Джемі роздумував три дні. Гадаю, честь для нього була дорожча за життя, тому Ділл легко упіймав його на гачок.
— Ти боїшся,— сказав Ділл у перший день.
— Не боюся, а просто поважаю людей,— сказав Джемі.
Наступного дня Ділл провадив:
— Ти такий боягуз, що не наважишся і ногою ступити на їхнє подвір’я.
Джемі відповів, що це неправда, адже він усе життя ходить до школи повз Садибу Редлі.
— Не ходиш, а бігаєш,— втрутилася я.
Але остаточно Ділл дошкулив йому на третій день, коли оголосив, що в Меридіані люди не такі боягузи, як у Мейкомі, і що він зроду не зустрічав таких страхополохів, як мейкомці.
Цього вистачило, щоб Джемі пішов на ріг вулиці, де зупинився біля ліхтарного стовпа, підпер його плечима і задивився на хвіртку, яка розхлябано похитувалася на саморобному шарнірі.
— Сподіваюся, ти добре усвідомлюєш, Ділле Гарне, що він нас усіх повбиває,— промовив Джемі, коли ми до нього підійшли.— Не звинувачуй мене, коли він вичавить тобі очі. Пам’ятай, ти почав перший.
— Ти й далі боїшся,— терпляче промовив Ділл.
Джемі заявив, що нічого не боїться і щоб Ділл це затямив раз і назавжди.
— Просто я поки що не можу вигадати, як його виманити, не наразивши нас на небезпеку.
А крім того, Джемі має молодшу сестру, про яку мусить дбати.
Коли він це сказав, я зрозуміла, що він таки боїться. Джемі мусив дбати про свою молодшу сестру і тоді, коли я з ним закладалася, що він не стрибне з даху. «Якщо я розіб’юся, що буде з тобою?» — спитав він мене тоді. А коли нарешті стрибнув і нічого собі не пошкодив, його почуття відповідальності за мене зникло невідомо куди, аж доки справа не дійшла до Садиби Редлі.
— Ти відмовляєшся від закладу? — спитав Ділл.— Якщо так, то...
— Ділле, тут треба добре все зважити. Дай поміркувати... це ніби примусити черепаху вистромитися з панцира...
— Як саме? — спитав Ділл.
— Підсунути їй під черево запалений сірник.
Я сказала Джемі: якщо він підпалить будинок Редлі, я викажу його Атикусу.
А Ділл сказав, що підпалювати сірники під черевом черепахи просто огидно.
— Нічого не огидно, треба ж її якось переконати,— це ж не те саме, що кинути її у вогонь,— насупився Джемі.
— А звідки ти знаєш, що їй не боляче?
— Черепахи нічого не відчувають, дурню.
— А ти що — був черепахою?
— Облиш, Ділле! Дай мені подумати... Скажімо, ми його налякаємо...
Джемі стояв і думав так довго, що Ділл пішов на невеличкі поступки.
— Я не казатиму, що ти задкуєш, і віддам тобі «Сірого привида», якщо ти просто торкнешся його будинку.
— Торкнутися будинку — і все? — зрадів Джемі.
Ділл кивнув.
— Точно все? А то потім почнеш верещати ще про щось, коли я повернуся.
— Та точно все,— відповів Ділл.— Може, він і сам вийде, коли побачить тебе на подвір’ї, тоді ми зі Скаутом накинемося на нього і триматимемо, поки не пояснимо, що не хочемо йому зашкодити.
Ми перейшли провулком, що вів повз Садибу Редлі, й зупинилися біля воріт.
— Ну, вперед,— сказав Діла,— ми зі Скаутом напоготові.
— Вже йду,— сказав Джемі,— не підганяй мене.
Він пройшов уздовж паркана до самого його кінця, потім повернув назад, роздивляючись усе те нехитре облаштування, немов вирішував, як найкраще увійти, супив брови і чухав потилицю.
Тоді я почала глузувати з нього.
Джемі розчахнув хвіртку, метнувся до бокової стіни, ляснув по ній долонею і промчав повз нас, не перевіряючи, наскільки успішний був його наскок. Ми з Діллом рвонули за ним. Щасливо діставшись нашого ґанку, засапані й захекані, ми озирнулися.
Старий будинок стояв як стояв, понурий і хирлявий, та коли ми озирнулися вже майже на своєму подвір’ї, нам здалося, що в одному вікні ворухнулася завіса. На мить. Легенький, майже непомітний рух, і все знову застигло.
2
Ділл поїхав на початку вересня, йому треба було вертатися до Меридіана. Ми проводили його на п’ятигодинний автобус, і я почувалася дуже нещасною без нього, аж поки не згадала, що за тиждень маю іти до школи. Нічого в житті я не чекала так нетерпляче. Взимку я годинами сиділа у будиночку на дереві, зазираючи у шкільний двір і спостерігаючи за зграйками дітей у бінокль, який мені подарував Джемі: вивчала їхні ігри, стежила за червоною курткою Джемі в розпалі піжмурок чи квача, таємно поділяла з ними їхні біди і маленькі перемоги. Мені кортіло до них приєднатися.
Джемі погодився відвести мене до школи у перший день, хоча зазвичай це роблять батьки, але Атикус сказав, що Джемі з радістю покаже мені мій клас. Гадаю, в цій угоді з рук до рук перейшли гроші, бо коли ми пробігали повз Садибу Редлі, я почула у кишенях Джемі незвичний дзенькіт. Коли ми уповільнили крок біля шкільного двору, Джемі не забув нагадати, що у школі я не повинна чіплятися до нього з усілякими проханнями, наприклад, розіграти розділ з книжки «Тарзан і мурашиний народ», бентежити його натяками на його приватне життя і тягатися за ним під час перерв. Я мусила триматися першого класу, а він триматиметься п’ятого. Коротше кажучи, я мала дати йому спокій.
— Тобто, ми не зможемо більше гратися разом? — спитала я.
— Удома буде, як завжди,— відповів він,— але сама побачиш — у школі все інакше.
І справді, все було інакше. Ще й ранок не скінчився, як міс Керолайн Фішер, наша вчителька, витягла мене на середину класу, поплескала мене лінійкою по долонях, а потім поставила в куток до опівдня.
Міс Керолайн виповнилося не більш як двадцять один рік. Вона мала блискучі каштанові коси, рожеві щоки і пофарбовані ясно-червоним лаком нігті. А ще вона носила черевички на високих підборах і сукню в червону й білу смужку. Вона схожа була на м’ятний льодяник і пахла так само. Вона знімала кімнату на другому поверсі в будинку міс Моді Аткінсон, що мешкала навпроти нас, і коли міс Моді нам її представила, Джемі ходив декілька днів як очманілий.
Міс Керолайн написала своє ім’я великими друкованими літерами на дошці та сказала:
— Тут написано, що мене звати міс Керолайн Фішер. Я з Північної Алабами, з округу Вінстон.
Клас занепокоєно зашепотів: а раптом вона успадкувала свою частку химерностей, притаманних тій місцевості? (Коли Алабама відділилася від Союзу південних штатів 11 січня 1861 року, округ Вінстон відділився від Алабами, й у Мейкомі це знала кожна дитина). У Північній Алабамі була сила-силенна винних заводів, текстильних фабрик, сталеливарних компаній, республіканців, професорів й інших сумнівних осіб.
Міс Керолайн почала урок з читання історії про кицьок. Кицьки вели між собою довгі розмови, вбиралися у чудернацький одяг і жили у теплому будиночку під кухонною плитою. На той момент, коли місіс Киця замовила в аптеці мишей, глазурованих шоколадом, увесь клас просто корчився від стримуваного сміху, як клубок хробаків. Міс Керолайн, здається, не усвідомлювала, що її першокласники, обірвані, в зношених сорочках і спідницях з мішковини, які збирали бавовну і годували свиней, ледь навчившись ходити, були мало сприйнятливі до художньої літератури. Міс Керолайн дочитала до кінця і сказала:
— Правда, чудова історія?
Потім вона підійшла до дошки й велетенськими друкованими літерами написала алфавіт, обернулася до класу і спитала:
— Чи знає хтось із вас, що це таке?
Знали всі; більшість першого класу становили другорічники.
Гадаю, вона обрала мене, бо знала, як мене звати; коли я прочитала всю абетку, між бровами у неї з’явилася складочка, а коли вона примусила мене прочитати вголос майже весь буквар і біржові новини з «Мобіл реджистер» і переконалася, що я письменна, то в її погляді читалася відверта огида. Міс Керолайн звеліла мені переказати батькові, щоб він припинив мене вчити, бо це завадить мені читати правильно.
— Вчити мене? — здивувалася я.— Та він ніколи мене не вчив, міс Керолайн. В Атикуса часу немає мене вчити...— (Тут міс Керолайн посміхнулася і похитала головою).— Чесно, він приходить такий утомлений вечорами, що просто сидить у вітальні й читає.