Ми попленталися на ґанок, і Ділл задивився на похмурий фасад Садиби Редлі.
— Я — чую — запах — смерті,— протягнув він.— Справді чую,— додав він, коли я наказала йому замовкнути.
— Тобто, коли хтось помирає, ти чуєш його запах?
— Та ні, я можу понюхати людину і сказати, коли вона помре. Мене навчила одна стара леді.
Ділл нахилився і понюхав мене.
— Джін-Луїзо Фінч — ти помреш за три дні!
— Стули пельку, Ділле, бо я тебе приб’ю! От як вріжу...
— Припини,— буркнув Джемі,— можна подумати, що ти віриш у Палючку-гарячку.
— А що це за Палючка-гарячка? — поцікавився Ділл.
— Невже тобі ніколи не траплялося іти вночі пустою дорогою і попасти у гаряче місце? — здивувався Джемі.— Палючка-гарячка — це душа, яка не дісталася на небеса і вештається самотніми дорогами, і якщо ти пройдеш крізь неї, то по смерті сам будеш отак вештатися ночами і висмоктувати в людей дихання...
— А як зробити, щоб оминути її?
— Ніяк,— пояснив Джемі.— Іноді вони розтягуються поперек усієї дороги, але якщо хочеш пройти, треба сказати: «Янгол світлий, помагай, задушить мене не дай». Тоді вони не зможуть обкрутитися навколо тебе...
— Не вір жодному слову, Ділле,— втрутилася я.— Келпурнія каже, що це дурні негритянські байки.
Джемі сердито на мене зиркнув, але сказав тільки:
— То ми граємося чи ні?
— Може, у шині покатаємося? — запропонувала я.
Джемі зітхнув.
— Я вже туди не влізу.
— Можеш штовхати.
Я побігла на задній двір, витягла з-під будинку стару автомобільну шину і викотила її у палісадник.
— Цур я перша,— оголосила я.
Діла заявив, що перший має бути він, бо щойно приїхав.
Джемі розсудив, що я буду перша, а Ділл кататиметься довше, і я згорнулася клубком усередині шини.
Не одразу я зрозуміла, що Джемі образився на мене за суперечку про Палючку-гарячку і тільки й чекав нагоди помститися. Що він і зробив, штовхнувши шину щосили вниз по вулиці. Земля, небо й будинки злилися у різнобарвний вир, у вухах калатало, я задихалася, не могла випростати руки, щоб загальмувати, бо вони були притиснуті колінами до грудей. У мене тільки лишалася надія, що або Джемі обжене шину, або якийсь вибій на тротуарі зупинить цей шалений рух. Я чула братів голос позаду, Джемі біг і щось кричав.
Шина підстрибнула на гравії, проїхала юзом через дорогу, врізалася у паркан, і я вилетіла, як корок із пляшки. Запаморочена і млосна, я лежала на асфальті та крутила головою, потім ляснула себе по вухах, щоб шум стих, і почула голос Джемі:
— Скауте, мерщій біжи звідти!
Підвівши голову, просто перед собою я побачила сходи Садиби Редлі. Я заклякла.
— Ну ж бо, Скауте, чого ти розляглася! — волав Джемі.— Вставай, чуєш?
Я підвелася й аж затрусилася, коли до мене дійшло, де я опинилася.
— Хапай шину! — горлав Джемі.— Тягни її сюди! Ти що, з глузду з’їхала?
Якось я спромоглася пересувати ноги, тож побігла так швидко, наскільки дозволяли коліна, які просто підкошувалися.
— Чого ти її там лишила? — закричав Джемі.
— Сам іди забери! — гарикнула я. Джемі замовк.— Іди, іди, вона там зразу за воротами. Хіба забув, ти ж навіть торкався їхнього будинку?
Джемі люто на мене зиркнув, але не зміг не прийняти виклик, побіг тротуаром, пригальмував біля воріт, потім метнувся у двір і схопив шину.
— От бачиш! — він мав вигляд переможця, хоча й далі сердився.— Нічого не трапилося. Їй-богу, Скауте, іноді ти поводишся як звичайне дівчисько, аж противно.
Він не все знав, але я вирішила нічого йому не говорити.
На веранді з’явилася Келпурнія і покликала:
— Час пити лимонад! І годі жаритися на сонці, бо спечетеся живцем!
Лимонад до опівдня був одним з ритуалів літніх канікул. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки і повернулася до своїх справ. Я не надто переймалася тим, що Джемі на мене сердиться. Лимонад швидко повернув йому добрий гумор.
Джемі вижлуктив другу склянку і поплескав себе по грудях.
— Знаю, у що ми гратимемося,— проголосив він.— Це буде зовсім нова, зовсім інша гра.
— І у що ж? — поцікавився Ділл.
— У Примару Редлі.
Іноді я можу читати приховані думки Джемі: він придумав це, аби дати мені зрозуміти, що анітрішечки не боїться Редлі, й показати, який він безстрашний герой, а я — нікчемна боягузка.
— У Примару Редлі? А як саме? — спитав Ділл.
— Скаут може грати місіс Редлі,— почав Джемі.
— Це зовсім не факт. Не впевнена, що...
— В чому річ? — спитав Ділл.— Ти й досі боїшся?
— А раптом він виходить ночами, коли ми всі засинаємо...— почала я.
Джемі аж засичав.
— Скауте, звідки він дізнається, що ми робимо? Та й не думаю я, що він досі у тому будинку. Він давним-давно помер, і його запхали у димар.
— Джемі,— сказав Ділл,— ми можемо грати й удвох, а Скаут хай тільки дивиться, якщо їй страшно.
Я точно знала, що Примара Редлі досі в домі, але не могла того довести і розуміла, що краще не плескати язиком, бо почнуться звинувачення, ніби я вірю у Палючку-гарячку, а я аніскілечки в неї не вірю, хіба що тільки проти ночі.
Джемі розподілив ролі: мені дісталася місіс Редлі, і я мала лише виходити з дому і підмітати ґанок. Ділл грав старого містера Редлі: він ходив туди-сюди тротуаром і кашляв, коли Джемі до нього звертався. Сам Джемі, зрозуміло, був Примарою: він ховався під сходами і час до часу несамовито завивав.
Літо котилося уперед, а разом з ним і наша гра. Ми її відточували і відшліфовували, додавали діалоги і розвивали сюжет, аж поки не зліпили цілісіньку п’єсу, до якої щодня вносили невеличкі зміни.
Ділл грав злочинця зі злочинців: він так вживався у кожну роль, що міг навіть видаватися вищим на зріст, якщо того вимагала ситуація. Йому чудово давалися негативні образи, в них він досягав небувалих висот, від яких холонула кров. Я неохоче грала різних жінок, які з’являлися за сюжетом. Мені було далеко не так цікаво, як у «Тарзані», і я грала того літа з чималим занепокоєнням, попри всі запевнення Джемі, що Примара Редлі помер і ніщо мені не загрожує, а надто коли вдень поруч зі мною і він, і Келпурнія, а увечері — ще й Атикус.
Джемі був природжений герой.
Ми грали сумну драму, зліплену з уривків пліток і чуток, які поширювалися між сусідами: місіс Редлі була колись красунею, доки не одружилася з містером Редлі й не втратила усіх своїх грошей. А ще вона втратила всі свої зуби, коси і правий вказівний палець («родзинка» від Ділла: його відкусив якось уночі Примара, коли не роздобув ні білок, ні котів собі на вечерю); вона сиділа у вітальні й безнастанно плакала, дивлячись, як Примара поступово обстругує на тирсу всі меблі в хаті.
Потім ми всі втрьох зображали хлопців, які набешкетували; мені випало ще грати суддю; Ділл забирав Джемі й заштовхував його під сходи, штиркаючи мітлою. Джемі за потреби з’являвся у ролях шерифа, різних городян, а також міс Стефані Крофорд, яка могла розказати про родину Редлі більше за будь-кого в Мейкомі.
Коли підходив час грати коронну сцену Примари, Джемі прокрадався до будинку, потай від Келпурнії хапав із шухлядки швейної машинки ножиці, а потім сідав на гойдалку і різав газети. Ділл проходив повз нього, кашляв, і тут Джемі удавав, що встромлює ножиці Діллу в стегно. З мого місця все виглядало дуже реалістично.
Коли містер Нейтен Редлі проминав нас під час щоденної подорожі до середмістя, ми застигали на місці й замовкали, а потім гадали, що він би з нами зробив, якби запідозрив, чим ми займаємося. Ми припиняли свою виставу, коли показувався хтось із сусідів, але одного разу я побачила, як міс Моді Аткінсон витріщилася на нас з-за свого живоплоту, забувши навіть, що вийшла його підстригати.
Одного разу ми так захопилися розігруванням Розділу XXV, Книги II нашої епопеї «Історія однієї родини», що не помітили, як на тротуарі зупинився Атикус і споглядав за нами, поплескуючи себе по колінці згорнутим у трубку журналом. Сонце стояло в зеніті.