– Ну що Мері вже вибрала?
– Так напевно.
– І що це.
– Ось. – я показала Мелісі ескіз малюнка, невеличке тату птахів на зап’ясті воно як на мене більш за все підходило мені.
– Чудовий вибір.
– А ти що?
– Ось, хочу цього красунчика собі на шию. – показуючи малюнок скорпіона промовляє вона.
– Круто.
– Ага.
– Наступний. – промовляє працівник тату салону.
– Ну все наш час настав. Ти перша пропускаю тебе.
– Спасибі Мелісо.
Я попрямувала до столика де робили тату, на вигляд цей тип був схожий на холоднокровного маньяка, але щойно він відкрив рота всі здогадки розвіялися він був дуже люб’язним зі мною, і навіть щоб я не хвилювалася трішки пожартував.
– Ви вперше робите тату.
– Так. – відповіла я незнайомцю.
– Гаразд постараюся бути ніжним.
Щойно голка торкнулася мого тіла я відчула неприємний пронизливий біль «тримайся Мері ти зможеш» підбадьорювала я себе думками. Це продовжувалося хвилин десять я думала що вже не витримаю і втрачу свідомість, але мене вмить відволік телефонний дзвінок. Меліса кваплячись взяла трубку з розмови я зрозуміла що телефонувала Сара, після закінчення розмови Меліса поклала трубку і вийшла на вулицю. Я відчуваю як біль припенився, нарешті мою тату було зроблено. Працівник обережно витер залишки чорнила і загорнув мою руку харчовою плівкою. Я обережно піднялася із крісла і побачила що і Сара і Меліса вже тут новий образ Сари дуже підходив їй, коротко підстрижене волосся світло русого кольору, все ж повністю блондинкою вона не хотіла бути.
– Вауу тобі личить.
– Спасибі.
– Ну що зробила тату?
– Так. – я показала їм свою руку.
– Таке маленьке, але тобі личить. – промовила Сара.
– Так, тепер моя черга.
Мені вже не було незручно там знаходитися, обдивившись це місце знову я почувалася комфортніше, рука все ще пекла здавалося що по руці стікає гаряча лава. Хвилин п’ятнадцять робили тату Мелісі, в цей час хлопці вже почали хвилюватися і зателефонували дізнатися де ми і що робимо, почувши де ми вони заспокоїлися і сказали що вже в кафе чекатимуть на нас.
– Я також вже все ходімо. – підходячи до нас сказала Меліса.
Розплатившись ми попрямували до кафе, на дворі знову почав йти невеличкий дощ.
– Привіт скучили за нами?
– Так дуже, вау Саро класно виглядаєш.
– Спасибі Еріку.
Ми вмостилися зробили замовлення і взялися їсти.
– До речі класні тату, – промовив Адам – от пам’ятаю як я зробив своє перше тату, мені було років п’ятнадцять, мати як побачила такий скандал влаштувала.
– Покажеш? – поцікавилася я. Адам розстібнув сорочку і показав на грудях своє перше тату.
– Ось воно. – на грудях в нього було зображено схематично дракона, воно одночас було і простим і гарним.
Поївши ми пішли в хостел адже погода знову псувалася і ми не хотіли намокнути, година була п’ята вечора. Адам з Еріком пішли дізнатися як там наш фургон а ми попрямували в середину, і вже походячи туди ми почули жалісний м’явкіт то був Бальтазар ми про нього зовсім забули. Ми відчинили двері і не встигнули увійти як Бальтазар кулею вибіг на двір Ден побіг за ним. Ми вже розляглися на ліжку і почали розслаблятися. Через кілька хвилин в кімнату увійшов Деніал а за ним ішов Бальтазар.
– Я ледь встиг прослідкувати за ним.
– Ха-ха потрібно було взяти його з собою.
– Ти права Мері наступного разу візьмемо, він бідолаха мабуть голодний піду погодую його.
Деніал пішов годувати кота, а ще через кілька хвилин всередину зайшли Адам з Еріком.
– Чудова новина вже завтра з ранку можна буде забрати фургон. – повідомив нам Ерік.
– І ще одна чудова новина завтра якщо ми вчасно доберемося до Вашингтона округ Колублія то зможемо виступити там.
– Супер!
– Чудово.
– Вітаю.
– Там має відбутися один весняний фестиваль, але одна група не змогла приїхати і тому нас запросили. – промовив Ерік.
– Так за нашими підрахунками якщо ми прокинимося рано десь о п’ятій шостій ранку то цілком можемо встигнути. – продовжив Адам.
– Скажіть мені одне ви так завжди рано прокидайтеся? – поцікавилася я.
– Інколи якщо є важливі справи ось як тепер, нам випала така нагода, виступити в самому Вашингтоні. – відповіла Адам.
Наступні три години група репетирувала виступ а я просто сиділа і насолоджувалася цим. Після репетиції Сара і Ерік пішли взяти нам щось перекусити після того як всі поїли ми пішли спати, адже завтра потрібно бути бадьорими.
Розділ 11
Крізь сон я чую гучну знайому мелодію пісні від цього я розплющую очі піднімаюся з ліжка і бачу таку картину Ерік з Деніалом в самій білизні грають соло на гітарі намагаючи розбудити всіх. Я піднімаюся дивлюся на годинник, ледь стримуючи сміх.
– Ви що з глузду з’їхали всього лише п’ята ранку!
– Так! Табір юних рокерів прокидайтеся попереду в нас довга дорога. – з посмішкою на обличчі промовляє Ерік.
– Еріку хворий ти маньяк дай поспати ще хвилин десять. – сонним голосом промовляє Меліса.
– Не можу люба вставай, бо я пристосую до тебе і всіх хто не слухається важку артилерію.
– Ха-ха налякав. – після цих слів Ерік підбігає до ліжка Меліси і починає лоскотати її, вона вмить підводиться і біжить геть, наступною жертвою Еріка була я.
– Еріку не треба я не відповідаю за свої дії…Еріку ні! – він стрибає на мене зверху і починає лоскотати я пручаюся намагаюся вирватися але все марно.
– Так з тебе досить. – після цих слів Ерік підбігає до ліжка Сари і теж робить те саме.
Переодягнувшись я помітила що Адама ніде немає.
– А де Адам?
– Він біля фургону, ходімо поснідаємо тут кафе неподалік.
– Я не хочу їсти, Ден.
– Добрий ранок всім, – наближаючись до нас на фургоні викрикує Адам – немає часу ходити по кафе збирайтеся ми вирушаємо в дорогу, поснідаємо в дорозі.
Через пів години ми зібрали речі і вирушили в дорогу, але до цього ще заїхали до одного подорожнього кафе і замовили трішки їжі в дорогу. У фургончику смачно пахло гарячою кавою, картоплею фрі і тістечками.
– Народ ви тільки уявіть яка нам випала нагода, це один із наймаштабніших концертів, в якому беруть участь не дуже відомі рок-групи. – тишу порушує Адам який в цей час був за кермом.
– Так, це неймовірно все ж таки ми щасливчики. – промовляє Денні
– Ага.
У Вашингтоні ми мали бути о шостій вечора, саме в такій годині мав розпочатися концерт. Ми їхали по шоссе 95 надзвичайна природа, міста оточувало нас. За вікном пропливали дерева і житлові райони. О третій ми нарешті добралися до Округу Колумбія, ми не планували тут залишатися на довго виступивши ми мали поїхати далі.
– Ось ми на місці.
– І це той заклад де ми маємо виступати? – поцікавилася Сара.
– Так той самий заклад.
Перед нами бовваніла велика споруда розтягаючись десь метрів на тридцять, вона була двохповерхова з незвичайним дизайном все нагадувало 80-ті роки.
– Ого а вона й справді велика. – зауважила я виходячи з фургона.
– Так. – підтвердив Адам, і обійняв мене. І ми рушили вперед.
– Ну що підемо туди чи як? – промовив Ерік.
– Так ходімо. – відповів Адам.
І вся наша компанія попрямувала в середину. В середині будівля була ще прекраснішою ніж зовні, високі стелі що не характерно для клубів красувалися над нами, великий просторий коридор з м’ягкими стільцями, величезна сцена розляглася в кінці будівлі, в середині вже були люди і досить багато, вони підготовляли приміщення для сьогоднішнього виступу. На вході нас зустрів касир. Такий собі непримітний, він був невисоким худим з чорнявим волоссям і сірими очима на вигляд йому було років тридцять.
– Можу я чимось вам допомогти? – поцікавився він.
– Так я хочу поговорити з адміністратором, він сказав що ми можемо замінити одну із груп яка не прийшла.
– Так звичайно, як вас відрекомендувати? – він взяв телефон що лежав в нього на столі і приклав його до вуха.