Коли мені майже виповнилося шість, а Джемі десять, наша територія для літніх забав простягалася до будинку місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз, через два двори на північ від нас, і до Садиби Редлі, через три двори на південь, але ми завжди добре чули голос Келпурнії, коли вона кликала нас додому. Ми ніколи не намагалися перетинати ці межі. В будинку Редлі переховувалася невідома істота, сама лише згадка про яку робила нас шовковими на цілий день; а місіс Дьюбоз була зла як мегера.
Того літа до нас приїхав Ділл.
Якось рано-вранці, коли ми з Джемі вийшли гратися у двір, раптом почулося якесь шарудіння на городі нашої сусідки міс Рейчел Гейверфорд. Ми підійшли ближче до дротяної загорожі подивитися, чи не заліз у капусту якийсь цуцик, бо собака міс Рейчел саме мала народити, але натомість побачили маленького хлопчака, що сидів навпочіпки і спостерігав за нами. Він був не набагато вищий за капусту. Ми не зводили з нього очей, поки він не сказав:
— Привіт.
— І тобі привіт,— чемно відповів Джемі.
— Я — Чарльз Бейкер Гарис,— сказав той.— Я вмію читати.
— Ну то й що? — спитала я.
— Просто я подумав, може, вам цікаво. Якщо треба щось прочитати, я б міг...
— Скільки тобі років? — спитав Джемі.— Чотири з половиною?
— Скоро сім.
— Що ж тут дивного? — сказав Джемі й тицьнув на мене пальцем.— От Скаут у нас читає з самого народження, а вона ще й до школи не ходить. Щось ти дуже миршавий як на сім років.
— Я невеличкий, але дорослий.
Джемі відкинув чубчик з чола, щоб краще роздивитися.
— Чому б тобі не перелізти до нас у двір, Чарльзе Бейкере Гарис? — спитав він.— Господи, ну й ім’я!
— Не кумедніше за твоє. Тітка Рейчел каже, що тебе звати Джеремі Атикус Фінч.
Джемі насупив брови.
— Я великий, і моє ім’я мені пасує. А твоє довше за тебе самого. Мабуть, на цілий фут.
— Усі називають мене Ділл,— промовив Ділл, пролізаючи під загорожею.
— Ліпше лізь понад дротом, а не під ним,— порадила я.— Звідки ти приїхав?
Ділл був родом з Меридіана, штат Міссісіпі, він приїхав на літо до своєї тітки, міс Рейчел, і тепер щоліта буватиме в Мейкомі. Його родина вся походить з округу Мейком, мати його працювала у фотоательє в Меридіані й послала його фотографію на конкурс «Красива дитина», і виграла п’ять доларів. Вона віддала ці гроші Діллу, і він на них двадцять разів ходив у кіно.
— А у нас тут не буває кіносеансів, хіба що іноді фільми про Ісуса у суді,— сказав Джемі.— А ти бачив щось цікаве?
Ділл бачив «Дракулу», і це відкриття змусило Джемі подивитися на нього майже з повагою.
Ділл був кумедний. Він носив сині полотняні труси, які пристьобувалися до сорочки, волосся він мав біле-біле, легке як гусячий пух; був він за мене старший на цілий рік, а я над ним стриміла, наче вежа. Коли він почав переповідати ту стару історію, його блакитні очі то загорялися, то тьмяніли; сміх його завжди вибухав несподівано й радісно; він безнастанно смикав себе за пасмо волосся, що падало йому на лоба.
Коли Ділл змішав Дракулу з землею, а Джемі сказав, що фільм, схоже, цікавіший за книжку, я спитала у Ділла, де його батько.
— Ти нічого нам про нього не розповів.
— У мене немає батька.
— Він помер?
— Ні.
— Якщо він не помер, значить, батько в тебе є.
Ділл зашарівся, а Джемі наказав мені замовкнути,— певна ознака того, що він придивився до Ділла і вирішив прийняти його до нашого товариства. Відтоді літо проходило за звичним приємним розпорядком. Приємний розпорядок полягав у вдосконаленні нашого будиночка на дереві, який ми влаштували між двома велетенськими платанами у дворі; в суперечках; в інсценізаціях творів Олівера Оптика, Віктора Еплтона та Едгара Райса Берроуза[4]. Отут Ділл був нам як знахідка. Він брався за всі характерні ролі, які раніше доводилося виконувати мені,— за мавпу в «Тарзані», містера Кребтрі у «Братах Роуверах» і містера Деймона у «Томі Свіфті». Отак ми дізналися, що Ділл — справжній чарівник, такий собі кишеньковий Мерлін, у голові якого вирують ексцентричні плани, дивовижні прагнення і фантастичні витівки.
Але наприкінці серпня наш репертуар дещо зблякнув від безкінечних повторень, і саме тоді у Ділла виникла ідея виманити Примару Редлі.
Садиба Редлі причарувала Ділла. Попри всі наші застереження й пояснення, вона притягувала його до себе, як місяць притягує океан, але Ділл не наважувався заходити далі вуличного ліхтаря на розі,— це відстань достатньо безпечна від воріт Редлі. Отам він стояв, охопивши руками товстий стовп, і все дивився і мріяв.
Садиба Редлі випиналася крутою дугою поза нашим будинком. Якщо йти на південь, можна було побачити ґанок; потім тротуар різко повертав і огинав подвір’я. Будинок був невисокий, колись білий, з широкою галереєю і зеленими віконницями, але все давно потемніло і злилося з сірим двором. Гнила від дощів покрівельна дранка висіла по краях веранди; крислаті дуби не пропускали сонячного проміння. Залишки штахетів похилилися як п’яні, охороняючи двір — «підметений» двір[5], який ніколи не підмітався і майже весь заріс бур’янами.
В цьому будинку домував злобливий привид. Подейкували, що він існує, але ми з Джемі ніколи його не бачили.
Подейкували, що він виходить ночами, коли не видно місяця, і зазирає у чужі вікна. Якщо у когось замерзали азалії від раптового похолодання, значить, то він на них дмухав. Будь-який таємний злочин, скоєний у Мейкомі, був його справою. Якось усе місто збентежили моторошні нічні пригоди: курчат, домашніх котів і песиків знаходили жорстоко понівеченими; і хоча з’ясувалося, що винуватцем був Едді-Вар’ят, який потім утопився у Чорториї Баркера, люди і далі скоса поглядали на Садибу Редлі, не кваплячись відректися від своїх початкових підозр. Жоден негр не наважувався пройти повз Садибу Редлі уночі, а перебігав на протилежний бік вулиці, та ще й насвистував, щоб відігнати страх. Подвір’я мейкомської школи межувало з задвірками Садиби, і з їхнього боку на шкільний майданчик сипалося безліч горіхів, але ніхто з дітей і пальцем їх не торкався: кому ж не відомо, що горіхи Редлі отруйні! Якщо бейсбольний м’яч залітав на подвір’я Редлі, він без зайвих питань уважався втраченим.
Нещастя цього дому почалися задовго до того, як народилися ми з Джемі. Родина Редлі, яку б радо прийняли будь-де в нашому місті, трималася відлюдькувато, а такі схильності не віталися й не пробачалися. Вони не ходили до церкви, хоча у Мейкомі це головна розвага, і молилися у себе вдома; місіс Редлі майже ніколи не заходила до сусідів на каву і зовсім ніколи не відвідувала місіонерських зборів. Містер Редлі ходив щодня рівно о пів на дванадцяту в середмістя і повертався вже о дванадцятій, іноді з великим коричневим пакетом, у якому, як припускалося, приносив харчі для сім’ї. Я так і не дізналася, чим заробляв на життя містер Редлі,— Джемі казав, що він «купує бавовну», це така ввічлива форма замість «байдики б’є»,— але подружжя Редлі та їхні двоє синів жили тут споконвіку.
Віконниці й двері будинку Редлі не відчинялися навіть у неділю, і це також суперечило звичкам Мейкома: зачинені двері означали або хворого в хаті, або холод. Неділя вважалася офіційним днем для візитів: пані затягувалися у корсети, чоловіки надягали піджаки, а діти взували черевики. Але нікому б і на думку не спало піднятися на ґанок Редлі недільного пообіддя й озватися до хазяїв. У їхньому будинку не було скляних дверей. Якось я спитала в Атикуса, чи мали вони їх колись, і він сказав — так, але ще до мого народження.
Згідно з місцевою легендою, коли молодший із синів Редлі був ще підлітком, він зв’язався з молодими Каннінгемами з величезного і безладного клану Каннінгемів, який мешкав у Старому Саремі на півночі округу, і ці шибайголови згуртувалися у щось на кшталт банди, чого в Мейкомі зроду не бувало. Вони не завдали багато шкоди, але місто тільки про них і гуділо, і троє проповідників засуджували їх публічно з церковних кафедр: вони вешталися біля цирульні; вони їздили автобусом до Еботсвіля по неділях і ходили там у кіно; вони з’являлися на танцях у горезвісному прибережному ігорному кублі — таверні «Крапля роси і притулок рибалки»; вони намагалися підпільно гнати віскі. Ніхто у Мейкомі не наважився натякнути містеру Редлі, що його син потрапив у лиху компанію.
5
«Підметений двір» (англ.