— У мене таке враження, що час, обумовлений для читання Джемі, вже вичерпався,— сказав Атикус.
— Ще один тиждень, ну, просто для надійності.
— Але ж...— підвівся Джемі.
Атикус поклав руку йому на плече, і Джемі замовк. Дорогою додому Джемі наполягав, що йшлося лише про один місяць, і цей місяць минув, і так нечесно.
— Лише один тиждень, сину.
— Ні,— сказав Джемі.
— Так,— сказав Атикус.
Наступного тижня ми знову були у місіс Дьюбоз. Будильник уже не дзеленчав, але місіс Дьюбоз відпускала нас, кажучи «Досить», так пізно ввечері, що Атикус уже був удома і читав газету, коли ми поверталися. Напади у неї припинилися, але все решта лишилося без змін: коли сер Вальтер Скотт заглиблювався у нескінченні описи ровів і замків, їй ставало нудно і вона починала чіплятися до нас:
— Джеремі Фінчу, я попереджала: ти гірко пошкодуєш, що поламав мої камелії. Ти вже шкодуєш, хіба ні?
Джемі відповідав, що ще й як шкодує.
— Ти, мабуть, думав, що знищив мою «гірську заметіль»? А Джессі каже, що вона випустила нові бутони. Наступного разу ти вже знатимеш, як узятися до справи, авжеж? Повириваєш усе з корінням абощо?
Джемі відповідав, що саме так і вчинить.
— Не мимри, коли говориш до мене, хлопче! Підведи голову і скажи чітко: «Так, мем». Хоча тобі навряд чи хочеться високо тримати голову, і не дивно,— з таким-от батьком.
Джемі задирав підборіддя і пильно дивився на місіс Дьюбоз, не виказуючи обурення. Протягом цих тижнів він виробив у себе вираз чемної і відстороненої цікавості, який робив, коли від обріз у нас закипала кров.
І от прийшов останній день. Коли місіс Дьюбоз сказала: «Досить»,— вона ще додала: «Це все. Прощавайте».
Все скінчилося. Ми полегшено вискочили на вулицю, ми підстрибували й вищали від щастя.
Весна того року видалася чудова: дні стали довші, й ми більше часу гралися надворі. Джемі головно вивчав фізичні дані кожного з футболістів університетських команд всієї країни. Щовечора Атикус читав нам спортивні сторінки в газетах. Судячи з прогнозів, Алабама мала шанси і цьогоріч поборотися за Рожевий кубок, хоча імен гравців ми і вимовити не могли. Атикус саме читав нам колонку Вінді Сітона, коли задзвонив телефон.
Батько взяв слухавку, потім пішов у передпокій по свій капелюх.
— Я ненадовго зайду до місіс Дьюбоз,— сказав він нам.— Скоро повернуся.
Але пробув він там довгенько, мені вже давно слід було б лягати спати. Коли він прийшов назад, у руках у нього була коробка від цукерок. Атикус сів у вітальні й поставив коробку біля свого стільця.
— Чого вона ще хотіла? — спитав Джемі.
Він не бачив місіс Дьюбоз понад місяць. Вона вже не сиділа у себе на терасі, коли ми там проходили.
— Вона померла, сину,— відповів Атикус.— Померла кілька хвилин тому.
— А,— сказав Джемі.— Добре.
— Це справді добре,— відізвався Атикус.— Її страждання скінчилися. Вона довго хворіла. Сину, ти знаєш, що в неї були за напади?
Джемі похитав головою.
— Місіс Дьюбоз була морфіністка. Вона багато років вживала морфій як знеболювальне. Так їй приписав лікар. Якби вона й далі його приймала, то не померла б у таких муках, але вона була надто вперта і свавільна...
— Не розумію,— сказав Джемі.
— Буквально перед твоєю витівкою вона викликала мене скласти заповіт. Лікар Рейнольде повідомив, що їй залишилося жити усього кілька місяців. Справи її були у повному порядку, проте вона сказала: «Лишилося розібратися тільки з одним».
— І що вона мала на увазі? — спантеличено спитав Джемі.
— Вона пояснила, що хоче покинути цей світ нікому й нічим не зобов’язана. Джемі, коли людина така хвора, можна вживати будь-що, тільки б полегшити її муки, але місіс Дьюбоз такс не підходило. Вона вирішила покінчити з наркотиками до того, як помре, і зробила це.
— Тобто, її напади були від цього?
— Саме так. Коли ти їй читав, гадаю, вона навряд чи чула бодай слово. Всім тілом і душею вона зосереджувалася на будильнику. Якби ти їй не трапився, я б сам примусив тебе ходити до неї читати. Це її трохи відволікало. Була ще одна причина...
— І вона померла вільною? — перервав Джемі.
— Як гірський вітер,— сказав Атикус.— Майже до самого кінця вона не втрачала притомності. Притомності,— тут він усміхнувся,— і непримиренності. Вона таврувала мою поведінку, прорікала, що до кінця життя мені доведеться брати тебе на поруки. І вона звеліла Джессі спакувати для тебе цю коробку...
Атикус нахилився по коробку від цукерок. Простягнув її Джемі.
Джемі розкрив коробку. Всередині, на вологій ваті, лежала восково-біла, ідеальної форми камелія. Це була «гірська заметіль».
У Джемі мало очі на лоба не вискочили.
— Стара відьма, стара відьма! — він жбурнув коробку на підлогу.— Якого дідька їй від мене треба?
Водномить Атикус підхопився і став біля нього. Джемі тицьнувся обличчям йому в груди.
— Тихо, тихо,— заспокоював Атикус,— гадаю, цим вона хотіла тобі сказати, що тепер усе гаразд, Джемі, все гаразд. Розумієш, вона була справжня леді.
— Леді? — Джемі підвів голову. Обличчя у нього розпашілося.— Після всього, що вона про тебе казала, ти називаєш її леді?
— Так. Вона мала власні погляди на життя, дуже відмінні від моїх, можливо... Сину, я говорив тобі, що якби ти не втратив голови, я б усе одно послав тебе до неї читати. Я хотів, щоб ти побачив в ній дещо,— хотів, щоб ти побачив справжню мужність, зрозумів, що мужність — це не чоловік зі зброєю в руках. Мужність — це коли знаєш, що програв свою справу, ще не розпочавши, але все одно берешся до неї. Перемагаєш тут нечасто, проте іноді перемагаєш. Місіс Дьюбоз перемогла, перемогла цілковито. Згідно з її поглядами, вона померла нікому нічим не зобов’язана. Вона — наймужніша жінка з усіх, кого я знаю.
Джемі підняв з підлоги коробку і кинув її у камін. Потім підібрав камелію, і я коли йшла спати, побачила, що він перебирає пальцями її широкі пелюстки. Атикус читав газету.
Частина друга
1
Джемі виповнилося дванадцять. З ним ставало дедалі важче ладнати, він частіше дратувався, гумор у нього мінявся щогодини. Апетит він мав несамовитий, а ще так часто кричав, щоб я до нього не чіплялася, що я спитала в Атикуса, чи не завелися у нього глисти. Атикус відповів: ні, Джемі просто росте, а я мушу бути терпляча і якомога менше йому надокучати.
Отака зміна з Джемі відбулася за якісь два-три тижні. Ще як місіс Дьюбоз була жива, він, здається, був радий моєму товариству, коли ми ходили до неї читати. І раптом, буквально за одну ніч, у нього з’явилася зовсім інша система цінностей, яку він намагався нав’язати мені: кілька разів він навіть пробував указувати, як я маю поводитися. Одного дня, у розпалі сварки, коли він загорлав: «Час уже тобі стати справжньою дівчинкою!» — я розридалася і побігла до Келпурнії.
— Не переймайся надто через містера Джемі...— почала вона.
— Містера Джемі?
— Що ж, він уже достатньо дорослий.
— Ніякий він не дорослий, просто його треба відлупцювати як слід, от тільки сама я з цим не впораюся.
— Золотко,— сказала Келпурнія,— що ж я можу зробити, коли містер Джемі росте. Йому нині більше хочеться бути на самоті, займатися своїми хлопчачими справами. А ти можеш частіше зазирати на кухню, коли засумуєш. Нам знайдеться що робити тут удвох.
Початок літа обіцяв бути гарним: хай Джемі собі як знає, а до приїзду Ділла мені і з Келпурнією буде непогано. Вона, здається, раділа, коли я навідувалася на кухню, а я, спостерігаючи за нею, починала розуміти, що дівчинкою бути далеко не так просто.
Літо прийшло, а от Ділл усе не приїздив і не приїздив. Я отримала від нього листа з фотографією. У листі він писав, що тепер має нового батька, який і був зображений на знімку, і тепер йому доведеться залишитися в Меридіані, бо вони планують побудувати великий рибальський човен. Батько його юрист, як і Атикус, тільки значно молодший. Новий тато Ділла мав приємне обличчя, і я раділа, що Ділл отримав такого тата, але моїм сподіванням прийшов кінець. Наприкінці листа Ділл написав, що кохатиме мене вічно, щоб я не хвилювалася, бо він приїде й одружиться зі мною, тільки-но роздобуде достатньо грошей, і просив, щоб я йому обов’язково відповідала.