Оскільки Мейком передусім задумувався як окружний центр, він уникнув занехаяності, властивої містам Алабами такого самого масштабу. Всі його споруди одразу були солідні, будівля суду вражала величністю, вулиці — приємною широтою. У Мейкомі завжди селилося чимало людей вільних професій: сюди звідусіль заїжджалися ті, кому треба було вирвати зуб, полагодити фургон, знайти розраду, покласти гроші в банк, урятувати душу, вилікувати мулів. Проте остаточна мудрість маневру Синкфілда залишалася під питанням. Через нього молоде місто опинилося досить далеко від єдиного на той час засобу громадського транспортування — пароплаву, і мешканці північної частини округу витрачали два дні на дорогу до Мейкома за покупками. В результаті місто не розбудовувалося останні сто років, а так і залишилося острівцем серед строкатого моря бавовняних плантацій і темних дібров.
Мейком опинився поза колом активних дій у війні між Півднем і Північчю, але після економічної розрухи і законів про реконструкцію Півдня місто змушене було розростатися. Але то було зростання вглиб. Сюди рідко приїздили оселятися нові люди, родини одружувалися між собою, і за деякий час усі мешканці стали зовні більш-менш подібні. Час до часу хтось повертався з Монтгомері чи Мобіла з тамтешньою дружиною, але це викликало ледь помітні брижі на гладкій поверхні родинної схожості. Й за часів мого дитинства справи йшли саме так.
У Мейкомі насправді існував кастовий поділ, але я це розуміла так: старші мешканці, нинішнє покоління людей, що прожили плече-в-плече багато років, були цілком передбачувані одне для одного: їх не дивували нічиї манери, ані особливості характеру, ані навіть жести, бо все це передавалося з покоління у покоління і з роками відшліфовувалося. Тому заяви «Всі Крофорди пхають ніс у чужі справи», «Кожен третій Меривезер має патологічні нахили», «Жодному з Делафілдів не можна довіряти», «Всі Б’юфорди так ходять» просто ставали путівниками у повсякденному житті: не приймайте чеків від Делафілдів, не проконсультувавшись попередньо нишком у банку; міс Моді Аткінсон горбиться, бо вона уроджена Б’юфорд; якщо місіс Грейс Меривезер посьорбує джин із пляшечок Лідії Е. Пінкем[21], то нема чого дивуватися — її мати робила те саме.
Тітка Александра ідеально вписалася у світ Мейкома, але для нас із Джемі вона лишалася чужою. Я так часто дивувалася, як вона може бути сестрою Атикуса й дядька Джека, що знову пригадала вже напівзабуті давні вигадки Джемі про підмінювання немовлят ельфами і чарівне коріння мандрагори.
Такі були наші умоглядні міркування про тітку в перший місяць її перебування, бо вона мало говорила з Джемі й зі мною, і ми бачили її тільки за столом і ввечері перед сном. Було літо, і ми весь час пропадали надворі. Звісно, іноді вдень я заскакувала у дім випити води і тоді бачила повну вітальню наших мейкомських пані, які присьорбували каву, шепотілися, обмахувалися віялами; тоді тітка Александра гукала:
— Джін-Луїзо, підійди і привітайся з гостями.
Коли я з’являлася на порозі, тітка мала такий вигляд, ніби вже шкодує, що мене покликала: я була якщо не замазана глиною, то засипана піском.
— Поговори зі своєю кузиною Лілі,— наказала мені якось тітка Александра, заскочивши у вестибюлі.
— З ким? — спитала я.
— Зі своєю кузиною Лілі Брук.
— А вона наша кузина? Я й гадки не мала.
Тітка Александра вичавила усмішку, яка незбагненним чином водночас виражала сумирне вибачення перед кузиною Лілі й суворе незадоволення мною. Коли кузина Лілі Брук пішла собі, я вже знала, що на мене чекає.
Дуже прикро, що мій батько не спромігся розповісти мені всю історію Родини Фінчів і не навчив своїх дітей пишатися нею. Тітка покликала Джемі, який нашорошено всівся на дивані поруч зі мною. Вона вийшла з кімнати і повернулася з книжкою у пурпуровій палітурці, на якій золотом було вибито: «Джошуа С. Сент-Клер. Роздуми».
— Це написав ваш кузен,— оголосила тітка Александра.— Він був чудовою людиною.
Джемі уважно оглянув невеличкий том.
— Це отой кузен Джошуа, якого довго тримали в божевільні?
— Звідки ти взяв? — спитала тітка Александра.
— Атикус розповідав, що цей Джошуа схибнувся в університеті. Казав, що намагався застрелити ректора. Казав, що кузен Джошуа кричав, ніби то не ректор, а інспектор стічних вод, і стріляв у нього з іржавого кременевого пістоля, який сам вибухнув у нього в руці. Атикус казав, що родині довелося виплатити п’ятсот доларів, аби визволити його...
Тітка Александра застигла, як лелека.
— Досить,— наказала вона.— Ми ще про це поговоримо.
Перш ніж лягати спати, я зайшла до кімнати Джемі попросити щось почитати, коли у двері постукав Атикус і увійшов до нас. Він присів до Джемі на край ліжка, подивився на нас незворушно, а потім усміхнувся.
— Е-е... грм,— почав він. У нього з’явилася манера відкашлюватися, перш ніж заговорити, і я подумала, що це він уже, напевне, старішає, хоча зовні й не міняється.— Я точно не знаю, як вам це сказати...
— Просто кажи, як є,— порадив Джемі.— Ми щось накоїли?
Нашому батькові, вочевидь, було дуже ніяково.
— Ні, просто я хотів вам пояснити, що... ваша тітка Александра попросила мене... сину, ти знаєш, що ти Фінч, правда?
— Мені це казали,— подивися скоса Джемі. Голос його мимоволі підвищився.— Атикусе, в чому річ?
Атикус заклав ногу на ногу і схрестив на грудях руки.
— Я намагаюся розповісти вам важливі речі.
Невдоволення Джемі наростало.
— Знаю я всю цю маячню,— буркнув він.
Раптом Атикус посерйознішав. Своїм адвокатським голосом, без усякого виразу, він промовив:
— Ваша тітонька попросила мене донести до тебе і до Джін-Луїзи, що ви належите не до пересічної родини, а є здобутком шляхетного виховання кількох поколінь...
Тут Атикус зробив паузу, побачивши, що я намагаюся впіймати у себе на нозі терміта.
— Шляхетного виховання,— повторив він, коли я впіймала і роздушила мурашку,— і ви мусите робити все, щоб не заплямувати свого прізвища,— провадив Атикус, ніби не помічаючи нашої реакції.— Вона просила переказати вам, що ви повинні поводитися, як належить маленьким леді та джентльмену, якими ви і є. Вона хоче розказати вам про нашу родину, про її значення в окрузі Мейком впродовж років, щоб ви усвідомили, хто ви такі, й почали поводитися відповідно,— закінчив він скоромовкою.
Ми з Джемі ошелешено перезирнулися, потім перевели очі на Атикуса, якому, схоже, став дуже тісним його комірець. Ми мовчали.
Тоді я узяла гребінець з тумбочки Джемі та провела зубчиками по її краю.
— Припини,— наказав Атикус.
Його різкість вразила мене. Гребінець зупинився на пів-дорозі, і я жбурнула його на підлогу. Не знаю чому, я розридалася і не могла зупинитися. Це не мій тато. Мій тато ніколи про таке не думав. Мій тато ніколи так не говорив. Це тітка Александра його примусила. Крізь сльози я бачила, що Джемі охопила безнадійна самотність, і він схилив голову набік.
Іти не було куди, проте я розвернулася і пішла. І наштовхнулася на жилетку Атикуса. Я притулилася до неї головою і почула під ясно-блакитною тканиною тихенькі звуки: поцокував його годинник, потріскувала його накрохмалена сорочка, постукувало серце.
— У тебе в животі бурчить,— сказала я.
21
Лілія Е. Пінкем (1819-1883) — американська підприємниця, власниця патенту на трав’яний «жіночий тонік».