— Спиш, Триочко[9]?
— Ти при своєму розумі?
— Тихше! Атикус уже вимкнув лампу.
У тьмяному світлі низького місяця я побачила, що Джемі спустив ноги на підлогу.
— Я піду по них,— сказав він.
Я аж підскочила:
— Ти що? Не пущу!
Він уже натягував сорочку.
— У мене виходу немає.
— Тільки спробуй — і я збуджу Атикуса.
— Тільки спробуй — і я тебе вб’ю.
Я вчепилася в нього і силоміць усадовила на свою розкладачку.
— Містер Нейтен знайде їх вранці, Джемі,— намагалася я його переконати.— Він знає, що ти загубив штани. Коли він покаже їх Атикусу, нам попаде, але це нічого. Лягай спати.
— Я й сам усе це знаю. Тому і мушу їх забрати.
Мене мало не знудило. Самому повертатися на оте місце... я пригадала слова міс Стефані: містер Нейтен розрядить другий ствол, щойно почує бодай звук, хай то буде негр, чи пес... Джемі розумів це незгірше за мене.
Я була у відчаї.
— Слухай, воно того не варте, Джемі. Хай тебе відлупцюють, ну, боляче, але минеться. А так він тобі голову прострелить, Джемі. Прошу тебе...
— Я... справа от у чому, Скауте,— терпляче зітхнув він.— Атикус ніколи не бив мене, ніколи. І я б не хотів, щоб він починав.
Дійсно, Атикус незрідка погрожував нам, але й пальцем не торкався.
— Просто він жодного разу не спіймав тебе на гарячому.
— Може, і твоя правда, але — я просто хочу, щоб так залишалося і надалі. Даремно ми сьогодні туди попхалися, Скауте.
Мабуть, саме в ту мить ми з Джемі вперше почали віддалятися одне від одного. Бувало, що я його не розуміла, але воно не тривало довго. Цього ж я так і не змогла утямити.
— Будь ласка,— молила я,— просто уяви, як ти там сам-один, у тому місці...
— Мовчи!
— Це ж не значить, що він з тобою більше не розмовлятиме абощо... Я його зараз розбуджу, Джемі, присягаюсь, я...
Джемі ухопив мене за комір піжами і мало не придушив.
— Тоді і я з тобою,— прохрипіла я.
— І думати не смій, тільки галас зчиниш.
Усе було марно. Я відімкнула засувку на дверях чорного ходу і притримувала їх, поки він обережно спускався сходами. Була вже, мабуть, друга година. Місяць сідав, і мереживні тіні розпливалися й розпорошувалися. Біла сорочка Джемі то пригиналася, то виринала, немов невеличкий привид метлявся, аби уникнути близького ранку. Повіяв легенький вітерець і трошки охолодив піт, яким я стікала.
Джемі пішов туди затиллям, через Оленячий вигін, через шкільний двір і попід парканом. Принаймні так мені здалося. Цей обхід забирає більше часу, тож іще рано хвилюватися. Я зачекала, поки вже можна було хвилюватися, і дослухалася, чи не стріляє рушниця містера Редлі. Потім мені здалося, ніби рипнув паркан за будинком. Ні, тільки здалося.
Потім я почула, як закашлявся Атикус. Я затамувала подих. Іноді, під час опівнічних відвідувань вбиральні, ми бачили, що він у себе читає. Атикус казав, що часто прокидається серед ночі, перевіряє, як ми спимо, а потім читає, поки знову не засне. Я думала, він увімкне світло, і придивлялася, чи не посвітлішало у вестибюлі. Ні, світла не було, і я знову змогла дихати.
Нічні плазуни втихомирилися, але дозріле насіння техаського кедра торохкотіло по даху від кожного повіву вітру, і темрява, яку розтинало далеке гавкання собак, наганяла глуху тугу.
Ну ось і він, повертається нарешті. Біла сорочка майнула над парканом і неквапно наблизилася. Брат піднявся сходами, замкнув по собі засувку і сів на свою розкладачку. Мовчки показав мені штани. Ліг, і я почула, що його розкладачка труситься. Невдовзі він затих. І більше не ворухнувся.
7
Цілий тиждень Джемі ходив похмурий і мовчазний. Як мені колись порадив Атикус, я спробувала влізти у його шкуру і походити в ній: якби мені довелося вирушити самій до Садиби Редлі о другій годині ночі, то вже наступного дня відбувся б мій похорон. Тож я дала Джемі спокій і намагалася його не дратувати.
Почалися заняття у школі. Другий клас був не кращий за перший, ба гірший: перед нами і далі розмахували картками і не дозволяли ні читати, ні писати. Успіхи міс Керолайн у сусідній класній кімнаті легко було оцінити за кількістю вибухів реготу, та оскільки там залишилася ціла купа довічних ветеранів першого класу, вони допомагали наводити лад. Єдиною перевагою другого класу було те, що мої уроки закінчувалися разом з уроками Джемі, й о третій годині ми йшли додому вдвох.
Одного пообіддя, коли ми переходили шкільний двір, Джемі раптом сказав:
— Я тобі не все розповів.
Він майже зовсім не розмовляв зі мною останні декілька днів, і я радо відгукнулася:
— Про що?
— Про ту ніч.
— Ти взагалі нічого не розповідав про ту ніч.
Джемі відмахнувся від моїх слів, як від набридливих комах. Трохи ще помовчав, а потім сказав:
— Коли я пішов туди по свої штани, виявилося, що вони заплутались у дроті, коли я з них виліз, і відчепити їх я не міг. А коли повернувся, вони охайно висіли на паркані... ніби чекали на мене.
— На парка...
— І ще одне,— голос Джемі втратив усяку виразність.— Я тобі покажу, коли прийдемо додому. Хтось їх зашив. Не так, як зашивають жінки, а так, як це міг би зробити я сам. Криво й косо. Схоже, ніби...
— Ніби хтось знав, що ти по них прийдеш.
Джемі здригнувся.
— Ніби хтось прочитав мої думки... ніби хтось здогадався, що я робитиму. Хіба може хтось здогадатися, що я робитиму, якщо не знає мене, га, Скауте?
У питанні Джемі звучало благання. Я підбадьорила його:
— Ніхто цього не може сказати, якщо не живе з тобою під одним дахом, але навіть я не завжди знаю.
Ми порівнялися з нашим дубом. У його дуплі лежав клубок сірого шпагату.
— Не чіпай його, Джемі, це чиясь схованка.
— Навряд чи, Скауте.
— Точно! Хтось на кшталт Волтера Каннінгема приходить сюди під час великої перерви і ховає щось,— а ми проходимо й забираємо. Слухай, залишмо це тут і зачекаймо кілька днів. Якщо все зостанеться на місці, тоді й візьмемо собі, згода?
— Згода. Може, ти й маєш рацію,— відповів Джемі.— Мабуть якийсь дітвак ховає свої речі від старших. До речі, ми тут щось знаходимо тільки коли у школі ідуть заняття.
— Так. Але ми ж тут ніколи і не ходимо під час канікул.
Ми пішли додому. Наступного ранку шпагат був на місці.
Коли він залишався в дуплі й на третій день, Джемі витяг його і поклав собі у кишеню. Відтоді ми вважали своєю власністю все, що знаходили у дуплі.
Другий клас не приніс мені жодної радості, але Джемі запевняв, що з кожним роком ставатиме дедалі цікавіше, що у нього на початку було те саме, а от у шостому класі він нарешті почав учити щось вартісне. Шостий клас одразу йому сподобався; Джемі пройшов через недовгий Єгипетський період, чим збив мене з пантелику: він повсякчас вдавав із себе плаского, виставляв одну руку поперед себе, а другу заводив назад, і стопи ставив одну перед одною, слід у слід. Він твердив, що саме так ходили давні єгиптяни, а я казала, що так довго не проходиш і багато не зробиш, а Джемі заявив, що вони досягли значно більшого, ніж американці, бо винайшли туалетний папір і вічне бальзамування, і що б ми нині робили, якби не вони? Атикус порадив мені вилучити прикметники, і тоді я отримаю точні факти.
У нас у Південній Алабамі немає чіткої зміни пір року: літо плавно перетікає у осінь, але осінь ніколи не змінюється зимою, а просто перетворюється на одноденну весну, за якою знову приходить літо. Тогорічна осінь затяглася, було тепло, і ми навіть не вдягалися у найлегші курточки. Одного лагідного жовтневого пообіддя ми з Джемі пробігали нашим звичним маршрутом, і тут у нашому дуплі знову щось блимнуло. Цього разу там лежало щось біле.