Поміж чоловіків пробіг легкий смішок, але одразу стих, коли заговорив містер Лінк Діз:
— Тут у нас нічого не буде, але мене хвилює ота зграя зі Старого Сарема... Хіба не можна домогтися... як воно там зветься, Геку?
— Перенесення розгляду справи в інший округ. Та навряд чи у цьому є нині сенс.
Атикус ще щось мовив, але розібрати було неможливо. Я спитала у Джемі, але він тільки відмахнувся.
— ...крім того,— провадив Атикус,— ви ж не боїтеся того збіговиська?
— ...від них усього можна чекати, коли вони розпаляться.
— Зазвичай вони не напиваються у неділю, вони головно ходять до церкви у цей день,— сказав Атикус.
— Тут особливий випадок...— сказав хтось із чоловіків.
Вони бубоніли і буркотіли, аж тут тітка сказала, що як Джемі не увімкне світло у вітальні, він зганьбить усю нашу родину. Джемі її не почув.
— Почати з того, що я взагалі не розумію, навіщо ви взялися за цю справу,— говорив містер Лінк Діз.— Ви можете втратити через неї все, Атикусе. Буквально все.
— Ви дійсно так вважаєте?
Це було дуже небезпечне питання Атикуса. «Ти дійсно вважаєш, що тобі треба робити цей хід, Скауте?» — один, два, три, і на дошці не лишається жодної моєї шашки. «Ти дійсно так вважаєш, сину? Тоді почитай ось це». І Джемі цілий вечір продирається крізь промови Генрі В. Грейді[22].
— Лінку, можливо, цьому хлопцеві й загрожує електричний стілець, але спершу треба сказати правду,— голос Атикуса звучав рівно.— А вам ця правда відома.
Гомін незадоволення серед чоловіків посилився, а коли Атикус ступив на першу сходинку й вони наблизилися до нього, то стало якось дуже лячно.
Раптом Джемі як гаркне:
— Атикусе! Телефон!
Чоловіки від несподіванки здригнулися і почали розходитися; це були люди, яких ми зустрічали щодня: крамарі, міські фермери, а ще лікар Рейнольде, а ще містер Ейворі.
— То візьми слухавку, сину,— гукнув Атикус.
Усі розсміялися і пішли. Коли Атикус увімкнув верхнє світло у вітальні, він побачив Джемі біля вікна, дуже блідого, тільки ніс, перед тим притиснутий до шибки, почервонів.
— Чого це ви надумали сидіти у темряві? — спитав Атикус.
Джемі дивився, як батько усівся у своє крісло й узяв газету. Подеколи мені здавалося, що Атикус оцінює всі переломні явища у своєму житті, мовчки сховавшись за шпальтами «Мобіл реджистер», «Бірмінгем ньюс» або «Монтгомері едвертайзер».
— Вони напали на тебе? — Джемі став біля Атикуса.— Хотіли розправитися з тобою?
Опустивши газету, Атикус уважно подивився на Джемі.
— Чого ти начитався? — спитав він, а потім додав м’якішим тоном,— ні, сину, то були наші друзі.
— Вони не... не банда? — скоса подивився Джемі.
Атикус спробував приховати посмішку, але не зміг.
— Ні, у нас у Мейкомі немає злочинних зграй і подібних дурниць. Ніколи не чув про банди у Мейкомі.
— Але були часи, коли ку-клукс-клан полював на католиків.
— Ніколи не чув і про жодних католиків у Мейкомі,— сказав Атикус.— Ти щось плутаєш. Десь у двадцятих роках тут був і клан, але то була радше політична організація. До того ж вони нікого не змогли налякати. Якось уночі вони почали марширувати біля будинку містера Сема Леві, але Сем вийшов на веранду і крикнув, що вони, схоже, у скруті, бо навіть простирадла для своїх балахонів купували саме у нього. Сем так їх присоромив, що вони ледь ноги винесли.
Родина Леві відповідала усім критеріям Шляхетних Сімей: вони вкладали у кожну справу всі свої вміння і таланти, і вже п’ять їх поколінь жили у Мейкомі на своїй ділянці землі.
— Ку-клукс-клан відійшов у минуле і ніколи не повернеться,— сказав Атикус.
Я пішла проводити Ділла, а повернувшись, почула слова Атикуса, звернені до тітки:
— ...не менш за будь-кого задля пошани жіноцтва Півдня, але нічого задля підтримання гарних вигадок ціною людського життя.
Ця декларація викликала у мене підозру, що вони знову посварилися.
Я пішла шукати Джемі та знайшла його у спальні: він сидів на ліжку, глибоко замислившись.
— Вони сварилися? — спитала я.
— Та ніби так. Вона не дає йому спокою через Тома Робінсона. Мало не сказала, що Атикус ганьбить нашу родину. Скауте... Я боюся.
— Чого?
— За Атикуса. Йому можуть завдати кривди.
Джемі подобалося бути таємничим: на всі мої питання він відповів одне: щоб я забиралася і не заважала йому.
Наступного дня була неділя. У проміжку між недільною школою та церквою, коли паства розминає ноги, я побачила Атикуса у дворі в оточенні ще одного гурту чоловіків. Був серед них і містер Гек Тейт, і я подумала, чи не зійшла на нього благодать. Він ніколи не ходив до церкви. Прийшов навіть містер Андервуд. Від містера Андервуда не було користі для жодної організації, окрім газети «Мейком триб’юн», де він був єдиний володар, редактор і друкар. Цілі дні він стояв за лінотипом і час до часу освіжався вишнівкою з трилітрового глека, що завжди стояв поруч. Він рідко сам збирав новини — їх приносили йому люди. Подейкували, що кожний випуск «Мейком триб’юн» він вигадував з голови і записував на лінотипі. Це було схоже на правду. Мало статися щось по-справжньому надзвичайне, щоб містер Андервуд вийшов з дому.
Я перехопила Атикуса на вході, й він сказав, що Тома Робінсона перевезли до мейкомської в’язниці. А ще він сказав, не стільки мені, скільки собі, що якби його тримали тут від початку, то ніяких заворушень не було б. Я побачила, як він сів на своє місце у третьому ряду попереду, чула, як він гуркоче «Все ближче я, Господь, до тебе», трошки відстаючи у деяких нотах від нас усіх. Він ніколи не сідав біля тітки, Джемі й мене. У церкві він любив усамітнитися.
Позірні мир і спокій, що панували по неділях, стали ще нестерпнішими через присутність тітки Александри. Атикус одразу по обіді втікав до себе в кабінет, і коли ми туди іноді зазирали, то бачили, що він читає, відкинувшись у кріслі-гойдалці. Тітка Александра вкладалася на дві години поспати й суворо наказувала нам не галасувати у дворі, бо всі сусіди відпочивають. Джемі у своєму поважному віці відбував до своєї кімнати зі стосом футбольних журналів. А нам з Діллом тільки й залишалося, що вештатися в неділю по Оленячому пасовиську.
Стріляти по неділях не дозволялося, тож ми трохи поганяли по пасовиську футбольний м’яч Джемі, але радості це нам не додало. Ділл спитав, чи не хотіла б я завітати до Примари Редлі. Я відповіла, що не дуже-то гарно йому надокучати, і майже півдня розповідала Діллу про всі пригоди минулої зими. Ділл був не на жарт вражений.
Ми розійшлися перед вечерею, а після їжі ми з Джемі почали готуватися до звичайних вечірніх занять, коли раптом Атикус зробив дещо таке, що нас зацікавило: він увійшов до вітальні з електричним подовжувачем у руках. На кінці подовжувача була лампочка.
— Я ненадовго вийду,— сказав він.— Ви всі вже спатимете, коли я повернуся, тож я зичу вам добраніч зараз.
І з цими словами він надягнув капелюха і вийшов з чорного ходу.
— Він виводить машину,— сказав Джемі.
У нашого батька було декілька дивацтв: по-перше, він ніколи не їв десертів, по-друге, любив ходити пішки. Скільки я себе пам’ятаю, в нашому гаражі завжди стояв «шевроле» у чудовому стані й Атикус користувався ним для ділових поїздок штатом, але у Мейкомі він ходив на роботу і з роботи чотири рази на день пішки, а це майже дві милі. Він твердив, що ходьба — його єдина фізична вправа. Якщо у Мейкомі людина ходила пішки без конкретної цілі, справедливо було запідозрити, що така людина просто не здатна ставити собі конкретні цілі.
Невдовзі я побажала тітці й братові «На добраніч!» і заглибилася у свою книжку, аж тут почула, як Джемі вовтузиться у своїй кімнаті. Це не були добре мені знайомі звуки підготовки до сну, і я постукала у його двері:
22
Генрі Вудфін Грейді (1850-1889) — журналіст і оратор, який допомагав реінтеграції колишньої Конфедерації у Сполучені Штати після Громадянської війни.