Френсис зайшовся сміхом.
— Чого ти регочеш? — спитала я.— Знаєш, який він класний.
— Це отой курдупель, про якого бабуся казала, що він щоліта гостює у міс Рейчел?
— Саме він.
— Я про нього все знаю.
— І що ж ти знаєш?
— Бабуся каже, що у нього немає домівки...
— Все у нього є, він живе у Меридіані.
— Його просто передають від родичів до родичів, і міс Рейчел забирає його на літо.
— Френсисе, не бреши!
Френсис посміхнувся.
— Яка ти буваєш тупа, Джін-Луїзо. Хоча, власне, що ж тут дивного?
— Це ти про що?
— Якщо дядько Атикус дозволяє тобі ганяти бездомних собак, це його справа, як говорить бабуся, тут ти не винна. Я гадаю, що нема твоєї вини і в тому, що дядько Атикус — чорнолюбець, але мушу сказати, щоб ти знала,— це ганьбить усю нашу родину...
— Френсисе, що ти в дідька верзеш?
— Те, що чула. Бабуся каже: те, що він дозволяє тобі без догляду гасати усюди, вже саме по собі погано, та коли він став чорнолюбцем, нам уже і на вулицях Мейкома більше не можна буде показатися. Він знеславлює всю родину, ось що!
Френсис підвівся і дременув галереєю до старої кухні. На безпечній відстані він прокричав:
— Хто вій, хто він — чорнолюбець! Чорнолюбець — ось він хто!
— Брешеш! — загорлала я.— Не знаю, про що ти патякаєш, але стули свою брудну пельку негайно!
Я зіскочила зі сходів і помчала за ним. Миттю наздогнала його і наказала забрати свої слова назад.
Френсис вирвався і кинувся прожогом до старої кухні, а на ходу верещав: «Чорнолюбець!»
Коли вистежуєш здобич, найголовніше — не метушитися. Принишкни — тоді її розбере цікавість і вона — кров з носа — вилізе. Френсис з’явився у дверях кухні.
— Ти ще сердишся, Джін-Луїзо? — обережно спитав він.
— Зовсім ні.
Френсис вийшов на галерею.
— Береш свої слова назад, Фре-енсисе?
Але я зарано кинулася до нього. Френсис зник у кухні, і я повернулася на веранду. Я вмію чекати. Просидівши на сходинках хвилин зо п’ять, я почула голос тітки Александри.
— А де Френсис?
— Десь там на кухні.
— Він же знає, що я забороняю йому ходити туди гратися.
Френсис підійшов до дверей і закричав:
— Бабуню, вона мене сюди загнала і не випускає!
— Що це означає, Джін-Луїзо?
Я подивилася на тітку Александру.
— Нікуди я його не заганяла і ніде не тримаю.
— Тримає, тримає! — репетував Френсис.— Вона не дає мені вийти!
— Ви посварилися?
— Вона розізлилася на мене, бабусю,— скаржився Френсис.
— Френсисе, негайно виходь з кухні. Джін-Луїзо, якщо я почую бодай слово від тебе, я все розкажу твоєму татові. Мені почулося, чи ти щойно вимовила слово «дідько»?
— Почулося, мем.
— Сподіваюсь, що так. І щоб більше мені такого не чулося.
Тітка Александра безнастанно підслуховувала. Варто було їй відійти, як Френсис вистромив голову і вишкірився до мене:
— Ти зі мною краще не жартуй.
Він вибіг надвір, але тримався на відстані, ганяючи, наче м’яч, жмути сухої трави; час до часу він озирався і скалив зуби. На веранду вийшов Джемі, подивився на нас і повернувся у хату. Френсис виліз на мімозове дерево, зліз, заклав руки в кишені й почав кружляти подвір’ям.
— Ха! — крикнув він.
Я спитала, кого він з себе удає, дядька Джека? Френсис заявив, що мені, здається, наказали сидіти тихо і не лізти до нього.
— Та кому ти потрібен,— промовила я.
Френсис пильно подивився на мене, вирішив, що я вже достатньо змирилася, і затяг напівголоса:
— Чорнолюбець, чор...
Цього разу я до крові розбила собі кісточки пальців об його передні зуби. Не в змозі діяти лівою рукою, я активно підключила праву, але ненадовго. Дядько Джек так міцно стиснув мене, що я й поворухнутися не могла, і наказав: «Стій сумирно!»
Тітка Александра клопоталася біля Френсиса, витирала йому сльози своєю хусточкою, пригладжувала чуба, ніжно поплескувала по щоці. Атикус, Джемі й дядько Джиммі теж вийшли на веранду, коли Френсис почав лементувати.
— Хто з вас перший розпочав? — спитав дядько Джек.
Ми з Френсисом вказали одне на одного.
— Бабуню! — завив він.— Вона обізвала мене шльондрою і напала на мене.
— Це правда, Скауте? — спитав дядько Джек.
— Мабуть.
Дядько Джек подивився на мене, й обличчя у нього стало точнісінько як у тітки Александри.
— Я ж попереджав тебе про неприємності, якщо ти вживатимеш подібні слова, не забула?
— Ні, сер, але...
— Ось зараз ти матимеш неприємності. Стій де стоїш.
Поки я думала, стояти мені чи втікати, слушний момент було втрачено. Щойно я зібралася тікати, як дядько Джек перехопив мене. І вже у мене перед очима маленька мурашка, яка тягне у траві хлібну крихту.
— Більше ніколи в житті я з тобою не розмовлятиму! Я тебе ненавиджу, і зневажаю, і сподіваюся, що ти завтра помреш!
Ця заява, схоже, тільки дужче розпалила дядька Джека. Я побігла до Атикуса по підтримку, але він сказав, що я сама напросилася і нам час збиратися додому. Я скулилася на задньому сидінні машини, ні з ким не попрощавшись, і вдома побігла до своєї кімнати і грюкнула дверима. Джемі хотів був сказати мені щось втішне, але я і слухати не стала.
Я оглянула свої збитки — виявилося, що маю усього сім чи вісім червоних плям, і я роздумувала про відносність усього сущого, коли хтось постукав у двері. Я спитала, хто там. Виявилося, дядько Джек.
— Іди геть!
Дядько Джек сказав, що коли я й далі так розмовлятиму, він мене ще раз відлупцює, і я замовкла. Він увійшов до кімнати, а я стала у куток спиною до нього.
— Скауте, ти мене і досі ненавидиш?
— Можеш мене знову відшмагати, ну ж бо!
— Не думав, що ти така злопам’ятна,— сказав він.— Ти мене розчарувала — сама напросилася, хто тобі винен?
— Нічого я не напросилася.
— Золотко, не можна обзивати людей всякими словами...
— Ти несправедливий,— сказала я.— Несправедливий.
Дядько Джек звів брови.
— Несправедливий? Чому це?
— Ти дуже хороший, дядьку Джеку, і я, мабуть, усе одно тебе люблю, навіть після всього, але ти зовсім не розумієшся на дітях.
Дядько Джек узяв руки в боки і подивився на мене з висоти свого зросту.
— І чому ж це я не розуміюся на дітях, міс Джін-Луїзо? Твою поведінку зрозуміти не штука. Ти галасувала, бешкетувала й ображала...
— Дай мені пояснити! Не думай, що я зухвала, просто хочу розказати, як усе було.
Дядько Джек присів на ліжко. Звівши брови, він пильно подивився з-під них на мене.
— Вперед,— сказав він.
Я глибоко зітхнула.
— По-перше, ти навіть не дав мені змоги нічого пояснити, а одразу налетів. Коли ми з Джемі сваримося, Атикус вислуховує не тільки Джемі, а й мене, а по-друге, ти сам сказав, щоб я не вживала оті слова, якщо тільки не буде серйозної справокації. А Френсис справо-ка-ці-ю-вав мене так, що йому довбешку мало відірвати...
Дядько Джек почухав потилицю.
— І які ж твої пояснення?
— Френсис обізвав Атикуса, а я не стерпіла.
— А як він його обізвав?
— Чорнолюбець. Не дуже-то я розумію, що воно означає, але те, як Френсис його вимовляв... Знаєш, що я тобі зараз скажу, дядьку Джеку,— хай мене розірве, якщо я дозволю йому лаяти Атикуса.
— Він сказав такс про Атикуса?
— Сказав, і не тільки це. Нібито Атикус ганьбить усю родину, а ми з Джемі дичавіємо без належного догляду...
В дядька Джека стало таке обличчя, що я вирішила — зараз мені знову перепаде. Але він сказав «Я з цим розберуся» таким голосом, що я зрозуміла: перепаде не мені, а Френсису.