Проте зараз мене турбувало інше.
— Всі адвокати захищають чорно... тобто, негрів, Атикусе?
— Звісно, так, Скауте.
— А чого тоді Сесил кричить, що ти захищаєш чорномазих? Він це так сказав, ніби ти підпільно женеш віскі.
Атикус зітхнув.
— Просто я захищаю одного негра, його звати Том Робінсон. Він мешкає у тому невеличкому поселенні поза міським звалищем. Він ходить до тієї ж церкви, що й наша Келпурнія, і Кел добре знає його родину. Вона каже, що вони живуть чесно й охайно. Ти поки ще маленька, Скауте, і багато чого не розумієш, але в місті було чимало балачок, що мені не слід захищати цього чоловіка. Справа ця дуже непроста — вона розглядатиметься у суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб’язно погодився надати нам відтермінування...
— Якщо тобі не слід його захищати, чого ж ти погодився?
— Через низку причин. Головна з них — якби я відмовився, я не міг би дивитися людям в очі, я не міг би представляти наш округ у законодавчих зборах, я навіть не міг би більше казати вам з Джемі, як треба поводитися.
— Тобто, якби ти не захищав того чоловіка, ми з Джемі могли б тебе вже не слухатися?
— Мабуть, що так.
— А чому?
— Тому що я не мав би права вимагати, щоб ви мене слухалися. Скауте, просто в адвоката така робота, що бодай раз у житті він береться за справу, яка зачіпає його особисто. Для мене це саме така справа. Можливо, у школі тобі доведеться почути різні неприємні балачки, але я тебе дуже прошу зробити задля мене одну річ: просто високо тримай голову і не розпускай кулаки. Хай хто і що тобі казатиме, не дай їм вивести тебе з терпіння. Спробуй боротися з ними не кулаками, а головою, просто спробуй... вона в тебе зовсім непогана, хоча й не любить учитися.
— Атикусе, а ми виграємо?
— Ні, доню.
— Тоді навіщо...
— Те, що нас розбили на війні сто років тому, ще не причина, щоб ми не пробували перемагати,— відповів Атикус.
— Ти говориш точнісінько як старий кузен Айк Фінч,— сказала я.
Кузен Айк Фінч був єдиний на весь округ Мейком досі живий ветеран армії конфедератів. Борода в нього була, як у генерала Гуда[11], і він нею страшенно пишався. Принаймні раз на рік Атикус брав нас із Джемі до нього в гості, й мені доводилося його цілувати. Це було дуже бридко. Ми з Джемі ввічливо слухали, як Атикус і кузен Айк обговорюють війну. «Ось що я скажу тобі, Атикусе,— торочив кузен Айк,— нас доконав Міссурійський компроміс[12], але якби мені треба було знову пройти через оте все, я повторив би весь шлях крок за кроком, нічого не міняючи, і повір, тут ми б уже не схибили... а у 1864-му, коли припхався Джексон Кам’яна Стіна[13]... хоча ні, перепрошую, юнацтво, наш старий Синій Вогонь[14] на той час уже віддав Богу душу, царство йому небесне...»
— Іди сюди, Скауте,— покликав Атикус. Я вмостилася у нього на колінах, притулившись головою до грудей. Він обхопив мене і почав легенько погойдувати.— Цього разу ми воюємо не з янкі, ми воюємо з нашими друзями. І пам’ятай, що хай як кепсько може обернутися справа, ці люди все одно наші друзі й це все одно наш рідний край.
Я ще пам’ятала це, коли зустріла наступного дня у школі Сесила Джейкобса.
— Забери свої слова назад, чуєш!
— А ти мене примусь! — загорлав він.— У нас удома кажуть, що твій татусь — ганьба Мейкома, а того чорномазого слід повісити на водокачці!
Я вже готова була йому врізати, як пригадала слова Атикуса, розтиснула кулаки і пішла геть.
«Скаут боягузка!» — так і бряжчало у мене у вухах. Вперше в житті я відмовилася від бійки.
Чомусь виходило, що коли я поб’юся з Сесилом, я зраджу Атикуса. Атикус так рідко просив про щось мене й Джемі, що хай мене і дражнять боягузкою, заради нього я витримаю. Я почувалася страшенно шляхетною цілі три тижні. А тоді прийшло Різдво, і вибухнула катастрофа.
Ми з Джемі очікували на Різдво зі змішаними почуттями. З одного, гарного боку, Різдво — це ялинка і дядько Джек Фінч. Щороку в переддень Різдва ми зустрічали його на Мейкомській вузловій, і він проводив з нами цілий тиждень.
Зворотним, негативним боком медалі була неминуча зустріч з тіткою Александрою і Френсисом.
Гадаю, я мала би включити сюди і дядька Джиммі, чоловіка тітки Александри, але він мені за все життя сказав тільки одну фразу — «Злізай з паркана», тож я не бачу причини брати його до уваги. Як не брала його до уваги і тітка Александра. Колись давно, у пориві дружніх почуттів, тітонька й дядько Джиммі привели на світ сина Генрі, який вирвався з дому при першій-ліпшій нагоді, оженився і привів на світ Френсиса. Генрі та його дружина кожного Різдва скидали Френсиса на руки дідуся й бабусі, а самі поринали у вир утіх.
Ніякі наші стогони і зітхання не могли спонукати Атикуса залишити нас на Різдво вдома. Скільки я себе пам’ятаю, стільки ми їздили на Пристань Фінча святкувати Різдво. Єдиною винагородою за необхідність проводити свято з Френсисом Генкоком була кулінарна майстерність тітоньки. Френсис був на рік старший за мене, але я уникала його принципово: йому подобалося все, чого я терпіти не могла, а він не зносив моїх вигадливих витівок.
Тітка Александра була рідною сестрою Атикуса, та коли Джемі розповів мені, як ельфи підміняють немовлят, я вирішила, що її підмінили у колисці, й наші бабуня й дідусь отримали не Фінча, а Крофорда. Якби я плекала уявлення, які, схоже, нерідко гнітять адвокатів і суддів, то тітка Александра видавалася б мені Еверестом: скільки я її знала, вона була холодною і далекою.
Коли дядько Джек вискочив з потяга в переддень Різдва, нам довелося чекати на носія, який приніс два довгі пакунки. Нас із Джемі завжди смішило, що дядько Джек цмокає Атикуса у щоку; вони були єдині серед наших знайомих чоловіків, які цілувалися при зустрічі. Дядько Джек потиснув руку Джемі, а мене підкинув у повітря, але не дуже високо, бо він був на голову нижчий за Атикуса. З них трьох він був наймолодший, молодший за тітку Александру. Вони з тіткою зовні були дуже подібні, але дядько Джек якось краще ладнав зі своїм обличчям: його гострий ніс і підборіддя ніколи не викликали у нас підозри.
Він належав до нечисленних людей науки, які не лякали мене,— мабуть, через те, що ніколи не поводився як лікар. Коли він надавав мені чи Джемі якусь медичну допомогу, скажімо, витягав з ноги скабку, то чесно розповідав, що саме робитиме, який саме пінцет візьме і наскільки буде боляче. Одного Різдва я загнала собі в ногу криву скабку і ховалася по кутках, нікому не дозволяючи й наблизитися до мене. Коли дядько Джек мене виловив, то страшенно розсмішив історією про одного проповідника, який не терпів ходити до церкви, а стояв щодня біля своїх воріт у халаті, курив кальян і виголошував п’ятихвилинні проповіді для тих перехожих, які потребували духовної розради. Я перебила його проханням попередити мене, коли він почне витягати скабку, а він показав мені закривавлену деревинку, затиснуту пінцетом, і пояснив, що витяг її, поки я реготала, і все це зветься відносністю.
— А що у тих пакетах? — спитала я, вказуючи на довгі вузькі пакунки, які вручив йому носій.
— Дізнаєшся свого часу,— відповів він.
— Як почувається Роза Ейлмер? — поцікавився Джемі.
Роза Ейлмер — кицька дядька Джека. Вона була дуже гарна, руда, і дядько Джек казав, що Роза — єдина істота жіночої статі, яку він може витримувати. Він витяг з кишені декілька знімків і показав нам. Ми їх похвалили.
— Вона товстішає,— зауважила я.
— Схоже, що так. Вона поїдає всі відрізані пальці й вуха, які я приношу з лікарні після операцій.
— Яка чортова дурня! — вигукнула я.
— Перепрошую, юна леді?
— Не звертай на неї уваги, Джеку,— втрутився Атикус.— Вона тебе просто перевіряє. Кел каже, що вона без упину чортихається вже цілий тиждень.
Дядько Джек насупив брови, але нічого не сказав. Окрім природної привабливості лайливих слів, я плекала дещо туманну теорію, що коли Атикус з’ясує, що я підхопила їх у школі, він забере мене звідти.
12
Міссурійський компроміс — досягнута у 1820 році угода між членами конгресу США, відповідно до якої штат Міссурі прийнято до Союзу як рабовласницький, а штат Мен — як вільний.
13
Томас Джонатан Джексон (1824-1863) — генерал армії конфедератів під час Громадянської війни.
14
Ще одне прізвисько генерала Джексона; такі прізвиська давали занадто релігійним військовим, оскільки вони «горіли вірою», як сині сигнальні вогні.