Але за вечерею, коли я попросила передати мені оту бісову шинку, дядько Джек вказав на мене пальцем.
— Поговоримо пізніше, юна леді.
По вечері дядько Джек пішов до вітальні й умостився там. Він поплескав себе по стегнах, показуючи, щоб я сіла йому на коліна. Мені подобалося, як від нього пахне: як від флакона зі спиртом і ще чимось солодким. Він відвів убік мій чубчик і уважно глянув на мене.
— Ти більше схожа на Атикуса, ніж на свою маму,— сказав він.— І ти вже трохи виросла зі своїх штанців.
— А по-моєму, вони мені якраз.
— Ти, здається, дуже захоплюєшся словами «чорт» і «біс»?
Я відповіла: так.
— А от я — ні,— сказав дядько Джек.— А надто коли в них немає жодної потреби. Я пробуду тут тиждень і не маю наміру чути подібні слова, поки я тут. Скауте, ти наражаєшся на неприємності, вимовляючи такі слова. Ти ж хочеш вирости справжньою леді, хіба ні?
Я відповіла, що не дуже.
— Звісно, хочеш. А тепер ходімо прикрашати ялинку.
Ми прикрашали ялинку до глибокого вечора, і мені снилися оті довгі пакунки для Джемі й для мене. Наступного ранку ми так і кинулися по них під ялинку: вони були від Атикуса, який у листі попросив дядька Джека купити їх нам, і це було саме те, про що ми мріяли,— пневматичні рушниці.
— Тільки не в хаті,— застеріг Атикус, коли Джемі прицілився у картину на стіні.
— Тепер тобі доведеться вчити їх стріляти,— сказав дядько Джек.
— Це вже твоя справа,— відповів Атикус,— я лише скорився перед неминучим.
Знадобилася вся юридична суворість Атикуса, аби відтягти нас від ялинки. Він заборонив нам брати пневматичні рушниці з собою на Пристань (а я саме розмріялась, як застрелю Френсиса) і попередив: один невірний рух — і він відбере їх у нас назавжди.
Пристань Фінча — це триста шістдесят шість сходинок на високій кручі, які виходять на мол. Далі за кручею видніються рештки старої пристані, на якій чорношкірі раби Фінчів вантажили тюки бавовни, розвантажували блоки льоду, мішки з борошном й цукром, обладнанням для ферми і жіночим убранням. Двоколійка бігла від самого берега й аж до темної смуги лісу. В кінці дороги стояв двоповерховий білий будинок, який оперізували дві галереї — верхня й нижня. Побудував його Саймон Фінч, вже у вельми похилому віці, задля втіхи своєї вічно невдоволеної дружини; але ці галереї єдині нагадували типову архітектуру свого часу. Внутрішнє облаштування будинку Фінчів свідчило про простодушність Саймона й абсолютну довіру, яку він плекав до своїх нащадків.
Нагорі було шість спалень, чотири з них для його вісьмох дочок, ще одна для Велкама Фінча, його єдиного сина, і ще одна для гостей з числа родичів. Усе дуже просто; але до спочивалень дочок можна було потрапити лише одними сходами, а до кімнати Велкама і гостьової спальні — лише іншими. На сходи дочок можна було потрапити тільки зі спочивальні батьків на першому поверсі, отже Саймон завжди знав, о котрій годині його доньки приходять чи виходять ночами.
Ще там був флігель, у якому розміщалася кухня,— з будинком його поєднував дерев’яний місточок; у дворі на високому стовпі висів іржавий дзвін, яким колись скликали до роботи челядь або били тривогу; на даху була так звана «удовина площадка», але жодні вдови там не ходили, натомість Саймон наглядав з неї за своїм наглядачем на плантації, дивився на пароплави і стежив за життям орендарів, що селилися поблизу.
З цим домом була пов’язана легенда часів війни з янкі: одна дівчина з роду Фінчів, нещодавно заручена, натягла на себе все своє придане, щоб уберегти його від мародерів, що орудували по сусідству; вона застрягла у дверях на Сходах Дочок, і її довелося поливати водою, щоб проштовхнути. Коли ми прибули на Пристань, тітка Александра поцілувала дядечка Джека, Френсис поцілував дядечка Джека, дядько Джиммі мовчки потиснув руку дядечку Джеку, ми з Джемі вручили подарунки Френсису, який вручив подарунки нам. Джемі почувався дорослим і тягнувся до дорослих, тож на мою долю випало розважати нашого кузена. Френсис мав вісім років і гладко зачісував волосся назад.
— Що тобі подарували на Різдво? — чемно спитала я.
— Те, що я просив,— відповів він. А просив Френсис пару бриджів, червоний шкіряний ранець, п’ять сорочок і краватку-метелик.
— Гарно,— збрехала я.— А ми з Джемі отримали пневматичні рушниці, а Джемі ще й набір для хімічних дослідів...
— Іграшковий, мабуть.
— Ні, справжній. Він обіцяв виготовити мені невидимі чорнила, і я напишу ними листа до Ділла.
Френсис запитав, який у цьому сенс.
— Ти тільки уяви його обличчя, коли від мене приходить лист, а там порожній аркуш. Він просто сказиться.
Розмовляти з Френсисом — усе одно що повільно опускатися на дно океану. Зроду не зустрічала більшого зануди. Він жив у Мобілі, отже, не міг доносити на мене шкільному начальству, але примудрявся доносити все, що вивідував, тітці Александрі, яка в свою чергу відводила душу перед Атикусом, а вже Атикус або одразу все забував, або давав мені прочухана, це вже як йому подобалося. Єдиний раз, коли я почула, що Атикус розмовляє різко, був саме з тіткою. Він сказав: «Сестро, я виховую їх, як можу!» Йшлося, здається, про те, що я одягаюся в комбінезон.
Тітка Александра була схиблена на моєму одязі. Хіба можу я сподіватися вирости справжньою леді, якщо ношу штани; та коли я пояснила, що у сукні я нічого не можу робити, вона заявила: просто не треба робити нічого такого, що потребує штанів. На думку тітки Александри, я мусила б гратися маленькими кухонними плиточками і крихітними чайними сервізами, вдягати намисто зі штучних перлів, яке вона мені подарувала, коли я народилася, і взагалі, бути сонячним променем у самотньому житті мого тата. Я зауважила, що можу бути сонячним променем і в штанах, але тітка наполягала, що сонячні промені поводяться інакше, а я спершу була просто чудова, а от з роками все псуюся і псуюся. Вона безнастанно мене ображала і прискіпувалася до мене, тож я пішла до Атикуса і спитала у нього, і він сказав, що у родині й без мене сонячних променів — хоч греблю гати, тож хай усе лишається, як є, я його і така влаштовую.
Під час різдвяного обіду мене всадовили за маленький столик у їдальні, а Джемі та Френсис сиділи з дорослими за великим столом. Тітка і далі ізолювала мене, а Джемі та Френсиса вже давно пересадила за «дорослий» стіл. Я часто пробувала здогадатися, чого вона боялася — що я підстрибну і жбурну щось на підлогу? Іноді мені хотілося попросити її дозволити сісти за стіл разом з усіма,— тоді б вона побачила, як гарно я вмію поводитися; тим більше, що вдома ми завжди їмо разом — і нічого. Коли я звернулася до Атикуса, щоб він на неї вплинув, він сказав, що вона його не послухається, ми в її хаті лише гості й сидітимемо там, де нам вкажуть. А ще він додав, що тітка Александра не розуміє дівчаток, бо своїх у неї ніколи не було.
Але її кулінарні таланти винагороджували за все: скромний різдвяний обід складали три різновиди м’ясних страв, овочі, заготовлені з літа, консервовані персики, два торти й амброзія. По обіді дорослі, трохи очманілі від переїдання, влаштувалися у вітальні. Джемі розтягнувся на підлозі, а я вийшла надвір. Атикус крізь дрімоту наказав мені вдягти пальто, але я удала, що не почула.
Френсис сів поруч зі мною на сходинках задньої веранди.
— Оце був обід так обід,— сказала я.
— Бабуся готує унікально,— підтвердив Френсис.— Вона і мене навчить.
— Хлопці не куховарять,— зауважила я і захихотіла, уявивши Джемі у фартуху.
— А бабуся каже, що всі чоловіки мають навчитися куховарити, що вони мусять дбати про своїх дружин і прислужувати їм, коли ті хворіють,— промовив мій кузен.
— Я не хочу, щоб Ділл мені прислужував. Краще я прислужуватиму йому.
— Ділл?
— Так. Не говори поки що нікому, але ми з ним одружимося, щойно виростемо. Минулого літа він мені освідчився.