— Та він і словом ніколи не прохопився про це,— промимрив Джемі.
— І словом не прохопився, он як?
— Ніколи, мем.
— Цікаво, чого він ніколи не ходить на полювання,— спитала я.
— Гадаю, зможу тобі пояснити. Ваш батько насамперед — надзвичайно шляхетна людина. Влучність у стрільбі — це талант від Бога; зрозуміло, треба практикуватися, щоб сягнути досконалості, але стріляти — це не грати на піаніно абощо. Думаю, він відклав рушницю, коли усвідомив, що Бог надав йому несправедливу перевагу над іншими живими істотами. Мабуть, він вирішив, що стрілятиме тільки у крайньому разі, як от сьогодні.
— Здається, він мав би цим пишатися,— сказала я.
— Люди при здоровому глузді ніколи не пишаються своїми талантами,— відтяла міс Моді.
Ми побачили, як під’їхав Зібо. Він дістав з кузова вила й обережно підхопив Тима Джонсона. Потім поклав його на машину, а тоді полив якоюсь рідиною з великого бутля тіло собаки й місце, де той лежав.
— Не ходіть тут поки що,— гукнув він.
Коли ми повернулися додому, я сказала Джемі, що нам буде що розказати у школі в понеділок. Джемі обернувся до мене.
— Навіть не думай нічого нікому розказувати, Скауте.
— Отакої! Ще й як розкажу! Не у кожного татко — найвлучніший стрілок округу Мейком.
— Бачиш,— сказав Джемі,— якби він хотів, щоб ми це знали, він би нам сам розповів. Якби він цим пишався, він би розповів.
— А може, він просто забув?
— Та ні, Скауте, тобі не зрозуміти. Атикус дійсно старий, але мене не обходить, що він нічого не вміє, мене не обходить, якби він узагалі нічого не зміг би робити.
Джемі підняв із землі камінець і тріумфально жбурнув ним у гараж. Побіг за ним услід, потім озирнувся і крикнув:
— Атикус — джентльмен, так само як і я!
11
Коли ми з Джемі були менші, то гралися головно на південній околиці, та як я вже майже закінчувала другий клас і пішли у небуття часи наших знущань з Примари Редлі, нас дедалі частіше приваблювала ділова частина міста, але потрапити туди можна було лише повз володіння місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Проминути її будинок було неможливо, хіба що пройти в обхід милю з гаком. Попередні недовгі зустрічі з нею не викликали у мене гострого бажання поглибити це знайомство, але Джемі сказав, що прийшов час дорослішати.
Місіс Дьюбоз жила сама, якщо не рахувати служниці-негритянки, за два двори від нас, у будинку з крутими сходами і відкритою терасою. Вона була дуже стара; майже весь час проводила у ліжку або у кріслі на коліщатах. Подейкували, що під своїми численними шалями й накидками вона ховає старий пістоль часів Громадянської війни.
Ми з Джемі її просто не зносили. Якщо вона сиділа на терасі, коли ми проходили вулицею, то потрапляли під обстріл її гнівних очей і під безжальний допит щодо нашої поведінки, а потім нам виносився прикрий вирок щодо того, ким ми виростемо,— зрозуміло, ніким путнім. Ми давно вже не переходили на той бік вулиці: це не рятувало, вона тільки кричала ще голосніше, щоб почули просто всі сусіди.
Хай що ми робили, догодити їй було неможливо. Якщо я сонячно усміхалася і гукала «Привіт, місіс Дьюбоз», то у відповідь лунало грізне:
— Не смій казати мені «привіт», паскудне дівчисько! Мусиш говорити «Доброго дня, місіс Дьюбоз!».
Вона була лиха. Якось вона почула, що я називаю нашого тата просто Атикус, так її мало родимець не вхопив. Мало того, що ми найзухваліші, найбезпардонніші йолопи, які їй траплялися у житті, так ще й наш батько гідний жалю, що не одружився вдруге по смерті нашої матері. Яка то була чарівна, досконала жінка, кричала вона, і в місіс Дьюбоз просто серце рветься навпіл, коли вона бачить, як Атикус дозволяє дітям такої пані рости дикими й некерованими. Я не пам’ятала мами, а Джемі пам’ятав — іноді він мені про неї розказував, то він аж пополотнів, коли місіс Дьюбоз нам оце все видала.
Після усіх жахів з Примарою Редлі, скаженим собакою і пожежею, Джемі вирішив, що це просто боягузтво — зупинятися біля порогу міс Рейчел і чекати, і він оголосив, що ми тепер добігатимемо щовечора до пошти на розі й там зустрічатимемо Атикуса з роботи. Скільки разів Атикус бачив, що Джемі стоїть розлючений через слова місіс Дьюбоз, які вона встигла викрикнути нам услід.
— Не переймайся, сину,— заспокоював його Атикус,— вона стара і дуже хвора. А ти тримай собі голову високо і будь джентльменом. Хай що вона тобі наговорить, не дай їй себе розізлити.
Джемі відповідав, що не така вже вона, мабуть, і хвора, якщо так репетує. Коли ми утрьох підходили до її будинку, Атикус знімав капелюха, галантно махав їй рукою і промовляв:
— Доброго вечора, місіс Дьюбоз! Ви сьогодні як картинка.
Щоправда, Атикус ніколи не уточнював, яка саме картинка.
Він розповідав їй судові новини і висловлював щиру надію, що завтра у неї видасться приємний день. Потім він знову вдягав капелюха, закидав мене до себе на плечі просто у неї на очах, і ми йшли в сутінках до себе додому. У такі моменти я думала, що мій тато, який ненавидів зброю і ніколи не воював, був найхоробріший чоловік на світі.
На дванадцятиліття Джемі подарували гроші, й вони буквально пропікали йому кишеню, тому наступного дня одразу по обіді ми пішли до середмістя. Джемі гадав, що йому вистачить купити собі модель парового двигуна, а мені — жезл тамбурмажора.
Я вже давно задивлялася на цей жезл: він продавався у крамниці В. Дж. Елмора, був прикрашений цехінами й блискітками і коштував сімнадцять центів. Моєю найпалкішою мрією було диригувати на ходу шкільним оркестром округу Мейком. Я вже почала тренуватися: підкидала палиці й майже навчилася їх ловити, проте Келпурнія ніколи не пускала мене в хату, якщо заставала з палицею в руках. Мені здавалося, що коли я матиму справжній жезл, усе піде як по маслу, і з боку Джемі було вельми шляхетно його мені купити.
Місіс Дьюбоз уже розташувалася на своїй терасі, коли ми йшли до крамниці.
— Чого це ви тут вештаєтеся у таку пору? — загорлала вона.— Не інакше як школу прогулюєте. От я зараз зателефоную директору і все йому розкажу!
Тут вона ухопилася за колеса свого крісла і зробила таке обличчя, ніби й справді виконає свою погрозу.
— Та сьогодні ж субота, місіс Дьюбоз,— сказав Джемі.
— Субота чи не субота, байдуже,— туманно відповіла вона.— Цікаво, а ваш батько знає, де вас носить?
— Місіс Дьюбоз, ми ходили до міста самі, ще коли були ось такі,— Джемі показав рукою фути зо два над тротуаром.
— Не бреши мені! — заголосила вона.— Джеремі Фінчу, Моді Аткінсон доповіла, що ти сьогодні вранці зламав у неї виноградну лозу. Вона все розповість твоєму батькові, й тоді ти пошкодуєш, що взагалі народився на світ! І якщо тебе не допровадять до виправної школи цими днями, моє прізвище не Дьюбоз!
Джемі й близько не підходив до винограду міс Моді з минулого літа, до того ж він твердо знав, що міс Моді ніколи б не наскаржилася Атикусу, навіть якби щось і було, тому він усе заперечив.
— Не смій сперечатися! — аж заверещала місіс Дьюбоз.— А ти? — тут вона тицьнула у мене своїм покарлюченим пальцем.— Чого це ти розгулюєш у комбінезоні? Ти мусиш вдягатися у сукні з корсажем, юна леді! І якщо ніхто тебе не перевиховає, будеш прислуговувати у корчмі,— ну от, дожилися, молода Фінч уже прислуговує у «Кафе ОК», нічого собі!
Мене охопив жах. «Кафе ОК» було дуже підозрілим закладом на півночі центральної площі. Я вчепилася в руку Джемі, але він різко її вирвав.
— Ходімо, Скауте,— прошепотів він.— Не звертай на неї уваги. Просто високо тримай голову і будь джентльменом.
Але місіс Дьюбоз не вгамовувалася.
— Мало того, що одна з Фінчів прислуговує по шинках, але й той, що в суді, боронить чорномазих!