— Доведеться мені сьогодні до них з’їздити.
— Ой, будь ласочка, не треба! Хай усе залишається, як є.
— Жодним чином не залишу це, як є. Треба серйозно поговорити з Александрою. Подумати тільки! Дістануся я до того хлопчиська...
— Дядьку Джеку, ну будь ласка, обіцяй мені дещо, дуже прошу. Обіцяй, що ти й слова не скажеш Атикусу. Він — він попросив мене не розпускати руки і не казитися, хай що я почую про нього, і для мене краще, аби він думав, що ми побилися через щось інше. Прошу, обіцяй!
— Але я не хочу, щоб Френсис так легко відбувся...
— Нічого він легко не відбувся. Перев’яжеш мені руку? Вона ще кривавиться.
— Само собою, золотко. Немає на світі ручки, яку б я перев’язував з такою насолодою. Ходімо зі мною, гаразд?
Дядько Джек галантно супроводив мене до ванної кімнати. Коли він промивав і перев’язував мені пальці, то забавляв мене історією про кумедного короткозорого чолов’ягу, який мав кота на ім’я Годж і який рахував усі тріщини в тротуарі дорогою до міста.
— От і все,— сказав він.— Матимеш на пальці для обручки шрам, який зовсім не личить леді.
— Дякую, сер. Дядьку Джеку!
— Слухаю, мем?
— А що такс шльондра?
Дядько Джек заходився розповідати про якогось старого прем’єр-міністра, який на засіданнях у Палаті громад підкидав у повітря пір’ячко і дмухав на нього, щоб не впало, а навколо всі просто скаженіли. Гадаю, він намагався відповісти на моє питання, але я так нічого й не утямила.
Пізніше, коли я вже мала б лягти спати, я спустилася на кухню попити води і почула, як у вітальні розмовляють Атикус і дядько Джек.
— Я ніколи не одружуся, Атикусе.
— Чому?
— Бо можуть народитися діти.
— Тобі доведеться багато чого навчитися, Джеку.
— Знаю. Твоя донька сьогодні дала мені перші уроки. Вона сказала, що я не розуміюся на дітях, і пояснила, чому саме. Вона має цілковиту рацію. Атикусе, вона мене навчила, як я мав би з нею обійтися,— Господи, як же мені прикро, що я на неї накинувся!
— Вона заслужила, тож ти надто не переймайся,— усміхнувся Атикус.
Я застигла навшпиньках — видасть мене дядько Джек Атикусу чи ні. Не видав. Тільки пробурмотів:
— Її володіння ненормативною лексикою вражає. Проте значення й половини тих слів їй не відоме — вона спитала у мене, що таке шльондра...
— І ти пояснив?
— Ні, розказав їй про лорда Мельбурна.
— Джеку! Коли дитина тебе про щось питає, неодмінно відповідай! І нічого не вигадуй. Діти є діти, але вони миттєво відчувають нещирість, значно краще за дорослих. Ні,— міркував далі тато,— її слід було покарати сьогодні, тільки не за те. У кожної дитини настає період захоплення лайкою, але він швидко минає, якщо не звертати на це уваги. Інша річ запальність. Скаут має навчитися високо тримати голову, і навчитися швидко, бо на неї чекають дуже важкі часи. Вона, гадаю, впорається. Джемі дорослішає, а вона бере з нього приклад. Просто їй треба іноді трошки допомогти.
— Атикусе, ти ж її ніколи не бив?
— Ніколи. Досі вистачало тільки пригрозити. Джеку, вона дуже старається, дуже. Рідко коли з цього щось виходить, але вона намагається.
— Справа не в тому,— сказав дядько Джек.
— Справа в тому, що вона розуміє: я знаю, як вона старається. І це найголовніше. Мене найбільше хвилює, що їй і Джемі доведеться зіткнутися з огидними речами, і дуже скоро. Я гадаю, Джемі витримає, а от Скаут одразу лізе битися, якщо зачеплять її самолюбство...
Я чекала, чи не порушить зараз дядько Джек своєї обіцянки. Не порушив.
— Атикусе, буде дуже важко? Ти мені ще нічого не розповів.
— Гірше не буває, Джеку. Єдине, що ми маємо,— це слово чорношкірого проти слова Юелів. Усі докази непрямі — «він зробив» — «я не робив». Навряд чи можна сподіватися, що присяжні повірять на слові Тому Робінсону, а не Юелу,— ти знаєш цих Юелів?
Дядько Джек відповів, що нібито пригадує. Він їх описав, але Атикус зауважив, що він відстав на ціле покоління, хоча нинішні не набагато кращі.
— І що ж ти збираєшся робити?
— Спробую трохи розтрусити присяжних — гадаю, у нас непогані шанси на апеляцію. Але поки що важко щось сказати. Я сподівався, що мені вдасться уникнути в своєму житті такої справи, але Джон Тейлор вказав на мене і промовив: «Це — твоє».
— Нехай обмине ця чаша тебе, так?
— Саме так. Але хіба я зміг би інакше дивитися в очі своїм дітям? Ти незгірше за мене знаєш, що трапиться, і я можу тільки молитися, щоб Джемі та Скаут пройшли через це і не озлобилися, а головне, щоб вони не підхопили віковічної мейкомської хвороби. Чому нормальні люди починають казитися, коли у справу замішаний негр? Не розумію... Але сподіваюся, що Джемі та Скаут прийдуть з питаннями до мене, а не слухатимуть міські плітки. Сподіваюся, вони достатньо мені довіряють... Джін-Луїзо?
У мене аж волосся стало сторчма. Я вистромила голову.
— Слухаю, сер?
— Лягай спати.
Я дременула до своєї кімнати і вскочила в ліжко. Дядько Джек — шляхетна людина, не видав мене. Втім, я ніяк не могла здогадатися, як Атикус дізнався, що я підслуховую. І тільки багато років по тому я зрозуміла, що він хотів, аби я почула кожне його слово.
10
Атикус не був силачем: йому скоро мало виповнитися п’ятдесят. Коли ми з Джемі питали, чому він такий старий, він відповідав, що пізно розпочав, і ми відчували, що це вплинуло на його суто чоловічі якості. Він був набагато старший за батьків наших шкільних товаришів, і коли ті починали вихвалятися — «Мій батько те, а мій батько це...», нам не було чого сказати.
Джемі був схиблений на футболі. Атикус завжди відмовлявся, коли Джемі намагався затягти його на гру, посилаючись на те, що він застарий.
Наш тато не вмів робити нічого путнього. Він працював у конторі, а не в аптеці. Він не правив сміттєвозом нашого округу, не був ані шерифом, ані фермером, не працював у гаражі,— одним словом, не займався нічим, що могло б викликати хоч якесь захоплення.
А крім того, він носив окуляри. Лівим оком він майже нічого не бачив і скаржився, що ліве око — родове прокляття Фінчів. Коли він хотів щось добре роздивитися, то повертав голову і дивився правим оком.
Він не робив нічого з того, чим займалися батьки наших однокласників: не ходив ні на полювання, ні на риболовлю, не грав у покер, не пив, не палив. Він просто сидів у вітальні й читав.
З усіма цими якостями він, на наш превеликий жаль, не залишався у тіні: того року школа аж гуділа розмовами, що він захищає Тома Робінсона, і ці розмови мало нагадували компліменти. Після моєї сутички з Сесилом Джейкобсом, коли я повелася як боягузка, пішов поголос, що Скаут Фінч уже не буде битися, їй татусь не дозволяє. Це була не зовсім правда: я не билася з чужими — заради Атикуса, але сім’я — інша справа. Я готова була розірвати на клоччя будь-кого, хоч би й троюрідного брата. Френсис Генкок добре відчув це на власній шкурі.
Атикус подарував нам пневматичні рушниці, але відмовився учити стріляти. Дядько Джек показав нам основи; він пояснив, що Атикуса не цікавить зброя. Одного разу батько сказав Джемі:
— Я б волів, щоб ти обмежився стрільбою по бляшанках, але знаю, що ти стрілятимеш у птахів. Стріляй по сойках скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, тільки запам’ятай, що вбити пересмішника — гріх.
Уперше в житті я почула, як Атикус говорить про щось — гріх, і я спитала про це у міс Моді.
— Твій тато правий,— сказала вона.— Пересмішники не роблять ніякої шкоди, тільки співають і веселять нам серце. Вони не розкльовують ягід по садах, не гніздяться у клунях, нічого — тільки виспівують людям на радість. Ось чому вбити пересмішника — гріх.
— Міс Моді, наша вулиця дуже стара?
— Вона існувала, коли ще й міста доладного не було.
— Ні, мем, я маю на увазі, що тут живуть старі люди. Ми з Джемі — єдині діти. Місіс Дьюбоз мало не сто років, і міс Рейчел стара, і ви, і Атикус.