Міс Моді поправила свій зубний міст.
— Ти знаєш, що старий містер Редлі був з баптистів, які миють ноги...
— Та ви самі ніби з таких?
— Моя віра не така сувора. Я з простих баптистів.
— І ви не вірите у миття ніг?
— Вірю. Тільки у себе вдома у ванні.
— Але ми не можемо ходити з вами до причастя...
Міс Моді, схоже, вирішила, що легше визначити примітивний баптизм, ніж закрите причастя, і сказала:
— Ногомийники вважають усяке задоволення за гріх. Ти знаєш, декілька з них вийшли зі свого лісу якось у суботу, стали біля мого подвір’я і проголосили, що я піду прямісінько до пекла разом з моїми квітами.
— Разом з вашими квітами?
— Так, дорогенька. Квіти горітимуть у пеклі разом зі мною. Бо оті вважають, що я забагато часу проводжу на Божій землі й недостатньо сиджу в чотирьох стінах за читанням Біблії.
Моя віра у церковне Євангеліє похитнулася, коли я уявила, як міс Моді вічно палає у різноманітних протестантських пеклах. Ніде правди діти, язик вона мала гострий як лезо і не ходила по сусідах у всіляких благодійних справах, як міс Стефані Крофорд. Але якщо жодна людина, яка має бодай краплину здорового глузду, нізащо не поклалася б на міс Стефані, ми з Джемі мали величезну довіру до міс Моді. Бона ніколи не видавала нас, ніколи не хитрувала з нами і не пхала носа у наші особисті справи. Бона була нам другом. Як така розумна людина може жити під страхом вічних мук, мені було невтямки.
— Це неправильно, міс Моді. Я не знаю жінки, кращої за вас.
— Дякую, дитино,— широко всміхнулася міс Моді.— Річ у тім, що ногомийники вважають жінку гріховною за визначенням. Бони, бачиш, тлумачать Біблію надто буквально.
— Тому містер Артур і сидить удома, щоб триматися подалі від жінок?
— Гадки не маю.
— Це просто якась нісенітниця. Якщо містер Артур аж так прагне потрапити на небо, то він міг би принаймні хоч на веранду іноді виходити. Атикус каже, що Бог любить людей, які люблять себе...
Міс Моді перестала погойдуватись, і в голосі її забриніли жорсткі нотки.
— Ти ще маленька і не розумієш, але іноді Біблія в руках однієї людини гірша за пляшку віскі в руках... скажімо, твого батька.
Я була просто приголомшена.
— Атикус ніколи не п’є віскі! Він і краплі ніколи в рота не брав... хоча ні, брав. Він казав, що одного разу спробував, але йому не сподобалося.
Міс Моді засміялася.
— Я не про твого батька кажу. Розумієш, якби Атикус Фінч навіть напився п’яним, він не був би такий поганий, як дехто у своєму найкращому вигляді. Просто є люди, які занадто піклуються про той світ, але так і не можуть навчитися жити на цьому. Подивися на оту Садибу — і ти побачиш наслідки.
— А як ви гадаєте, все те, що розказують про При... тобто про містера Артура,— правда?
— Що саме?
Я переповіла їй.
— Ну, на три чверті це негритянські байки, а на одну чверть — фантазії Стефані Крофорд. Вона мені навіть колись повідала, що прокинулася серед ночі, а він на неї глипає крізь вікно. Я тоді кажу їй — і що ж ти зробила, Стефані, посунулася у ліжку, щоб він приліг поруч? Це примусило її на деякий час прикусити язика.
Що-що, а міс Моді будь-кому може рота закрити.
— Ох, дитино, то невесела домівка. Я пам’ятаю Артура Редлі ще хлопчиком. Він завжди був чемний зі мною, хто б там що казав. Чемний, наскільки міг.
— Ви не думаєте, що він збожеволів?
Міс Моді похитала головою.
— Якщо навіть і так, то це не дивно. Хіба ми знаємо, що робиться з людьми? Що коїться за зачиненими дверима, які таємниці...
— Атикус завжди однаковий зі мною і з Джемі — і в хаті, і на подвір’ї,— сказала я, відчуваючи, що мій обов’язок — обстоювати батька.
— Господи, дитино, я просто намагаюся тобі пояснити і зовсім не маю на увазі твого батька, але тепер слухай: Атикус Фінч завжди однаковий, у себе вдома і на людях. Не хочеш взяти з собою додому свіжого кексу?
Я дуже хотіла.
Прокинувшись наступного ранку, я виявила Джемі й Ділла у дворі. Вони щось серйозно обговорювали, та коли побачили мене, наказали забиратися геть.
— Навіть не подумаю. Двір так само мій, як і твій, Джемі Фінчу. І я маю повне право тут гратися, ясно тобі?
Вони щось пошепотіли один одному на вухо, і Ділл попередив:
— Якщо залишишся, будеш нас в усьому слухатися.
— Там побачимо,— протягнула я.— Хто це в нас раптом став такий великий і могутній?
— Якщо не пообіцяєш, що робитимеш усе, що ми скажемо, ми тобі нічого не розповімо,— вів своє Ділл.
— Можна подумати, що ти за ніч підріс на цілу голову. Ну гаразд, що там таке?
Джемі миролюбно сказав:
— Ми збираємося передати записку Примарі Редлі.
— Зараз?
Я ледь стримала мимовільний жах, який мене охопив. Міс Моді легко балакати: вона вже стара і сидить собі у безпеці на веранді. А от ми — інша справа.
Джемі просто збирався причепити записку до краю вудилища і проштовхнути її крізь віконниці. Якщо хтось з’явиться поблизу, Ділл задзеленчить у дзвоник.
Ділл підняв праву руку. Він тримав у ній срібний дзвоник моєї мами.
— Я обійду будинок збоку,— сказав Джемі.— Ми учора все роздивилися з вулиці, там одна з віконниць розхиталася. Гадаю, мені вдасться покласти записку бодай на підвіконня.
— Джемі...
— Ти тепер з нами і вороття немає, тож доведеться залишитися, міс Маніжниця!
— Добре, добре, але дивитися я не хочу. Джемі, хтось там у домі смія...
— Дивитимешся, чатуватимеш іззаду двору, а Ділл стежитиме за парадним входом і вулицею, а щойно хтось покажеться, він почне дзвонити. Зрозуміло?
— Ну, коли так, гаразд. А що ви йому написали?
— Ми його просимо дуже ввічливо виходити іноді з дому і розказувати нам, чим він там займається; пишемо, що не ображатимемо його і пригостимо морозивом,— повідомив Ділл.
— Ви з глузду з’їхали! Він нас усіх повбиває!
— Це моя ідея,— сказав Ділл.— Мені здається, якщо він вийде і посидить трошки з нами, йому стане легше.
— А звідки ти знаєш, може, в нього і так усе добре?
— Ага, тобі було б добре, якби тебе тримали сто років під замком і ти нічого не їла, крім котів? Закладаюся, що у нього отакенна борода, аж сюди...
— Як у твого батька?
— У мого батька немає бороди, він...— і Діла замовк, ніби пригадуючи.
— Ага, спіймався! — закричала я.— Ти ж казав, що коли ви їхали потягом, твій татко мав чорну бороду...
— А він узяв і зголив її минулого літа! Так, так, і я маю листа, який це доведе,— а ще він прислав мені два долари!
— Бреши більше! Може, він ще прислав тобі уніформу кінної поліції? Тільки ти її нам не показував зі скромності. Брехунець ти, ось хто!
Ділл Гарне вигадував такі побрехеньки, що йому не було рівних. Наприклад, він твердив, що сімнадцять разів літав на поштовому літаку, що бував у Новій Шотландії, що бачив слона і що його дідусь — бригадний генерал Джо Вілер, який заповів йому свою шаблю.
— Годі вам базікати,— Джемі метнувся під сходи і витяг звідти жовту бамбукову вудочку.— Гадаю, оця достатньо довга, щоб дотягнутися з тротуару.
— Якщо дехто такий хоробрий, що може торкнутися будинку, то навіщо вудка? Чом би просто не постукати у парадні двері? — сказала я.
— Це — зовсім — інша — річ,— відрубав Джемі.— Скільки можна тобі повторювати?
Ділл витяг з кишені аркуш паперу і передав Джемі. Ми троє сторожко рушили до старої Садиби. Ділл зупинився на розі біля ліхтарного стовпа навпроти фасаду, а ми з Джемі скрадалися вздовж бічної стіни з того боку вулиці. Я йшла позаду Джемі й зупинилася там, звідки було видно наступний ріг.
— Усе спокійно,— повідомила я.— Не видно ані душі.
Джемі озирнувся на Ділла, і той кивнув.