Атож, нехай спробує; але він буде при цьому абсолютно відсторонений. Як там. І простягнув руку до вчорашньої газети.
Бомба над Хіросімою.
Після усіх злочинів — тепер ще й цей! Так, на додачу, щоб увінчати все. Мов купол на верхівці невідомої базиліки зла. Для того, щоб людям отруїти ще й ту крихту задоволення, яку мають завдяки закінченню війни? Така масова загибель люду апокаліптична; в певному сенсі ще гірша, ніж у таборі. Ні, може, ні. В таборі люди опиняються перед трупарнею. І чекають. І знають, що єдиний вихід — крізь димар печі крематорію. Під атомною бомбою — ні. Згораєш, мов целулоїд. І в Хіросімі люди якось безтурботно сприйняли той літак, що самотньо кружляв над ними. Думали, що це розвідник. Потім усі вмить стали лише білим сяйвом. Десятками тисяч. І це одним лише порухом. Щось треба було б зробити. Що? Одному впорскують повітря під ребра і всіляко піклуються про нього, а п’ятдесят тисяч одним лише порухом відправляють на той світ. І якби він був одним із тих п’ятдесяти тисяч, зараз би жоден чорт не цікавився його легеневою перетинкою.
Головне те, що людині немає куди втекти, бо Далекий Схід тепер — випробувальний полігон для нової смерті. Гоген уже не має куди поїхати.
У коридорі почулося невиразне деренчання, а потім стукіт у двері.
— У вас поганий настрій? — запитала панна Шатен. І почала втягувати в двері високий апарат на гумових колесах; зверху були дві посудини, кожна наполовину наповнена рідиною.
— Зараз прийде лікарка, — сказала вона, всміхнулася і знову пішла.
А це залишила тут, подумав він; мов опудало, мов чаплю з великими скляними очима. Він глянув на крислаті каштани, і йому здалося, що це його вірні товариші, які будуть дбати про нього. А той залізний стояк, гумові рурочки, сестри з термометрами і з комбінованими порошками від головного болю, — все це здалося йому тієї миті лише якоюсь грою, в яку бавляться дівчата й жінки в білих халатах. Він розумів, що знову несправедливий до них, але з яким задоволенням він би втік на терасу, спустився по стічній трубі в парк і сховався серед зелені, бо знав, що лише природа здатна його зцілити.
Тоді прийшла вона зі своєю гамірною говірливістю.
— Де панна Шатен?
Пішла до дверей.
— Панно Шатен! — гукнула. — Я ж її просила бути тут, — сказала біля його постелі. — Куди вона пішла?
— Щойно була тут.
— Була тут? — І знову поцокала підборами до дверей. — Панно Шатен!
Знову в коридорі лунали тверді удари її підборів.
— Мадемуазель Шатен!
Тоді Шатен озвалася зі сходів, що спускалися до передпокою.
— Я ж сказала почекати мене тут. Хіба не казала?
— Дзвонив телефон, — спокійно відповіла панна Шатен і підійшла до апарата.
— І хто це був? — раптом стала допитливою, бо панна Шатен була такою відсторонено-спокійною.
— Головний лікар, — сказала Шатен, немов сама до себе.
— Що він хотів? — Тепер уже була сумирна.
— Прийде після обіду, — сказала холодно панна Шатен.
— Після обіду? І ви мені нічого не кажете?
Панна Шатен відсунула ліжко, і лікарка обійшла навколо нього до стіни.
— Праворуч, звісно, — сказала сама до себе і схилилася над ним. — C’est ca[4], — пробурмотіла і встромила голку. — А він уперто не хоче, немов він краще від лікаря знає. Не болить же ж? Звісно, не болить! Іде? — питала панну Шатен.
— Ні, лікарю.
Він думав про те, що каштани стережуть його перед терасою, мов якісь розумні істоти, що вони пишаються своїми соками і змовницьки віддадуть їх йому, коли лікарка піде; незримо переллють їх у нього без гумових рурочок і довгих голок, які штрикають між ребра.
— Уже, — сказала вона, коли витягнула голку і встромила її в іншому місці між ребрами. — Ну що, може, ви наважитеся сказати, що відчули голку? — запитала. — А тепер? — сказала панна Шатен.
— Те ж саме, лікарю.
— Mince alors![5] — вигукнула і підвелася. — Трата часу, — пробурчала сама до себе та відійшла на середину кімнати. — Заклейте шматочком пластиру.
— Можна відвезти геть? — запитала Шатен.
— Так-так, — сказала і махнула рукою. — Спробуємо ще.
Він мовчав.
— Болить? — запитала тоді вона, немов здивована, що він не вихваляється, мовляв, мав рацію, коли стверджував, що нічого з цього не вийде. І тоді йому здалося, що буде правильним, якщо покаже, що потребує її допомоги.
— У мене все ще болить плече, лікарю, — сказав він. — Праве плече.
— Плече? — І при цьому відразу загукала в дверях: — Панно Шатен!
— Так, лікарю? — відгукнулася та з амбулаторії.
— Запишіть у зошит, нехай йому помасують плече. Пан Субан каже, що йому болить плече.
І вже в коридорі вичитувала панну Шатен:
— Після обіду прийде головний лікар. А ви мені нічого не кажете!
X
Життєдайний дощ освіжив парк, і серед серпня здавалося, що сонце береже соковиту зелену барву крислатих диких каштанів. Вже було добре пополудні, коли з невиразного шуму в коридорі стало зрозуміло, що від палати до палати ходить сестра зі своїми термометрами в склянці. Ні, він її не чекав. Але усвідомлення того, що вона може увійти кожної миті, перешкоджало йому читати; йому здавалося, що він їй не симпатичний, бо надто малослівний, і при цій невиразній думці весь час відчував у собі якесь далеке і незрозуміле задоволення.
Потім він позбувся і тих крихт почуттів та думок і задивився на зелень. Оскільки лежав горілиць і його погляд був майже горизонтальним, здавалося, наче лапате листя не там, біля вузької тераси, а над його головою. І ніби зелень уже проникла в нього, але ще не в його думки, а лише скраєчку в його кінцівки.
Хтось постукав. Вона вже натиснула на ручку дверей і зайшла. Трохи немов крутнулася на підборах своїх гнучких струнких ніг; справді, мов у горобця, подумав він.
— Термометр. — І поправила білу хустку, наче саме тепер згадала, що її голова не звикла до тісного обруча.
— Дякую, — сказав він і захитав заперечливо головою.
— Мусите! — Але в її дитячій усмішці ховалася змовницька згода.
— Тридцять шість і вісім, — сказав він і засунув долоні під голову. — Вже два тижні без змін!
Вона знизала плечима і поставила термометр знову в склянку.
— Позначте, — прошепотіла вона і глянула на терасу; водночас знову без потреби торкнулася накрохмаленої хустки, зав’язаної на потилиці.
Потім сказала: «До побачення». І пішла.
Вона поводилася не зверхньо, просто трішки різкувато, як усі дівчатка, котрі в дитинстві перехворіли на поліомієліт. Подумав: якась особлива постава, так що здається, ніби вже доросле тіло ходить на ще маленьких дитячих ступнях. Він звівся на ліктях, узяв з нічного столика олівець і провів коротку риску на квадратному листочку над своїм узголів’ям. Потім знову ліг. Узагалі-то якась смішна ця зубаста лінія; немов її намалював якийсь школярик з першого класу, сказав він собі, школярик, у якого над узголів’ям на дерев’яній таблиці прикріплений квадратний папір. Та й краще, що ця лінія нецікава. Якби вона стрибала вгору, а потім падала донизу, — це було б погано для тіла, яке лежить під нею; і трохи смішні ті французи з отим своїм вимірюванням температури в прямій кишці. Не в роті, як у американців. Не під пазухою. Саме там. А по ній не скажеш, що вона залюблена у свою сестринську місію. Може, саме тому вона його схвилювала. Водночас він уявляв собі, що не може не дивитися з легкою поблажливістю на її приховану образу. Все, що робили санітарки, йому здавалося простою забавою. В порівнянні з образом таборового санітара, який у нього склався. Такий собі обряд, який забезпечує людям роботу і надає їхнім вчинкам примирливого значення. Звісно, він знову був несправедливим, та все ж не міг утриматися, аби коло тих рисок на квадратному папері не думати про Йожефа Крамера. Можливо, тому, що його фото було в газеті, яка лежала на його ліжку. І це була лише одна з тих примар. «Знаєте, — сказав би малий, — ви так кумедно носитеся зі своїми термометрами, а навіть не уявляєте, наприклад, що там дітям і жінкам зістригали волосся, перед тим як кинути їх у вогняне жерло; а потім, утомившись від такої кількості жертв, з того м’якого жіночого волосся робили подушки для своїх натомлених ніг».