— Не сказала б, що п’ятдесят — така вже глибока старість,— відрубала міс Моді.— Мене поки що на візку не катають, здається. Як і твого батька. Але мушу подякувати провидінню, яке зглянулося та спалило мій старий мавзолей. Я дійсно не така молода, щоб з ним упоратися,— тут ти маєш рацію, Джін-Луїзо, наш квартал таки не юний. Ти нечасто буваєш серед молоді, так?
— Чому ж, мем, а в школі?
— Я маю на увазі молодих дорослих. Втім, тобі пощастило. Вік вашого батька — для вас перевага. Якби він мав тридцять років, життя ваше було б зовсім інше.
— Ясна річ. Атикус нічого не вміє...
— Ти навіть не уявляєш,— сказала міс Моді,— як багато ще у ньому життя.
— І що ж він таке уміє?
— Він може так скласти заповіт, що тільки цьом та в люлю.
— Подумаєш!
— А ти знаєш, що він краще за всіх у нашому місті грає в шашки? Ще замолоду, коли ми всі жили на Пристані, Атикус Фінч міг побити в шашки будь-кого на обох берегах річки.
— Та Господи, міс Моді, ми з Джемі його завжди обіграємо.
— Ти вже мала б розуміти, що він вам просто піддається. А тобі відомо, що він вміє грати на варгані?
Це скромне вміння могло тільки викликати у мене ще більший сором за батька.
— А ще...— почала вона.
— Що ще, міс Моді?
— Нічого. Нічого... гадаю, усім цим можна пишатися. Не кожний вміє грати на варгані. А тепер не заважай теслям. І взагалі, йди вже додому, бо я займуся своїми азаліями і не зможу тебе пильнувати. Ще вдаришся головою об дошки.
Я пішла до нас у двір, де Джемі стріляв по бляшанках,— дурна справа, коли кругом стільки сойок. Тоді я повернулася на подвір’я і години дві майструвала фортецю з боку веранди: мені знадобилися для цього автомобільна шина, ящик з-під апельсинів, кошик для білизни, шезлонги і маленький американський прапор, який вирізав для мене Джемі з коробки кукурудзяних пластівців.
Коли Атикус прийшов додому на обід, я сиділа у своїй фортеці й цілилася через вулицю.
— У що це ти мітиш?
— У сідницю міс Моді.
Атикус озирнувся і побачив мою величеньку мішень над азаліями. Він зсунув капелюха на потилицю і перейшов вулицю.
— Моді,— гукнув він,— мушу попередити. Тобі загрожує велика небезпека.
Міс Моді випросталася — і побачила мене.
— Атикусе,— сказала вона,— ти сущий диявол з пекла.
Атикус повернувся до нас на подвір’я і звелів мені розібрати всі укріплення.
— І не дай Боже я ще раз побачу, що ти цілишся в людей,— застеріг він.
Хотіла б я, щоб тато був сущим дияволом з пекла. Я вирішила попитати про нього у Келпурнії.
— Містер Фінч? Та чого тільки він не вміє робити!
— Що, наприклад?
Келпурнія почухала потилицю.
— Так зразу й не скажеш,— відповіла вона.
Справу погіршив ще й Джемі: він спитав у Атикуса, чи гратиме той за методистів, а Атикус відповів: у жодному разі, він для такого застарий. Методисти прагнули викупити закладену ділянку під свою церкву і викликали на футбольний матч баптистів. Батьки усіх наших школярів брали участь — окрім одного Атикуса. Джемі сказав, що він навіть не піде на гру, але не встояв, бо обожнював футбол, і стояв похмурий як ніч разом зі мною й Атикусом на краю поля, а батько Сесила Джейкобса так і гатив голи у ворота баптистів.
Одного суботнього дня ми з Джемі узяли свої рушниці й вирішили піти пошукати якусь білку чи кролика. Проминули Садибу Редлі, пройшли ще кроків з триста, як раптом Джемі примружився і почав вдивлятися у щось вдалині вулиці. Схиливши голову набік, він дивився скоса.
— Що ти там угледів?
— Якийсь старий собака біжить.
— Здається, це Тим Джонсон.
— Та нібито він.
Тим Джонсон був собака містера Гаррі Джонсона, мейкомського автобусного водія, який жив на південній околиці міста. Тима, рудуватого пойнтера, знали й любили всі в місті.
— Що це з ним коїться?
— Не знаю, Скауте. Ходімо краще додому.
— Та ну, Джемі, зараз же зима, лютий місяць!
— То й що? Треба сказати Кел.
Ми помчали додому і вбігли до кухні.
— Кел,— сказав Джемі,— ти можеш вийти на хвилинку на вулицю?
— З якого це доброго дива, Джемі? Немає у мене часу бігати на вулицю щоразу, як вам щось заманеться.
— Там щось дивне відбувається з одним старим собакою.
Келпурнія зітхнула.
— Не маю я зараз часу перебинтовувати лапи собакам. Візьміть бинти у ванній і перев’яжіть самі.
Джемі похитав головою.
— Його нудить, Кел. З ним щось дуже негаразд.
— А що він робить, намагається ухопити себе за хвіст?
— Ні, він робить отак.
Джемі почав хапати ротом повітря, як золота рибка, згорбився і засмикався усім тілом.
— Він робить отак, але не схоже, щоб він бавився.
— Ти нічого не вигадуєш, Джемі Фінчу? — у голосі Келпурнії прозвучали жорсткі нотки.
— Ні, Кел, слово честі, ні.
— Він швидко біг?
— Ні, він ледь тягнеться, майже непомітно. Але наближається сюди.
Келпурнія сполоснула руки і вийшла слідом за Джемі надвір.
— Не бачу я ніяких собак,— сказала вона.
Всі разом ми пройшли повз Садибу Редлі, і Джемі показав їй, куди дивитися. Тим Джонсон видавався невеликою цяткою вдалині, але він рухався у наш бік. Ішов він якось криво, ніби праві лапи були у нього коротші за ліві. Він мені нагадав автомашину, яка загрузла у піску.
— Його перекорчило,— зауважив Джемі.
Келпурнія уважно придивилася, потім схопила мене й Джемі за плечі й потягла додому. Вона зачинила зовнішні двері, схопила телефон і закричала:
— З’єднайте мене з конторою містера Фінча! ...Містере Фінч! Це Кел. Богом клянуся, тут на нашій вулиці скажений пес — він наближається до нас, так, сер, він... містере Фінч, я присягаюся, це старий Тим Джонсон, так, сер... так, сер... так...
Вона повісила слухавку і замотала головою, коли ми спробували дізнатися, що сказав їй Атикус. Потім постукала по важелю телефону і промовила:
— Міс Юло Мей... так, мем, я вже поговорила з містером Фінчем, будь ласка, не з’єднуйте мене з ним більше... послухайте, міс Юло Мей, ви можете зв’язатися з міс Рейчел і міс Стефані Крофорд, і всіма, у кого є телефон на нашій вулиці, й попередити, що тут скажений пес? Прошу, мем!
Келпурнія послухала, що їй відповідала телефоністка.
— Я знаю, що зараз лютий, міс Юло Мей, але я вмію розпізнати скаженого пса, коли його бачу. Прошу, мем, не зволікайте!
Келпурнія спитала у Джемі, чи мають телефон Редлі. Джемі пошукав у телефонній книзі — телефону в них не було.
— Та вони так і так не виходять з дому, Кел.
— Все одно я піду їх попередити.
Вона вибігла на подвір’я, Джемі за нею.
— Ану мерщій назад до хати! — закричала вона на нього.
Всі сусіди отримали повідомлення Келпурнії. Зовнішні двері всіх будинків, які було видно з наших вікон, щільно позачинялися. Тим Джонсон десь пропав з очей. Ми дивилися, як Келпурнія бігла до Садиби Редлі, притримуючи спідницю й фартух вище колін. Вона піднялася на їхню веранду і застукала у двері. Відповіді не було, тоді вона закричала:
— Містере Нейтене, містере Артуре! Тут на вулиці скажений пес! Скажений пес на вулиці!
— Взагалі-то їй належить заходити з чорного ґанку,— зауважила я.
— Яке це зараз має значення? — похитав головою Джемі.
Коли Келпурнія метнулася до чорного ходу, на нашу під’їзну доріжку вирулив чорний «форд». З нього вилізли Атикус і містер Гек Тейт.
Містер Гек Тейт був шерифом округу Мейком. На зріст він був такий самий високий, як Атикус, але худіший і з довгим носом. Він носив чоботи з блискучими металевими застібками, бриджі й мисливську куртку. Зараз він тримав у руках важку рушницю. Коли вони з Атикусом підійшли до веранди, Джемі прочинив двері.