— Не виходь, сину,— застеріг Атикус.— Де пес, Кел?
— Уже мав би бути тут,— відповіла Келпурнія, вказуючи на вулицю.
— Він ще не біжить, ні? — спитав містер Тейт.
— Ні, сер, поки що його тільки трясе, містере Геку.
— Чи не варто піти йому назустріч, Геку? — спитав Атикус.
— Ні, ліпше зачекаймо його тут. Зазвичай вони рухаються по прямій, але усяке трапляється. Він може піти вулицею, де вона робить дугу,— сподіваюся, так і буде, а може вийти просто у двір Редлі. Зачекаймо хвилину.
— Не думаю, що він потрапить у двір Редлі,— сказав Атикус.— Йому перешкодить паркан. Радше він ітиме вулицею...
Я уявляла, що скажені пси пускають піну з пащі, мчать стрімголов, підстрибують і хапають людей за горло. А ще я гадала, що таке буває тільки в серпні. Якби Тим Джонсон поводився саме так, я б, мабуть, злякалася менше.
Немає видовища моторошнішого, ніж безлюдна, нашорошена вулиця. Дерева застигли, пересмішники замовкли, теслі з подвір’я міс Моді десь зникли. Я почула, як містер Тейт чмихнув, а потім висякався. Тоді побачила, як він умостив рушницю у вигин ліктя. Побачила обличчя міс Стефані Крофорд у рамі скляних парадних дверей. Поруч з нею показалася міс Моді. Атикус поставив ногу на перекладину стільця і потер собі стегно.
— Ось і він,— тихо промовив тато.
На розі вулиці, з боку, протилежного до Садиби Редлі, показався Тим Джонсон — млявий, неповороткий.
— Поглянь на нього,— прошепотів Джемі.— Містер Тейт казав, що вони рухаються по прямій, а Тим навіть дороги триматися не в змозі.
— Здається, що йому ще погіршало,— сказала я.
— Постав перед ним що-небудь — він так і кинеться.
Містер Тейт приклав руку дашком до чола і вдивився як слід.
— Він таки сказився.
Тим Джонсон рухався зі швидкістю черепахи, він не грався, не нюхав листя: здавалося, він іде тільки йому одному відомим маршрутом під впливом невидимої сили, яка штовхає його уперед, до нас. Видно було, як він здригається — немов кінь, що відганяє ґедзів; він то розтуляв, то стуляв пащу; його хилило набік, але він неухильно наближався до нас.
— Він шукає собі місце, де вмерти,— припустив Джемі.
Містер Тейт озирнувся.
— До смерті йому ще дуже далеко, Джемі, він ще й не починав навіть.
Тим Джонсон дістався провулочка перед Садибою Редлі, й те, що ще жевріло у його нещасному мозку, примусило його зупинитися й поміркувати, куди йти далі. Він зробив декілька непевних кроків і зупинився біля воріт Редлі; потім спробував повернути назад, але не зміг.
Атикус сказав:
— Його вже можна дістати, Геку. Стріляйте, поки він не звернув у провулок,— не відомо, хто може опинитися за рогом. Зайди в дім, Кел.
Келпурнія відчинила скляні двері, замкнула їх по собі, потім відімкнула і накинула гачок. Вона намагалася відгородити Джемі й мене своїм тілом, але ми висовувались у неї з-під рук.
— Стріляйте ви, містере Фінч,— містер Тейт простягнув рушницю Атикусу; тут ми з Джемі мало не зомліли.
— Не гайте часу, Геку,— відповів Атикус,— цільтеся.
— Містере Фінч, тут треба з одного пострілу.
Атикус рішуче похитав головою.
— Не зволікайте, Геку, час діяти! Він не чекатиме вас на одному місці цілий день...
— Заради усього святого, містере Фінч, погляньте-но, де він! Якщо промажу — розтрощу вікно Редлі! Я не дуже вправно стріляю, ви це чудово знаєте!
— Я не брав до рук рушниці років тридцять...
Містер Тейт мало не силоміць тицьнув рушницю Атикусу.
— Мені буде значно спокійніше, якщо зараз ви її таки візьмете,— сказав він.
Немов заворожені, дивилися ми з Джемі, як наш батько узяв рушницю і вийшов на середину вулиці. Він рухався швидко, але мені здавалося, що він ніби пливе під водою: час повз моторошно повільно.
Коли Атикус узявся за окуляри, Келпурнія прошепотіла:
— Добрий Ісусе, поможи йому,— і стиснула долонями щоки.
Атикус зсунув окуляри на лоба; вони зісковзнули й упали на землю. У повній тиші я почула, як вони тріснули. Атикус потер очі й підборіддя; ми бачили, що він часто моргає.
Біля воріт Редлі Тим Джонсон зібрав докупи свій згасаючий глузд. Він нарешті спромігся розвернутися, щоб рухатися й далі нашою вулицею. Зробив два кроки уперед, потім зупинився і підвів голову. Видно було, як напружилося його тіло.
Рухами настільки швидкими, що видавалися одночасними, Атикус клацнув затвором і притиснув рушницю до плеча.
Пролунав постріл. Тим Джонсон підскочив, гепнувся і завмер на тротуарі невеличкою коричнево-білою купкою. Він не встиг зрозуміти, що з ним трапилося.
Містер Тейт зіскочив з веранди і побіг до Садиби Редлі. Зупинився перед собакою, присів навпочіпки і постукав пальцем себе по лобі над лівим оком.
— Ви узяли трохи праворуч, містере Фінч,— гукнув він.
— Моя споконвічна проблема,— відповів Атикус,— якби я мав вибір, то віддав би перевагу дробовику.
Він нахилився підняти окуляри, підбором розтер у порох розбиті скельця, потім підійшов до містера Тейта і почав роздивлятися Тима Джонсона.
Одні за одними прочинялися двері, й сусіди помалу заворушилися. Міс Моді зійшла з веранди разом з міс Стефані Крофорд.
Джемі немов заціпенів, і я його ущипнула, щоб отямився, та коли Атикус побачив, що ми йдемо до нього, звелів залишатися на місці.
Коли містер Тейт з Атикусом повернулися на подвір’я, містер Тейт усміхався.
— Я пришлю Зібо забрати його,— сказав він.— А ви не так уже багато й забули, містере Фіни. Кажуть, що такі уміння нікуди не щезають.
Атикус мовчав.
— Атикусе,— покликав Джемі.
— Що?
— Нічого.
— Я все бачила, Фінчу-З-Одного-Пострілу!
Атикус різко озирнувся — й угледів просто перед собою міс Моді. Вони мовчки подивилися одне на одного, й Атикус сів у машину шерифа.
— Іди сюди,— покликав він Джемі.— Не наближайтеся до того собаки, зрозуміло? Близько не підходьте, мертвий він так само небезпечний, як і живий.
— Так, сер,— відповів Джемі.— Атикусе...
— Що, сину?
— Нічого.
— Ти що, хлопче, язика проковтнув? — містер Тейт широко усміхнувся до Джемі.— Невже ти не знав, що твій тато...
— Облиште, Геку,— обірвав його Атикус,— нам уже час повертатися до справ.
Вони поїхали, а ми з Джемі пішли й сіли на сходах у міс Стефані. Ми чекали, коли приїде Зібо на своєму сміттєвозі.
Джемі спантеличено мовчав, а міс Стефані запричитала:
— Ой-ой-ой, та хто ж це чував про скаженого собаку в лютому? Може, він зовсім не сказився, а просто здурів? Не хотіла б я бачити обличчя Гаррі Джонсона, коли він повернеться з Мобіла і дізнається, що Атикус Фінч застрелив його собаку. Переконана, що він просто набрався блощиць...
Міс Моді зауважила, що міс Стефані завела б іншої пісні, якби Тим Джонсон досі сунувся вулицею, але все невдовзі проясниться, бо голову собаки відвезуть до Монтгомері у лабораторію.
Джемі все не міг отямитися:
— Ти бачила, Скауте? Бачила, як він стояв?.. Як він раптом увесь розслабився, а рушниця ніби стала частиною його самого... і як усе блискавично... я по десять хвилин цілюся, поки стрельну...
Міс Моді єхидно посміхнулася.
— Ну, міс Джін-Луїзо, тепер ти вже не думаєш, що твій батько нічого не вміє? Досі його соромишся?
— Ні, мем,— відповіла я покірно.
— Забула тобі сказати тоді, що Атикус Фінч не лише гравець на варгані, а й був свого часу найвлучніший стрілець на весь округ Мейком.
— Найвлучніший стрілець...— повторив Джемі.
— Ти добре мене розчув, Джеремі Фінчу. Сподіваюся, ви тепер зміните пісеньку. Дивовижно, ви навіть не знали, що замолоду вашого батька називали Фінч-З-Одного-Пострілу. Ще коли ми всі мешкали на Пристані, якщо з п’ятнадцяти пострілів він влучав у чотирнадцять голубів, то вважав, що просто переводить набої.