетворювало на ще незнану цінність.
Здалося їм, що вони довго мовчать.
— Радку, — прошепотіла вона несміло.
— Так?
— Отже, мої чари таки зникли!
— Ні. Але кожен з нас по-своєму зрадив одне одного.
Її рука пошукала його лікоть.
— Усьому виною моя нерішучість.
— Більше винен той, хто не вміє відділити пекельний світ від звичного повсякдення.
— Легше відділити, ніж сприйняти.
— Важко підкоритися дійсності, в якій по той бік пекла люди залишилися істотами, котрі дбають про відбивну, про новий одяг і хмуряться, коли їхні очі зустрічаються з фотографіями з Белсна.
— І котрі плачуть через смерть свого кошеняти...
— Але вони не винні. Вони не мають примар, які ґвалтують їхню повсякденну дійсність.
Потім вони мовчали, і здалося йому, що невиразний шум вуличного руху має цілком товаристський призвук.
— Треба занурити руки у дійсність, немов пекар у тісто, — сказав він. — Робити щось, і мати відчуття, що корисний.
І знову мовчав.
— Пам’ятаєш того Віхертового біженця, який сховався у лісі? І це реальність, тільки короткотривала. Неможливо довго залишатися пораненим звіром і нападати на кожного, хто наближається до твого барлога.
— Можливо, життя серед густих дерев все ж було б якимось порятунком, — тихо сказала вона.
— Тобі б швидко набридла самота.
— Але ліс — це не самотність. Там багато живих істот — дерева і все, що дихає і рухається коло них.
— Будь-яка самотність була б втечею. Це нічого не вирішує. Я радше буду серед неспокійного міста і житиму його долею.
Здавалося, крикливий газетяр навмисне зупинився саме під його вікном; її тіло було окремо від нього, і здалося йому, що мусить знову його завоювати, бо вилучив його зі свого світу. Десь з’явилася тріщина, і крізь неї повіяла непрохана порожнеча. Але водночас її тіло під біло-сірим костюмом було таким рідним, жило для нього, було щепленим до нього. І він бажав її, хотів доторкнутися до неї, щоб повернути її чари. Достатньо було лише одного слова. Лише однієї сонячної усмішки. Лише поруху руки з тоненькими лініями на долоні. Лише дотику її грудей.
І хоча усвідомлення цього не було достатньою гарантією майбутнього, він відчував, що її чари вже повертаються, вони вже поруч, десь зовсім близько.