— Кому какао? — спитав він. Я затремтіла, коли він розпалив вогонь у кухонній плиті.
Ми пили своє какао, і тут я помітила, що Атикус дивиться на мене — спершу з цікавістю, потім з незадоволенням.
— Я ж попереджав, щоб ви з Джемі не рухалися з місця,— промовив він.
— Так ми й не рухалися. Ми стояли...
— Тоді звідки ж цей плед?
— Плед?
— Так, мем, плед. Це не наш.
Я оглянула себе і побачила, що на плечах у мене, на манер індіанських жінок, накинутий коричневий вовняний плед.
— Атикусе, я не знаю, слово честі, не знаю... Я...
Тут я обернулася до Джемі — може, він знає, але Джемі здивувався ще більше за мене. Він сказав, що й гадки не має, звідки узявся той плед, ми стояли на місці, як і звелів нам Атикус, стояли біля воріт Редлі, осторонь від усіх, і на крок не відступили — і тут Джемі замовк.
— Містер Нейтен був на пожежі,— пробелькотів він.— Я його бачив, я бачив, як він тягнув той матрац — Атикусе, присягаюся...
— Все гаразд, сину,— Атикус помалу всміхнувся.— Схоже, що увесь Мейком вийшов сьогодні вночі на вулицю, так чи інакше. Джемі, здається, у нас у комірчині є обгортковий папір. Піди принеси його, і ми...
— Атикусе, ні, благаю!
Джемі, схоже, зовсім збожеволів. Він почав вибовкувати всі наші таємниці поспіль, зовсім не піклуючись ні про мою безпеку, ні про свою власну, не випускаючи нічого — ні дупла, ні історії зі штанями.
— Містер Нейтен запломбував те дерево, Атикусе, він навмисно, він не хотів, щоб ми там знаходили подарунки,— може, він і ненормальний, як усі кажуть, але, Атикусе, присягаюся, він нам нічого поганого не зробив, він же міг мені горло перерізати від вуха до вуха тієї ночі, а він натомість залатав мої штани... він ніколи нас не кривдив, Атикусе!
— Тихо, тихо, синку,— сказав Атикус так лагідно, що мені значно полегшало. Було ясно, що він нічогісінько не зрозумів зі слів Джемі, бо додав він тільки одне: — Ти маєш рацію. Ми залишимо цей плед собі. Хто знає, може, колись Скаут матиме нагоду подякувати йому.
— Подякувати кому? — не зрозуміла я.
— Примарі Редлі. Ти так захопилася пожежею, що й не помітила, як він укрив тебе пледом.
У мене всередині все аж перевернулося, і мені стало млосно, коли Джемі ухопив плед і почав до мене підкрадатися.
— Він вислизнув з дому — обернувся — наблизився тихо-тихо — і раз!
— Не надто захоплюйся своїми фантазіями, Джеремі,— сухо обірвав його Атикус.
— І на думці не маю,— набурмосився Джемі. Але я помітила, що в очах у нього спалахнув вогник нової пригоди.— Тільки уяви, Скауте, якби ти озирнулася, ти б його побачила.
Келпурнія збудила нас опівдні. Атикус того дня дозволив нам не ходити до школи, все одно після безсонної ночі користі не буде. Келпурнія сказала, що нам не завадило б опорядити все на подвір’ї.
Бриль міс Моді вкрився тонким шаром льоду, як мушка у бурштині, й нам довелося розкопати всю кучугуру землі, поки ми знайшли садовий секатор. Сама міс Моді стояла у себе у дворі й роздивлялася померзлі, обгорілі азалії.
— Ми принесли ваші речі, міс Моді,— сказав Джемі.— Нам дуже шкода.
Міс Моді озирнулася, і тінь її звичної усмішки пробігла по губах.
— Я завжди мріяла про менший будинок, Джемі Фінчу. Тепер у мене буде більше місця для квітів. Уяви лише, скільки я зможу насадити азалій!
— Ви не горюєте, міс Моді? — здивувалася я. Атикус казав, що, крім цього будинку, в неї практично нічого немає.
— Горюю, дитино? Зовсім ні, я терпіти не могла той старий хлів. Сама сто разів збиралася його підпалити, тільки тоді мене б запроторили до божевільні.
— Але ж...
— Не хвилюйся за мене, Джін-Луїзо Фінч. Є речі, яких ти поки не розумієш. А собі я візьму й побудую невеличку хатину, пущу піднаймачів — і, присягаюся, в мене буде найкрасивіший квітник на всю Алабаму. Порівняно з ним хвалений сад Білінгратів[10] видасться смітником.
Ми з Джемі перезирнулися.
— А чому воно загорілося, міс Моді? — спитав він.
— Не знаю, Джемі. Мабуть, через димар на кухні. Я там весь вечір палила грубку, щоб зігрівати кімнатні квіти. Чула, ви вночі мали несподіваного гостя, міс Джін-Луїзо.
— Звідки ви знаєте?
— Атикус розповів уранці дорогою на роботу. Правду кажучи, хотіла б я опинитися там поруч з тобою. У мене принаймні вистачило б клепки озирнутися.
Міс Моді мене просто спантеличила. Вона втратила чи не все, що мала, її улюблений сад перетворився на руйновище, а її живо й щиро цікавлять наші з Джемі справи.
Вона, здається, помітила мій подив.
— Єдине, що мене хвилювало минулої ночі,— це увесь той гармидер і та небезпека, яку спричинила пожежа. Адже всі сусідні будинки могли згоріти. Містеру Ейворі доведеться тиждень провести в ліжку, він доволі сильно забився. У його віці не слід лізти на рожен, я йому так і сказала. Щойно я відмию руки і діждуся, коли Стефані Крофорд відвернеться, то спечу йому свій фірмовий торт. Та ця Стефані вже тридцять років полює на мій рецепт, але даремно вона сподівається, що я поділюся ним з нею тільки тому, що перебралася до неї жити.
А я подумала, що якби міс Моді й дала слабину і таки поділилася рецептом, у міс Стефані все одно нічого не вийшло б. Одного разу міс Моді дозволила мені подивитися, як вона робить цей торт: туди, окрім усього іншого, треба додати велику склянку цукру.
День видався тихий. Повітря було таке холодне та прозоре, що чути було, як натужно брязкає і лящить годинник на будівлі суду, перш ніж пробити час. Ніс міс Моді був якогось дивного кольору, я такого ніколи не бачила і спитала, в чому річ.
— Я тут із шостої ранку,— пояснила вона.— Мабуть, відморозила.
Вона показала нам руки. Вони були вкриті сіткою тріщин, забруднені землею і кров’ю.
— Пропали ваші руки,— поспівчував Джемі.— Треба було найняти когось із негрів...— а потім додав без жодної нотки самопожертви,— та й ми зі Скаутом можемо вам допомогти.
— Дякую, любий, але у вас і без мене купа справ,— і вона вказала на наше подвір’я.
— Це ви про Мофродита? — уточнила я.— Тю, та ми його одним духом розгребемо.
Міс Моді широко розплющила очі й беззвучно заворушила губами. Раптом вона обхопила руками голову і зайшлася реготом. Ми вже пішли, а вона досі сміялася.
Джемі сказав, що не розуміє, чого її так розібрало: просто міс Моді — це міс Моді.
9
— Ану негайно візьми свої слова назад, чуєш!
Цей мій наказ Сесилу Джейкобсу був початком надзвичайно важкого для нас із Джемі часу. Я стиснула кулаки і готова була пустити їх у хід. Атикус пообіцяв відлупцювати мене, якщо почує, що я з кимсь билася; я вже доросла і треба кінчати з цими дитячими звичками, і що швидше я навчуся стримуватися, то краще буде для усіх. Я про це забула.
І примусив мене забути Сесил Джейкобс. Напередодні у шкільному дворі він оголосив, що татуньо Скаута Фінч захищає чорномазих. Я заперечувала це, але розповіла Джемі.
— На що він натякав?
— Ні на що. Спитай у Атикуса, хай він тобі сам скаже.
— Ти захищаєш чорномазих, Атикусе? — спитала я того ж вечора.
— Так, звісно. Тільки ніколи не кажи «чорномазі». Це нечемно.
— А у школі всі так говорять.
— Відтепер так говоритимуть усі, крім тебе...
— Якщо не хочеш, щоб я так і далі говорила, чого ж ти посилаєш мене до школи?
Тато подивився на мене з м’яким подивом. Попри наш компроміс, мої спроби уникнути школи продовжувалися у тій або іншій формі з самого першого дня занять: від початку вересня мене обсіли запаморочення, страшенна слабкість і болі у животі. Я навіть заплатила п’ятак сину куховарки міс Рейчел, у якого був запущений стригучий лишай, щоб він дозволив мені потертися головою об його голову. Але я не заразилася.
10
Ботанічний сад в окрузі Мобіл, штат Алабама. 19 жовтня 1982 року внесений до Національного реєстру історичних місць.