— Чого ти не лягаєш?
— Я зганяю до середмістя,— він переодягав штани.
— Навіщо? Вже майже десята година, Джемі.
Йому це було відомо, але він усе одно йшов.
— Тоді я з тобою. І не кажи «ні», бо я все одно піду, чуєш?
Джемі втямив, що без бійки я вдома не залишуся, і, мабуть, подумав, що бійка наша розсердить тітку, тому дуже неохоче погодився.
Я швиденько одяглася. Ми почекали, поки тітка вимкне світло, і тихенько спустилися по чорних сходах. Місяць іще не зійшов.
— Ділл також схоче піти,— прошепотіла я.
— Хто б сумнівався,— похмуро відрізав Джемі.
Ми перестрибнули через парапет під’їзної доріжки й, перетнувши двір міс Рейчел, підійшли до Діллового вікна. Джемі свиснув перепелом. За шибкою визирнуло обличчя Ділла, потім зникло, а за п’ять хвилин він уже відчинив вікно і виліз до нас. Як людина бувала, він заговорив тільки коли ми вже опинилися на вулиці.
— А що сталося?
— На Джемі напала мандрівна лихоманка.— (За словами Келпурнії, всі хлопці віку Джемі від неї потерпають).
— Просто у мене погане передчуття,— пояснив Джемі.— Просто передчуття.
Ми пройшли повз подвір’я місіс Дьюбоз. Дім стояв порожній, із затуленими віконницями, а камелії заросли бур’янами. До пошти на розі було ще вісім будинків.
З південного боку площі нікого не було. Гігантські араукарії настовбурчились обабіч, а між ними поблискувала під вуличними ліхтарями залізна конов’язь. Горіла лампочка у громадському туалеті, а більше нічого не світилося на тому боці будинку суду. Судову площу оточували квадратом крамниці; десь там усередині горіли тьмяні вогники.
Атикусова контора містилася в будинку суду тільки на початку його адвокатської практики, а потім, за декілька років, він перебрався у спокійніше приміщення банку Мейкома. Коли ми повернули за ріг, то побачили припарковану перед банком батькову машину.
— Він там,— сказав Джемі.
Але там його не було. До його кабінету вів довгий коридор. Якщо зазирнути у вестибюль, можна побачити табличку на дверях і прочитати у світлі лампочки напис, зроблений скромними, невеличкими літерами: «Атикус Фінч, адвокат». Нині там було темно.
Джемі вдивлявся крізь банківські двері, аби переконатися. Він смикнув ручку — двері були замкнені.
— Ходімо далі вулицею. Може, він завітав до містера Андервуда.
Містер Андервуд не лише керував редакцією газети «Мейком триб’юн», він там і мешкав. Тобто над нею. Він передавав новини з залу суду і в’язниці, не виходячи з дому — досить було подивитися у вікно. Редакція розташовувалася на північно-західному боці площі, і щоб дістатися туди, ми мали проминути в’язницю.
Мейкомська в’язниця була найповажнішою і найпотворнішою з усіх споруд у цілому окрузі. Атикус казав, що в неї такий вигляд, ніби її спроектував кузен Джошуа Сент-Клер. Це точно була чиясь фантазія. Вона дуже вирізнялася з-поміж міських будинків — квадратних, з гостроверхими дахами,— бо являла собою якийсь готичний виверт у мініатюрі — одна камера завширшки, дві камери заввишки, з зубчатими стінами і крилатими підпорами. Химерність її посилювали фасад з червоної цегли і товсті металеві ґрати на арочних, як у церкві, вікнах. Стояла вона не на самотньому пагорбі, а була затиснута між крамницею металевих виробів Тиндела і редакцією «Мейком триб’юн». В’язниця провокувала у місті безнастанні суперечки: її противники твердили, що вона — викапана вікторіанська вбиральня, а прибічники наполягали, що ця споруда надає місту поважного, респектабельного вигляду, і жоден з приїжджих не здогадається, що вона ущерть забита чорномазими.
Коли ми йшли тротуаром, то побачили вдалині якийсь непевний вогник.
— Дивно,— сказав Джемі,— у в’язниці ніколи не було зовнішнього освітлення.
— Схоже, там лампочка над входом,— зауважив Ділл.
Між ґратами на вікні другого поверху просилили чималенький подовжувач, який звисав уздовж стіни. На кінці горіла лампочка, і в її світлі ми побачили Атикуса: він сидів на одному зі своїх конторських стільців, прихилившись спиною до вхідних дверей. Він читав, не звертаючи уваги на мошкару, яка юрмилася у нього над головою.
Я хотіла була побігти до нього, але Джемі зупинив мене.
— Стій де стоїш,— наказав він,— не думаю, що він зрадіє. З ним усе гаразд, тож ходімо додому. Я просто хотів подивитися, де він.
Ми вже йшли навпростець через площу, коли з боку Меридіанського шосе показалися чотири запорошені машини, які повільно рухалися одна за одною. Вони об’їхали площу кругом, проминули банк і зупинилися перед в’язницею.
З машин ніхто не вийшов. Ми бачили, як Атикус поглядає з-понад своєї газети. Потім він акуратно склав її, опустив собі на коліна і зсунув капелюх на потилицю. Схоже, він на них чекав.
— Ходімо,— прошепотів Джемі. Ми проскочили через площу, перейшли вулицю і сховалися за дверима крамниці «Джитні Джангл». Джемі визирнув, роздивився і сказав:
— Можна підійти ближче.
І ми побігли до дверей крамниці Тиндела: і доволі близько, і нас не видно.
По одному і по двоє з машин повиходили чоловіки. Тіні матеріалізувалися у тіла, які просувалися до дверей в’язниці. Атикус не рухався з місця. За спинами чоловіків ми його вже не бачили.
— Він там, містере Фінч? — спитав один з них.
— Там,— почули ми відповідь Атикуса,— і він спить. Не збудіть його.
Ніби послухавшись нашого батька, чоловіки зробили те, що значно пізніше я оцінила як моторошно-кумедну сторону далеко не кумедної ситуації: вони заговорили напівпошепки.
— Ви знаєте, чого нам треба,— сказав інший.— Відійдіть від дверей, містере Фінч.
— Можете спокійно повертатися додому, Волтере,— приязно відповів Атикус.— Тут десь поблизу Гек Тейт.
— Дідька лисого,— сказав котрийсь із чоловіків.— Гек зі своїми хлопцями ганяє зараз у лісі, й до ранку їм не вибратися.
— Он як? Чому б це?
— Ми їх виманили,— була коротка відповідь.— Ви не подумали про це, містере Фінч?
— Подумав, але не повірив. Що ж, тоді,— голос мого батька анітрохи не змінився,— це суттєво міняє ситуацію.
— Авжеж,— промовив чийсь басовитий голос. Його власник ховався у тіні.
— Ви справді так вважаєте?
Це вже вдруге за два дні я почула це питання від Атикуса, а це означало, що декому буде зараз непереливки. Проґавити таке було не можна. Я вирвалася з рук Джемі та щодуху рвонула до Атикуса.
Джемі, скрикнувши, спробував мене упіймати, але я випередила і його, і Ділла. Я проштовхалася серед темних смердючих тіл і вскочила у коло світла.
— Привіт, Атикусе!
Я гадала, що це буде для нього приємним сюрпризом, але вираз його обличчя вбив мою радість у зародку. Неприхований страх у його очах промайнув блискавично і зник, але знову повернувся, коли в освітлене коло продерлися Ділл і Джемі.
Від чоловіків відгонило перегаром і свинарником, і коли я роззирнулася, то побачила, що всі вони — чужаки. То були не ті люди, які приходили учора ввечері. Мене гарячою хвилею охопило страшенне зніяковіння: я вскочила, як радісна дурепа, у гурт людей, яких досі ніколи не бачила.
Атикус підвівся зі стільця, але рухався він дуже повільно, як стара людина. Він дуже охайно поклав газету і неслухняними пальцями розправив усі її складки. Пальці трохи тремтіли.
— Іди додому, Джемі,— сказав він.— Забери Скаута і Ділла.
Зазвичай ми виконували накази Атикуса одразу, хоч і не вельми радісно, але Джемі стояв так, ніби й не думав рухатися.
— Іди додому, чуєш?
Джемі похитав головою. Атикус узяв руки в боки, і Джемі так само; і коли вони отак стояли один навпроти одного, великої подібності між ними я не бачила: у Джемі м’яке каштанове волосся, овальне обличчя і невеликі, акуратні вуха — як у нашої мами, а в Атикуса чуб чорний, із сивиною, а обриси обличчя трохи квадратні. І все ж дещо робило їх схожими. Впертість.
— Сину, я сказав: іди додому.