— Ця гра — це що такс? — нарешті спитав він.
— Нічого,— відповів Джемі.
Те, що Джемі ухилився від прямої відповіді, означало, що наша гра — секрет, отже і я мовчала.
— А що ж тоді, поясни, ти робиш з ножицями? Для чого ти рвеш газету? Якщо газета сьогоднішня, я тебе відшмагаю.
— Нічого.
— Нічого що? — спитав Атикус.
— Нічого, сер.
— Віддай мені ножиці. Знайшов собі іграшку. І, до речі, ваша гра ніяк не стосується Редлі?
— Ні, сер,— і тут Джемі почервонів.
— Сподіваюся, що ні,— відтяв Атикус і увійшов до будинку.
— Джемі...
— Цить! Він пішов до вітальні, звідти все чути.
Ми передбачливо перейшли на задній двір, і Ділл спитав, чи можна буде нам ще колись так грати.
— Не знаю. Атикус не сказав, що не можна...
— Джемі,— мовила я,— присягнуся, що Атикус точно здогадався.
— Ні, не здогадався. Якби здогадався, він так би й сказав.
Це не переконало мене, але Джемі закричав, що я — дівчисько, а дівчиська вічно щось вигадують, тому їх усі на дух не переносять, і якщо я почну поводитися як дівчисько, то ліпше мені забиратися геть і підшукати собі інше товариство.
— Гаразд, іди і грай далі,— відповіла я.— Тоді сам побачиш.
Втручання Атикуса було вже другою причиною, з якої я бажала кинути цю гру. А перша з’явилася у той день, коли я закотилася у шині на подвір’я Редлі. Попри запаморочення, нудоту і репетування Джемі, до мене долинув ще один звук, такий тихий, що з вулиці його не можна було почути. Там, у будинку, хтось сміявся.
5
Моє скиглення врешті-решт набридло Джемі, як я і сподівалася, і мені полегшало, коли на деякий час ми припинили свою гру. Він і далі твердив, що Атикус нічого нам не забороняв, тому можна собі гратися; проте, якби Атикус і заборонив, Джемі все одно знайшов би вихід: просто замінив би імена персонажів, і тоді нам ніхто нічого не міг би закинути.
Ділл цілковито погоджувався з його планом дій. Взагалі Ділл починав мене дратувати, мавпуючи Джемі буквально в усьому. На початку літа він, щоправда, сказав, щоб я виходила за нього заміж, але потім швиденько про це забув. Він мене ніби закріпив за собою, позначив як свою власність, проголосив, що я єдина дівчинка, яку він буде завжди любити, а от потім почав мною нехтувати. Я його двічі відлупцювала, але це не допомогло, він тільки ще більше зблизився з Джемі. Вони цілісінькі дні сиділи у будиночку на дереві, щось замислювали й планували, а мене кликали тільки коли їм для гри був потрібен хтось третій. Та я й сама потроху відсторонювалася від їхніх досить ризикованих витівок і хоч і наражалася на те, що вони мене дражнитимуть дівчиськом, просиджувала останні літні вечори на ґанку міс Моді Аткінсон.
Міс Моді завжди дозволяла нам з Джемі бігати у неї по подвір’ю, аби лише не постраждали її азалії, втім, наші стосунки були не зовсім прозорі. Поки Джемі з Діллом не відсторонили мене від своєї компанії, вона була просто звичайна сусідка, хіба що добріша за інших.
Наша неписана угода з міс Моді передбачала, що ми можемо гратися на її моріжку, їсти її мускатний виноград, не ламаючи лози, вільно користуватися її просторим двором,— то були дуже щедрі умови, і ми нечасто розмовляли з нею через побоювання порушити хистку рівновагу наших стосунків. Але Джемі й Діла своєю поведінкою підштовхнули мене шукати товариства міс Моді.
Міс Моді не терпіла свого будинку: час, проведений у приміщенні, вона вважала змарнованим. Вона була удова, жінка-хамелеон, яка працювала на своїх грядках у старому солом’яному брилі й чоловічому комбінезоні, але о п’ятій вечора, прийнявши ванну, з’являлася на своїй веранді у всій величі та блиску найгарнішої пані нашої вулиці.
Вона любила все, що росте на Божій землі, навіть бур’яни. За одним винятком. Якщо вона знаходила травинку ситі, то тут-таки розпочиналася Друга битва на Марні[8]: міс Моді налітала на неї з бляшанкою і бризкала зусібіч якоюсь отрутою, такою потужною, що, за її словами, може знищити і нас, якщо ми підійдемо трохи ближче.
— А хіба не можна просто її видерти? — спитала я, побачивши боротьбу не на життя, а на смерть з травинкою заввишки не більш як три дюйми.
— Видерти, дитино, видерти? — Міс Моді підняла кволий паросток і придушила пальцями його тоненьке стебло. Посипалися дрібні зернятка.— Та один такий паросток може знищити ціле подвір’я. От подивися. Коли приходить осінь, насіння підсихає, і вітер розносить його по всьому Мейкому!
На обличчі міс Моді з’явився такий вираз, ніби йшлося про біблійну чуму єгипетську.
Мова її була вельми гостра й енергійна як на мешканку Мейкома. Нас вона кликала повними іменами, а коли усміхалася, то було видно дві золоті коронки на верхніх іклах. Коли я почала їх розхвалювати і висловила надію, що колись і сама такі матиму, вона клацнула язиком і витягла показати мені свій зубний міст — безумовний жест довіри, який скріпив нашу дружбу.
Доброзичливість міс Моді поширювалася і на Джемі з Діллом, коли вони робили перерву у своїх заняттях: ми розкошували плодами таланту міс Моді, про який досі й гадки не мали. Вона пекла найсмачніші торти в усьому Мейкомі. Потому як ми з нею заприятелювали, щоразу, коли вона їх пекла, додавала до одного великого торта ще три маленьких і гукала до нас через вулицю:
— Джемі Фінчу, Скауте Фінч, Чарльзе Бейкере Гарисе, ходіть сюди!
І наша поспішність завжди винагороджувалася.
Влітку сутінки довгі й лагідні. Дуже часто ми з міс Моді сиділи мовчки на її веранді й дивилися, як небо на заході поволі стає з жовтого рожевим, як ластівки ширяють понад крівлями і зникають за високим дахом школи.
— Міс Моді,— спитала я одного разу,— як ви гадаєте, Примара Редлі ще живий?
— Його звати Артур і він ще живий,— відповіла вона, тихенько хитаючись у своєму дубовому кріслі-гойдалці.— Чуєш, як пахнуть сьогодні мої мімози? Солодко, як подих янгола.
— Так, мем. А звідки ви знаєте?
— Що знаю, дитино?
— Що Пр... тобто, що містер Артур ще живий?
— Яке неприємне запитання. Втім, сама тема неприємна. Я знаю, що він живий, Джін-Луїзо, бо ще не бачила, як його виносять.
— А може, він помер, і його запхали у димар.
— Звідки це ти узяла?
— Джемі каже, що воно дуже на те схоже.
— Так-так-так. Щодня він дедалі більше нагадує Джека Фінча.
Міс Моді знала дядька Джека Фінча, Атикусового брата, з самого малечку. Майже однолітки, вони виросли разом на Пристані Фінча. Міс Моді була донькою сусіди-землевласника, лікаря Френка Б’юфорда. Професією лікаря Б’юфорда була медицина, а захопленням — усе, що росте на землі, тому він і не забагатів. Дядько Джек Фінч обмежив свою любов до рослин квітковими ящиками у себе на підвіконні, тому й забагатів. Дядько Джек завжди приїжджав до нас на Різдво і щоразу волав через вулицю до міс Моді, щоб вона виходила за нього заміж. Міс Моді волала у відповідь:
— Голосніше кричи, Джеку Фінчу, щоб і на пошті почули, а я тебе не чую!
Нам з Джемі здавалося, що це доволі дивний спосіб робити шлюбну пропозицію, але дядько Джек узагалі був диваком. Він казав, що вже сорок років безуспішно намагається розізлити міс Моді, що він — остання людина, з якою б вона одружилася, але перша, яку їй хочеться дратувати, тому найкращий захист — це напад, і це ми розуміли дуже добре.
— Артур Редлі просто сидить удома, от і все,— сказала міс Моді.— Хіба ти не сиділа б удома, якби не хотіла виходити на люди?
— Так, мем, але я б хотіла виходити. А він чому не хоче?
Міс Моді примружила очі.
— Ти знаєш цю історію незгірше за мене.
— Але я ніколи не чула чому. Ніхто не розказував мені чому.
8
Велика битва між німецькими й англо-американо-французькими військами, що відбулася поблизу річки Марна наприкінці Першої світової війни, у 1918 році.