Джемі так і заціпенів. Удар місіс Дьюбоз влучив у ціль, і вона це усвідомлювала.
— Так, так, куди ж котиться світ, якщо Фінч повстає проти свого кола? Так я вам зараз скажу! — вона піднесла руку до рота. А коли відвела руку, за нею потяглася, довга цівка слини.— Ваш батько нічим не кращий за чорномазих і за покидьків, на яких працює!
Джемі спалахнув. Я потягла його за рукав, а нам услід линули звинувачення у моральній деградації нашої сім’ї, і головним пунктом було те, що половина родини Фінчів вже й так у божевільні, але якби була жива наша мати, ми б не скотилися до такої ганьби.
Не знаю, що обурило Джемі найбільше, але я страшенно образилися на натяки місіс Дьюбоз щодо психічного стану нашої родини. Я вже майже призвичаїлася до клинів у бік Атикуса. Але це вперше сказала доросла людина. Якщо не зважати на зауваження щодо Атикуса, все решта в нападках місіс Дьюбоз було як завжди. А в повітрі вже відчувалося літо — в тіні ще було прохолодно, але сонце пригрівало дужче, а це означало, що наближаються гарні часи — канікули і Ділл.
Джемі купив собі паровий двигун, і ми попрямували до крамниці Елмора по мій жезл. Покупка не принесла Джемі жодного задоволення; він запхав модель у кишеню і мовчки йшов поруч зі мною додому. Дорогою я раз у раз підкидала свій жезл, намагаючись його упіймати, поки мало не налетіла на містера Лійка Діза, який тільки й сказав: «Обережно, Скауте, дивися, куди йдеш!» Коли ми наблизилися до будинку місіс Дьюбоз, мій жезл уже був геть брудний від безкінечних падінь на землю.
На терасі її не було.
Пізніше, через багато років, я іноді питала себе, що примусило Джемі так вчинити, чому він не дотримався девізу «Будь джентльменом, сину», чому відійшов він правил непоказної шляхетності, які почав сповідувати. Вочевидь, Джемі не менш за мене потерпав від балачок про те, що наш батько обстоює негрів, і я звикла, що він тримає себе в руках: від природи він мав характер лагідний і незапальний. Але у той час я могла пояснити його вчинок єдине тим, що він на декілька хвилин буквально збожеволів.
Джемі зробив достеменно те, що весь час робила б я, коли б Атикус мені не заборонив, і я підозрювала, що його заборона стосується і старих мерзенних жінок, яких мені також не можна бити. Коли ми опинилися біля воріт місіс Дьюбоз, Джемі вихопив у мене з рук жезл, увірвався, розмахуючи ним, як скажений, на подвір’я, забувши про всі напучення Атикуса, забувши, що місіс Дьюбоз ховає під шалями пістоль, забувши, що як вона і промахнеться, її служниця Джессі нізащо не схибить.
Він не вгамувався, доки не позбивав верхівки з усіх кущів камелії у саду місіс Дьюбоз, доки усю землю не встелили зелені пуп’янки і листя. А тоді переламав об коліно мій жезл і жбурнув уламки на землю.
Я на той час уже щосили верещала. Джемі смикнув мене за волосся, крикнув, що йому начхати, а якщо я не стулю пельку, він мені всі патли повидирає. Я пельку не стулила, і він копнув мене як слід. Не втримавшись на ногах, я впала долілиць. Він ривком підхопив мене, та, схоже, йому стало мене шкода. Говорити не було чого.
Ми вирішили не зустрічати того вечора Атикуса з роботи. Тинялися по кухні, доки Келпурнія нас не виштовхала. Якимось незбагненним чином вона нібито про все здогадалася. Втішати вона не дуже-то вміла, але дала Джемі гарячий тост із маслом, який він розламав навпіл і поділився зі мною. Тост був на смак як вата.
Ми перейшли до вітальні. Я узяла футбольний журнал, знайшла фото Диксі Гаувела і показала його Джемі, кажучи, що він дуже на нього схожий. Приємнішого компліменту годі було й уявити, але на брата він не подіяв. Джемі похмуро скоцюбився біля вікна на кріслі-гойдалці й чекав. Стемніло.
Минули дві геологічні епохи, коли ми нарешті почули Атикусові кроки на парадних сходах. Грюкнули скляні двері, потім усе ненадовго замовкло: це Атикус клав капелюх на полицю над вішаком,— а там пролунало: «Джемі!» Голос був мов крижаний вітер.
Атикус увімкнув верхнє світло у вітальні й побачив нас там, заціпенілих від страху. В одній руці він тримав мій жезл; заяложена жовта китиця волочилася по килиму. Атикус простягнув другу руку — на долоні лежали напіврозкриті бутони камелії.
— Джемі,— спитав він,— це ти наробив?
— Так, сер.
— Навіщо?
— Вона сказала, що ти обстоюєш чорномазих і покидьків,— тихо відповів Джемі.
— Тобто, ти це зробив через оті її слова?
Джемі поворушив губами, але його «Так, сер» було майже нечутно.
— Сину, я не сумніваюся, що тобі чимало перепадає від однолітків за те, що я обстоюю чорномазих, як ти кажеш, але вчинити подібне зі старою хворою жінкою неприпустимо. Я настійно раджу тобі піти зараз до місіс Дьюбоз і поговорити з нею. А потім негайно повертайся додому.
Джемі не ворухнувся.
— Іди, чуєш?
Я попленталася за Джемі з вітальні.
— А ти залишайся тут,— наказав мені Атикус. Я залишилася.
Узявши свою газету, Атикус усівся у крісло-гойдалку, де недавно сидів Джемі. Я не могла утямити, хоч убийте, як він може спокійнісінько сидіти й читати газету, коли у його єдиного сина зараз стрілятимуть з іржавого пістоля конфедератів. Ніде правди діти, Джемі іноді дратував мене так, що я й сама ладна була його вбити, але, якщо розібратися, хто у мене, крім нього, є? Атикус, схоже, цього не розуміє, або ж йому байдуже.
Я його за це ненавиділа, та коли сильно хвилюєшся, швидко втомлюєшся: невдовзі я вже вмостилася у нього на колінах, і він мене до себе пригорнув.
— Яка ти вже велика, тебе й не вколисати на руках,— зауважив він.
— Тобі начхати, що з ним станеться,— сказала я.— Послав його на вірну загибель, а він же заступався за тебе.
Атикус притиснув мою голову собі до грудей.
— Ще рано тривожитися. От не чекав, що саме Джемі урветься терпець,— гадав, що матимемо більше проблем з тобою.
Я відповіла, що не розумію, чому це ми маємо тримати себе в руках, бо ніхто в нас у школі ніколи себе в руках не тримає.
— Скауте,— сказав Атикус,— прийде літо, і вам доведеться тримати себе в руках у значно гіршій ситуації... це дуже несправедливо щодо тебе і Джемі, але іноді ми вимушені твердо стояти на своєму і не відступати, і те, як ми поводимося у вирішальний момент... словом, коли ви з Джемі виростете, то, можливо, подивитеся на цю ситуацію з більшим розумінням і збагнете, що я вас не зрадив. Оця справа, справа Тома Робінсона, зачіпає саму сутність людської совісті,— Скауте, я не зміг би ходити до церкви і молитися Богу, якби не спробував допомогти цьому чоловікові.
— Атикусе, ти, мабуть, не маєш рації...
— Чому ти так думаєш?
— Бо всі люди гадають, що рацію мають вони, а не ти.
— Вони, звісно, мають повне право так гадати, і мають право на повагу до їхньої думки,— відповів Атикус.— Але перш ніж дійти згоди з іншими, я мушу дійти згоди з самим собою. Єдине, що не підлягає закону більшості,— це власна совість.
Коли повернувся Джемі, я ще сиділа в Атикуса на колінах.
— Ну як, сину? — спитав Атикус і зняв мене з колін.
Я крадькома обстежила Джемі. Здавалося, він живий і здоровий, тільки вираз обличчя мав доволі дивний. Можливо, місіс Дьюбоз примусила його випити якусь гірку мікстуру.
— Я там у неї все поприбирав і вибачився, але насправді я зовсім не шкодую, а ще я там працюватиму щосуботи і спробую все відновити.
— Не варто було вибачатися, якщо ти не шкодуєш,— мовив Атикус.— Джемі, вона стара і дуже хвора. Не можна зважати на все, що вона каже і робить. Звісно, було б краще, якби вона висловила оте все мені, а не вам, але не завжди буває так, як краще.
Джемі, здавалося, зосереджено вивчав троянду на килимі.
— Атикусе,— нарешті вимовив він,— вона хоче, щоб я їй читав.
— Читав?
— Так, сер. Вона хоче, щоб я приходив щодня після школи і по суботах і читав їй уголос дві години. Атикусе, невже я мушу це робити?
— Певна річ.
— Але вона хоче, щоб я ходив цілий місяць.
— Отже, ходитимеш цілий місяць.
Джемі обережно тицьнув носаком у серединку троянди і притиснув її. Нарешті він вичавив із себе:
— Атикусе, на подвір’ї у неї все ще так-сяк, але всередині все темне й моторошне. По стелі шугають тіні й усяке таке...
Атикус невесело посміхнувся.
— Тобі, з твоєю багатою фантазією, це має бути до вподоби. Уяви, що ти потрапив до будинку Редлі.