Це мене остаточно допекло.
— Ти, мофродите окаянний, та я тебе зараз на клоччя пошматую!
Він сидів на ліжку, тому мені легко було ухопити його за чуприну і як слід заїхати по зубах. Він ляснув мене, я хотіла врізати йому лівою, але розтяглася на підлозі після добрячого удару кулаком у живіт. Від цього удару я аж дихати перестала, але то пусте,— головне, що він бився, давав мені здачі. Ми знову були на рівних.
— Ти вже не такий великий і могутній? — загорлала я і знову на нього накинулася. Він досі сидів на ліжку, і я не мала надійної опори, тож налетіла на нього як фурія, почала гамселити, смикати, щипати, товкти. Те, що починалося як благородний бій навкулачки, перейшло у вульгарну наминачку. Ми ще чубилися, коли увійшов Атикус і розборонив нас.
— Досить уже,— сказав він.— Негайно спати, обоє.
— Ага! — крикнула я Джемі. Його посилали спати водночас зі мною.
— Хто перший почав? — спитав Атикус покірно і стомлено.
— Джемі! Він намагався наказувати мені, як поводитися. Я ж не мушу ще й його слухатися, правда?
Атикус посміхнувся.
— Домовимося таким чином: ти слухатимешся Джемі, якщо він зуміє тебе примусити. Так буде чесно?
Тітка Александра стояла поруч, але мовчки, та коли вони з Атикусом зійшли у передпокій, ми почули, як вона сказала: «...ось саме про це я тобі й говорила»,— й ота фраза нас знову об’єднала.
Ми мали суміжні кімнати; коли я причиняла двері, Джемі сказав:
— Добраніч, Скауте.
— Добраніч,— мугикнула я, обережно ступаючи в темряві до вимикача. Проходячи повз ліжко, я наступила на щось тепле, пружне і доволі гладеньке. Воно трошки нагадувало тверду гуму, але справляло враження чогось живого. Ще я почула, що воно рухається.
Я увімкнула світло і зазирнула під ліжко. Те, на що я наступила, зникло. Я постукала у двері Джемі.
— Чого тобі? — спитав він.
— Які змії на дотик?
— Трохи шершаві. Холодні. Запорошені. А що?
— Здається, у мене під ліжком змія. Можеш зайти подивитися?
— Жартуєш? — Джемі прочинив двері. Він був у піжамних штанях. Я задоволено побачила, що губи у нього розпухли від мого удару. Він зрозумів, що я не жартую, і сказав:
— Якщо ти гадаєш, що я полізу під ліжко по змію, то дуже помиляєшся. Зачекай трохи.
Він пішов на кухню і приніс мітлу.
— А ти краще залізай у ліжко,— порадив він мені.
— Думаєш, там справді змія? — спитала я.
Оце так подія! У наших будинках немає підвалів; вони стоять на кам’яних брилах заввишки у декілька футів, тож плазуни іноді заповзають у домівки, хоча й нечасто. Міс Рейчел Гейверфорд, скажімо, виправдовувала свою ранкову порцію чистого віскі тим, що так і не оговталася після того, як відчинила у своїй спальні шафку для білизни, щоб повісити халатик, і знайшла там гримучу змію.
Джемі обережно посовав мітлою під ліжком. Я перехилилася через спинку ліжка, щоб побачити, чи не виповзе змія. Ніхто не виповз. Джемі просунув мітлу глибше.
— Хіба змії бурчать?
— Це не змія,— відповів Джемі.— Це людина.
Раптом з-під ліжка вилетів брудний пакунок в обгортковому папері. Джемі замахнувся мітлою — і мало не гепнув по голові Ділла, який саме вистромився з-під ліжка.
— Боже милосердний! — голос Джемі звучав шанобливо.
Ми спостерігали, як Ділл поступово виповзає з-під ліжка.
Як тільки він там узагалі вмістився? Він підвівся на рівні ноги, розпростав плечі, покрутив ступнями, розтер руками шию. Коли кровообіг відновився, він сказав:
— Привіт!
Джемі знову заволав до Бога. Я втратила дар мови.
— Я зараз помру,— заявив Ділл.— Дасте чогось поїсти?
Немов уві сні, я пішла на кухню. Принесла молока і півпательні кукурудзяного хліба, який залишився від вечері. Ділл змолотив усе за мить; як і завжди, він жував передніми зубами.
Нарешті до мене повернувся голос.
— Як ти сюди потрапив?
Заплутаним шляхом. Підкріпившись, Ділл розпочав свою оповідь: його незлюбив новий батько, закував у кайданки і залишив на вірну смерть у підвалі (в Меридіані будинки мають підвали), але він врятувався завдяки одному фермеру, який випадково нагодився поблизу з мішком зеленого горошку, почув Діллові крики про допомогу, і переправив увесь горошок, стручок по стручку, через вентиляційний отвір; а Ділл врешті-решт звільнився, видерши ланцюги зі стіни. Досі в кайданках, він пройшов дві милі поза Меридіаном, натрапив на мандрівний цирк звірів, і його тут-таки найняли купати верблюда. Разом з цирком він об’їхав увесь штат Міссісіпі, поки безпомилкове орієнтування на місцевості не підказало йому, що він опинився в окрузі Ебот, штат Алабама, рівно на протилежному від Мейкома березі. Решту шляху він подолав пішки.
— Як ти сюди потрапив? — спитав Джемі.
Насправді Ділл узяв у матері з гаманця тринадцять доларів, сів на дев’ятигодинний потяг з Меридіана і зійшов на Мейкомській вузловій. Одинадцять чи чотирнадцять миль до Мейкома він пройшов пішки, через чагарники, подалі від шосе, бо боявся, що його розшукує поліція, а решту шляху проїхав у фургоні з бавовною, до якого причепився ззаду. Під моїм ліжком він пролежав, мабуть, години зо дві; чув, як ми у їдальні цокаємо виделками по тарілках, і мало не збожеволів. Йому здавалося, що ми з Джемі ніколи не підемо спати; вже збирався вилізти і допомогти мені бити Джемі, бо Джемі виріс і був дужчий, але Ділл знав, що містер Фінч скоро нас розборонить, то й вирішив залишатися на місці. Він був змучений, неймовірно брудний і почувався як удома.
— Вони, певне, й не знають, що ти тут,— сказав Джемі.— Ми б знали, якби вони тебе розшукували...
— Гадаю, вони й досі обшукують усі кінотеатри у Меридіані,— усміхнувся Ділл.
— Ти повинен дати знати своїй матері, де ти,— сказав Джемі.— Ти мусиш її сповістити.
Ділл закліпав на Джемі, але Джемі втупився у підлогу. Потім Джемі підвівся і порушив останній неписаний закон нашого дитинства. Він вийшов з кімнати і спустився до передпокою.
— Атикусе,— почули ми знизу його голос,— можеш зайти до нас на хвилину, прошу, сер?
Обличчя Ділла пополотніло, навіть під маскою бруду і патьоків поту. Мені стало млосно. У дверях виріс Атикус.
Він став посеред кімнати, запхнувши руки в кишені, й дивився згори вниз на Ділла.
Язик знову почав мене слухатися.
— Все гаразд, Ділле. Якщо він щось надумає, то так одразу тобі й скаже.
Діла глянув на мене.
— Ну чесно, все нормально,— повторила я.— Ти ж знаєш, що він тобі нічого поганого не зробить, не треба боятися Атикуса.
— Я не боюся...— промимрив Ділл.
— Просто він голодний, понад усякий сумнів,— тон Атикуса був звичайний, сухуватий, але приязний.— Скауте, пошукай щось краще за остиглий кукурудзяний хліб, гаразд? Нагодуй цього хлопчину, а коли я повернуся, подумаємо, що з ним робити.
— Містере Фінч, не кажіть тітці Рейчел, благаю вас, сер, не відсилайте мене назад! Я все одно знову втечу!
— Тихо, синку,— заспокоїв його Атикус,— ніхто тебе нікуди не відсилає,— от хіба що в ліжко, і дуже скоро. Але я зайду до міс Рейчел, скажу їй, що ти в нас, і попрошу, щоб вона дозволила тобі сьогодні тут переночувати — ти б хотів цього, правда? А ще, заради Господа, поверни нашому округу його частку, бо ерозія ґрунту і без того становить велику проблему.
Ділл витріщився на мого тата, який вже виходив з кімнати.
— Це він так жартує,— пояснила я.— Він має на увазі, що тобі треба помитися. Бачиш, я ж казала, що він тобі нічого не зробить.
Джемі стояв у кутку і мав вигляд зрадника — яким, власне, і був.
— Ділле, я мусив йому сказати,— заговорив він.— Не можна втікати за триста миль без відома матері.
Ми вийшли з кімнати, не сказавши йому ані слова.
Діла їв, їв, їв. У нього крихти в роті не було з учорашнього вечора. Всі гроші пішли на квиток, потягом цим він їздив неодноразово, і він спокійно теревенив з провідником, який його добре пам’ятав, проте Діла не наважився вдатися до правила, що існує для дітей, які подорожують самі: якщо ти загубив гроші, провідник може тобі позичити на обід, а батько розплачується з ним по прибуттю на місце.