— Знаю,— відповів він.
— Піди випий соди.
— Вип’ю,— пообіцяв він.
— Атикусе, вся ця шляхетна поведінка і все таке означає, що тепер наше життя зміниться? Тобто, ти вже...
Він погладив мене по голові.
— Нехай це тебе не хвилює,— сказав він.— Ще не час хвилюватися.
Почувши ці слова, я зрозуміла, що він знову з нами. Моє заніміле тіло поверталося до життя. Я підвела голову.
— Ти справді хочеш, щоб ми оте робили? Я не пам’ятаю усього, що вимагається від Фінчів...
— Я й не хочу, щоб ти пам’ятала. Забудь про це.
Він вийшов з кімнати, мало не грюкнувши дверима. Мені здалося, що йому дуже хотілося грюкнути, але в останню мить він стримався і зачинив їх тихо. Ми з Джемі від подиву просто застигли на місці, але тут двері знову прочинилися, й Атикус зазирнув до кімнати. Він звів брови, окуляри з’їхали на кінчик носа.
— Стаю дедалі більше схожим на кузена Джошуа, так? Ви не думаєте, що і за мене врешті-решт родині доведеться викласти п’ятсот доларів?
Нині я розумію, що саме він намагався зробити, але Атикус був усього лише чоловіком. А з таким упоратися уміють тільки жінки.
3
Від тітки Александри ми вже більше нічого не чули про родину Фінчів, зате від людей чули чималенько. По суботах, захопивши свої мідяки, коли Джемі дозволяв мені йти з ним разом (він тепер просто не терпів показуватися зі мною на людях), ми протискалися крізь спітнілий натовп на вулицях середмістя і подеколи чули: «Ото його діти» або «Дивись-но, це Фінчі». Обертаючись до наших кривдників, ми бачили лише подружжя фермерів, які зосереджено роздивлялися клізми у вітрині аптеки «Майко». Або двох дебелих селянок у солом’яних бриликах, що сиділи у фургоні.
— Вони можуть тепер наввипередки ґвалтувати усіх підряд, а цим лайдакам при владі начхати,— почули ми не зовсім зрозуміле зауваження від сухореброго добродія, який пройшов повз нас. Це нагадало мені, що я маю про дещо спитати Атикуса.
— Що таке зґвалтування? — спитала я його увечері.
Атикус поглянув на мене з-понад газети. Він сидів у своєму кріслі біля вікна. Подорослівши, ми з Джемі вирішили, що буде благородно надати Атикусу півгодини по вечері для його власних справ.
Зітхнувши, батько сказав, що зґвалтування — це плотське пізнання жінки силоміць і без її згоди.
— Оце і все, а чому тоді Келпурнія мене зацитькала, коли я спитала у неї?
Атикус замислився.
— Ти про що?
— Просто я спитала у Келпурнії дорогою додому з церкви, а вона сказала спитати у тебе, але я забула, а тепер згадала і питаю.
Атикус поклав газету на коліна.
— Ще раз, будь ласка,— попросив він.
Я йому детально розповіла, як ми з Келпурнією ходили до церкви. Атикусу, здається, це сподобалося, але тітка Александра, яка сиділа в кутку і тихенько вишивала, відклала вишивання і витріщилася на нас.
— То це ви поверталися з церкви Келпурнії тієї неділі?
— Так, мем,— відповів Джемі,— вона узяла нас із собою.
Я пригадала ще дещо.
— Так, мем, і вона пообіцяла, що я можу прийти до неї в гості. Атикусе, можна я піду наступної неділі, ну будь ласка! Кел каже, що вона може по мене прийти, якщо ти кудись поїдеш на машині.
— І думати не смій!
Це сказала тітка Александра. Я різко крутнулася від несподіванки, потім обернулася до Атикуса, помітила його гострий погляд, кинутий на тітку, але було вже запізно.
— Я не вас питала! — крикнула я.
Як на такого високого чоловіка, Атикус міг дуже швидко підводитися і сідати у крісло. Миттю він вже був на ногах.
— Вибачся перед тітонькою,— звелів він.
— Але я питала не її, а тебе...
Атикус повернув голову і пришпилив мене до стінки своїм здоровим оком. Голос його звучав убивчо.
— Передусім, вибачся перед тітонькою.
— Вибачте, тітонько,— пробелькотіла я.
— А тепер,— сказав Атикус,— затям собі наступне: ти робиш усе, що тобі говорить Келпурнія, ти робиш усе, що тобі говорю я, і доки твоя тітка живе у нашому домі, ти робиш усе, що тобі каже вона. Зрозуміла?
Я зрозуміла, трохи подумала і вирішила, що єдиний спосіб відступити бодай з крихтою гідності — це піти до вбиральні, де я й пробула досить довго, щоб вони подумали, ніби мені і справді було туди треба. Вийшовши звідти, я затрималась у передпокої і почула гарячу дискусію у вітальні. Крізь скляні двері я бачила, що Джемі сидить на дивані, тримає перед собою футбольний журнал і крутить головою так, ніби на сторінках журналу демонструється наживо тенісний матч.
— ...ти мусиш дати собі з нею ради,— говорила тітка.— Ти надто довго тягнеш із цим, Атикусе, надто довго.
— Не бачу ніякої біди, якщо вона туди піде. Кел припильнує за нею так само, як і тут.
Що це за «вона», про яку вони говорять? Серце у мене обірвалося: це ж про мене. Я майже фізично відчула на собі цупку рожеву уніформу виправного закладу, і вдруге у житті мені захотілося втекти з дому. Негайно.
— Атикусе, чудово, що ти такий добросердний і м’який, але тобі вже час подбати про свою доньку. Доньку, яка дорослішає.
— Саме про неї я і дбаю.
— Не ухиляйся. Рано чи пізно, але тобі доведеться це зробити, то чому ж не сьогодні? Нам вона більше не потрібна.
— Александро,— тон Атикуса був дуже рівний,— Келпурнія не піде з цього дому, хіба що тільки сама схоче. Ти можеш мати іншу думку, але без неї я просто не впорався б усі ці роки. Вона рівноправний член нашої родини, і тобі доведеться з цим змиритися. Крім того, сестро, я б не хотів, щоб ти через нас так виснажувалася, у цьому немає потреби. Келпурнія нам потрібна так само, як і завжди.
— Але, Атикусе...
— Крім того, я не думаю, що моїм дітям бодай трохи зашкодило те, як вона їх виховувала. Власне, вона бувала подеколи з ними менш поблажливою, ніж деякі матері... з нею їм нічого не сходило з рук, вона їм не потурала, як інші няньки-негритянки. Вона виховувала їх згідно зі своїми принципами, а принципи у Кел дуже непогані,— до того ж діти її люблять.
Я полегшено зітхнула. Йшлося не про мене, тільки про Келпурнію. Це мене підбадьорило, і я увійшла до вітальні. Атикус знову заглибився у свою газету, а тітка Александра мордувала своє вишивання. Шурх-шурх-шурх — пробивала її голка пружну тканину на п’яльцях. Тітка призупинилася, натягла тканину тугіше: шурх-шурх-шурх. Вона лютувала.
Джемі підвівся і нечутно пройшов по килиму. Зробив мені знак іти за ним. Ми зайшли до його кімнати, і він зачинив двері. Обличчя у нього було серйозне.
— Вони сварилися, Скауте.
Ми з Джемі сварилися в ту пору безнастанно, але я ніколи не чула і не бачила, щоб хтось сварився з Атикусом. Вигляд це мало неприємний.
— Скауте, постарайся не дратувати тітку, чуєш?
Настанови Атикуса досі боляче гризли мені душу, і через це я не почула у словах Джемі прохання. Я знову настовбурчилася.
— Ти намагаєшся вказувати мені, як треба поводитися?
— Ні, просто йому зараз і без нас непереливки.
— Тобто?
У мене не склалося враження, що Атикус має проблеми.
— Його до смерті хвилює ота справа Тома Робінсона...
Я сказала, що Атикуса нічого не хвилює. До того ж його судові справи ніколи нас не зачіпляли, та й забирають вони лише один день на тиждень.
— Просто ти не в змозі нічого надовго утримати в голові,— сказав Джемі.— У дорослих усе по-іншому. Ми...
Його зарозумілість ставала до оскаженіння нестерпною. Він нічого не хотів, тільки читав і усамітнювався. Щоправда, він і далі передавав мені все, що прочитував, але була відмінність: раніше він гадав, що мені це сподобається, а тепер робив те з повчальною і виховною метою.
— Щоб тебе підняло та гепнуло, Джемі! Хто ти такий, щоб отак чванитися?
— Серйозно попереджаю тебе, Скауте: якщо дратуватимеш тітку, я тебе... я тебе відшмагаю.