Ділл нам’яв усі наші наїдки і вже схопив у комірчині бляшанку бобів зі свининою, як у передпокої залунав голос міс Рейчел:
— Господи Ісусе Христе!
Він затремтів, як кроленя.
Проте він мужньо витримав її «Зачекай-но, от ми зараз прийдемо додому!» та «Твої батьки мало не збожеволіли від хвилювання», спокійно вислухав «Це в тобі кров Гарисів говорить», усміхнувся на «Гадаю, можеш тут провести одну ніч», а потім відповів на обійми й поцілунок, які вона врешті-решт йому подарувала.
Атикус зсунув окуляри на лоба і потер обличчя.
— Ваш батько втомився,— сказала тітка Александра. Це були її перші слова за майже декілька годин. Вона була тут весь час, але, здавалося, заніміла і заціпеніла.— Лягайте спати, діти.
Дорослі залишилися в їдальні. Атикус усе витирав обличчя хустинкою.
— Від зґвалтування до заколоту і втікачів,— і ми почули, що він засміявся.— Цікаво, що нам принесуть наступні дві години.
Оскільки справи налагоджувалися, ми з Діллом вирішили бути чемними з Джемі. Крім того, Ділл мав ночувати у його кімнаті, тож не варто було його ігнорувати.
Я переодяглася у піжаму, трошки почитала, але раптом відчула, як у мене злипаються очі. В кімнаті Джемі й Ділла було тихо; коли я вимкнула торшер, то ніяке світло не проникало з дверей їхньої кімнати.
Схоже, я поспала довго, бо коли мене розштовхали, в кімнаті вже було доволі ясно від сяйва місяця, що схилявся до заходу.
— Посунься, Скауте.
— Він вважав, що мусить так зробити,— пробурмотіла я.— Не сердься на нього.
Ділл умостився в ліжку поруч зі мною.
— Я не серджуся. Просто хочу спати тут. Ти вже прокинулася?
На цей момент я вже майже прокинулася, хоча й неохоче.
— А чого ти втік?
Мовчання.
— Я питаю, чого ти втік. Він справді такий огидний, як ти нам описав?
— Та ні...
— І ви не будували разом човна, пам’ятаєш, ти писав про ваші плани?
— Він тільки пообіцяв. Але до цього так і не дійшло.
Я зіперлася на лікоть, щоб краще бачити Ділла.
— Через це не втікають. Дорослі ніколи не роблять того, що обіцяють, ну, майже ніколи...
— Та не в тім річ, він... просто вони мною не цікавилися.
Я ще в житті не чула про таку дивовижну причину для втечі.
— Тобто?
— Бачиш, вони всякчас кудись ходили, а якщо навіть залишалися вдома, то хотіли бути у кімнаті тільки вдвох.
— А що вони там робили?
— Нічого, просто сиділи й читали — але я їм був зовсім не потрібний.
Я присунула подушку до спинки ліжка і сіла.
— Знаєш що? Я сьогодні ввечері також хотіла втекти з дому, тому що вони всі були тут. Не дуже-то приємно, коли вони весь час поруч, Ділле...
Ділл важко зітхнув.
— Добраніч... Але Атикус також іде з дому на цілий день, а то й до самої ночі, а ще й у законодавчі збори і ще кудись... та не потрібні вони нам тут весь час, Ділле, якщо вони вдома, то і робити нічого не можна.
— Та не в тім річ.
Ділл почав пояснювати, а я замислилася, що воно було б за життя, якби Джемі був інший, навіть гірший, ніж зараз; що я робила б, якби Атикус не відчував потреби у моїй присутності, допомозі й порадах. Та він і дня не прожив би без мене! Навіть Келпурнія не могла без мене обійтися. Їм усім я була потрібна.
— Ділле, тут щось не так — твої рідні не можуть без тебе. Напевне, вони за щось розізлилися на тебе. Я тобі скажу, що робити...
Голос Ділла у темряві звучав рівно і твердо.
— Слухай, я ось що хочу тобі пояснити: їм без мене значно ліпше, я там зайвий. Вони не злі. Вони мені купують усе, що я хочу, а потім кажуть: «Тепер іди собі та грайся. У тебе повна кімната ігор. Я ж подарував тобі книжку, піди почитай,— Ділл намагався говорити низьким голосом.— Що ти за хлопець. Усі хлопці йдуть на вулицю, грають у бейсбол, а не крутяться повсякчас удома під ногами у дорослих».
Ділл знову заговорив своїм голосом.
— Ні, вони не злі. Вони тебе цілують і обнімають, і кажуть «доброго ранку» і «добраніч», і що люблять тебе,— Скауте, давай заведемо собі дитину.
— Де ж нам її узяти?
Діла чув, що є один чоловік, який має човен і перепливає на ньому на один туманний острів, там і беруться всі немовлята; можна собі замовити одного.
— Та це побрехеньки. Тітонька казала, що Бог кидає їх у димар. Принаймні мені здалося, що вона саме так сказала.
Щоправда, того разу тітка висловлювалася напрочуд нечітко.
— Ні, зовсім не так. Діти народжуються від чоловіка й жінки. Але можна замовити й у того човняра — всі немовлята там сплять і тільки чекають, коли він у них вдмухне життя...
Ділл знову почав фантазувати. У його мрійливій голові плавали дивовижні вигадки. Він прочитував дві книжки за той час, що я — тільки одну, але надавав перевагу чародійству власних вимислів. Він умів додавати і віднімати з блискавичною швидкістю, але більше любив свій власний присмерковий світ — світ, у якому спали немовлята в очікуванні, що їх зберуть, як вранішні лілеї. Він помалу засинав, заколисуючи і мене, але серед спокою його туманного острова проступав призабутий образ сірого будинку з похмурими коричневими дверми.
— Ділле?
— М-м?
— А чому, як ти гадаєш, Примара Редлі ніколи не пробував утекти?
Ділл протяжно зітхнув і відвернувся від мене.
— Можливо, йому просто нема куди тікати...
4
Після численних телефонних переговорів, численних клопотань на захист обвинуваченого і довгого листа з перепрошеннями від Діллової матері було вирішено, що Ділл залишається. Один тиждень ми всі прожили спокійно. Після цього спокою вже не було. Нас охопив страхітливий кошмар.
Усе почалося якось по вечері. Ділл іще не пішов додому; тітка Александра сиділа в кутку у своєму кріслі, Атикус — у своєму; ми з Джемі читали на підлозі. Тиждень минув дуже мирно: я слухалася тітку; Джемі вже не вміщався в будиночку на дереві, але допомагав нам з Діллом змайструвати для нього нову мотузяну драбину; Ділл вигадав безпрограшний план виманити Примару Редлі без ризику для нас самих (викласти стежинку з лимонних льодяників від чорного ходу до подвір’я, і він потягнеться за ними, як мурашка). Тут хтось постукав у парадні двері. Джемі пішов відчиняти і сказав, що це містер Гек Тейт.
— То запроси його в хату,— сказав Атикус.
— Я запросив. Там у дворі ще якісь люди, вони кличуть тебе вийти до них.
У Мейкомі дорослі чоловіки стоять на подвір’ї і не заходять у хату тільки у двох випадках: коли в родині хтось помер або якщо замішана політика. Цікаво, подумала я, хто ж помер. Ми з Джемі посунули були до вхідних дверей, але Атикус наказав нам повернутися додому.
Джемі вимкнув у вітальні світло і притиснув носа до шибки. Тітка Александра запротестувала.
— Одну секунду, тітонько, я тільки подивлюся, хто там.
Ми з Діллом прилипли до іншого вікна. Атикуса оточував гурт чоловіків. Здавалося, всі вони говорили водночас.
— ...завтра перевозять його до окружної в’язниці,— казав містер Гек Тейт,— я не очікую неприємностей, але й не переконаний, що їх не буде...
— Не верзіть дурниць, Геку,— мовив Атикус.— Це ж все-таки Мейком.
— ...повторюю: у мене просто неспокійно на душі.
— Геку, ми отримали відстрочку цієї справи саме для того, щоб не було приводів для занепокоєння. Сьогодні субота,— це говорив Атикус.— Суд, вочевидь, розпочнеться у понеділок. Ви ж можете його тут потримати один день, правда? Не думаю, що у хтось у Мейкомі може мати на мене зуб за те, що я узяв собі клієнта у такі скрутні часи.