Безглуздо боротися з нею такими засобами, подумав він, але водночас виразно відчував, немов жіноче волосся у нього в подушці під головою. І легко підняв голову. Це трагедія двадцятого століття, подумав і з силою прогнав від себе відчуття гладенького шовку чийогось волосся. І навмисно згадав про її термометри; може, справді краще малювати на папері зранку рисочку вниз, а після обіду рисочку вгору. Адже були ті рисочки на квадратному папері, кожна окремо, — половинками дня, який йому відпустило життя і подарували каштани там, надворі.
Знову стук.
— Можна? — Це була знову вона. — Я тут не забула термометр?
Усміхнувся.
— Ах, так. Ви ж його не взяли! — Вона відразу крутнулася на закаблуках і трохи демонстративно випрямлена пішла до стола з лівого боку.
Поставила на столик склянку з термометрами.
— Ви позначили?
— Так, — сказав і навмисно зашурхотів газетою.
— Ви постійно читаєте. — Але її інтонація не виказувала зацікавленості. Навпаки, вона розв’язала хустину на потилиці і при цьому спокійно видивлялася на себе в дзеркалі, немов вона це робить щодня, там, над його умивальником.
Він спостерігав за нею. Якби її поведінка була кокетливою, усе б було набагато простіше, подумав він.
— Вона тісна, — сказала, правою рукою шарпнула хустину і майже стягнула з голови. При цьому головою струснула так, що волосся розсипалося, світле, густе і хвилясте. На його фоні виразніше проступив тісно застебнутий комір білого халата і рожеві щоки. Тепер стала жіночнішою. Але водночас рухами нагадувала безвідповідальну дитину, яка знову каже незнайомцю «ти», хоча мама її за це не раз сварила.
— Тепер краще. — І знову пов’язала на голову хустину, але при цьому ще раз струснула волоссям. — Якби оце мене бачила лікарка, — сказала потім. Її ліва рука автоматично сягнула по склянку на столі.
Він усміхнувся і мовчав, а вона нахилилася над його газетою.
— Хм, революційне видання, — в її голосі чувся вдаваний подив.
Знизав плечима.
— Знаю, його не люблять у цьому корпусі. — Він недбало згорнув газету, немов вона набридла йому своєю присутністю. — Але мені абсолютно байдуже.
Вона, здавалося, його не слухала; коли обернулася, її голова в сніжно-білій хустині була немов одягнена в дитячий чепчик.
Босоніжки були теж маленькі, ступні наче справді жили своїм життям, окремим від усього тіла.
Коли її рука натиснула ручку дверей, сказала:
— Ех, ми, простаки, — потім лукаво посміхнулася і пішла.
У її репліці відчувався відтінок іронії і водночас змовницької гордості. Звісно, ця гордість була схожа на почуття маленької школярки, яка втішається: «У мого тата теж є золотий зуб».
Поклав газету і заклав руки під голову.
Сонце сідало за дерева, що закривали терасу, і світло важко пробивалося крізь них. Зелена завіса була схожа на арабеску, сплетену із мережива сяйливих ниточок і палахкотливих сонячних плям. Що це все мало означати? Здається, вона не легковажна жінка, але тоді, може, сновида? Ні, принаймні не в повсякденному значенні цього слова. Швидше схожа на нічного метелика, що сліпо летить на вогонь. У всякому разі, завіса таємничості йому більше імпонує, ніж якби перед ним постала правильна, вишукана, розсудлива жінка, бо з такою він не знав би, як поводитися, не зміг би розслабитися. Але стрибок з його світу в її замріяну атмосферу був би завеликим. А може, й ні. Може, її легковажність якраз для того, хто ще не виборсався зі смертельної пітьми.
Захід сонця крізь густе листя був усе ще палахким. Для нього захід взагалі-то починався дуже рано, бо погляд йому застилали високі дерева. На континенті захід узагалі інакший, ніж на морі, подумав він; занурення розпеченого кола в водяну масу скидається на величезну доменну піч, над якою розчиняється фіалково-кривава запона неба. А тут сонце ховалося за дерева так, що його заходу не було видно, а він, мабуть, був тихим і лагідним, бо синювате небо мережили тонкі помаранчеві нитки. Здавалося, що синій шовковий купол ось-ось зблякне, але відразу, тільки-но він зблякне, відтінки рожевої барви вмить заповнять довгі та вузькі прогалини.
XI
Шлях з їдальні на першому поверсі до другого був коротким; але він навмисно йшов сходами поволі, щоб його охопив отой напівлегкий-напіввеселий настрій, що передує відвідинам. То був своєрідний подразник, отой перехід від довгого мовчання до товариської розмови, і він щоразу мусив приготуватися до неї. Він почувався, мов актор, який вживається в образ, перш ніж вийти на сцену. І це була не лякливість, а ревнива прихільність до свого світу, який треба на певний час покинути, але водночас — він це відчував — якомога ретельніше сховати у себе. То був страх перед переможним наступом повсякдення. І Налецький, хоча й революціонер і вояк, теж був частиною повсякдення. Бо революція і боротьба — частина життя, а той, хто спав поруч зі смертю, майже призвичаївся грітися коло її жерла.
Поручик сидів на ліжку і тримав на колінах низький столик, який хворим слугує столиком для їжі.
— Ви вже повечеряли? — запитав він тріскотливим голосом. Виглядав хворобливо, його піжама була розстебнута, він важко дихав, і, може, саме тому був ще нестриманішим і швидким у розмові.
— Гарний вечір, — сказав Радко Субан і вийшов на терасу. З цього боку дерева відступали від будівлі аж на той бік дороги, і крізь стовбури виднілася інша, вужча лісова стежка. Праворуч, на дорозі, що простиралася до виходу, ліс зникав за схилом, відкриваючи широке пасмо неба.
Він повернувся до кімнати.
— Якби тут були сосни... Сюди б сосен, — сказав він.
— Атож, — зітхнув Налецький і розрізав телячу відбивну на маленькі шматочки.
На електроплитці в каструльці щось підігрівалося; панна Шатен щось поставила на вогонь для нього; вочевидь, прийде після вечері. І буде незадоволена, якщо застане його не самого, бо мить зустрічі — саме та мить, коли людина найревнивіша.
— Що нового? — запитав Налецький.
Радко Субан переступив з ноги на ногу.
— Сьогодні? Взагалі-то серед усіх статей найбільше заслуговує на увагу стаття про Польщу.
— Я прочитав, — швидко сказав Налецький. — І тицьнув рукою в купку на постелі.
— Правильно написано.
— Читав, читав, — знову сказав Налецький, немов боячись, що його випередять.
Ніщо не мало бути для нього новиною. Але такий його внутрішній неспокій навіть приваблював; здавалося, що він не припускав жодної можливості, що якась людина знатиме більше від нього. Особливо був нетерплячим, коли йшлося про Польщу.
— Знаю, — сказав він. — Бо я відчув на собі режим між двома війнами. Я ж саме тоді втік із Польщі. Феодальне, середньовічне, реакційне панство і нерозумна, злочинна політика. Ви лишень подумайте. Вони хотіли, щоб Польща служила захисною стіною від Радянської Росії, але водночас, звісно, були й проти Німеччини. Між Росією і Німеччиною хотіли бути незалежними!
— Сподівалися на Захід!