Джемі знову похитав головою.
— Зараз він у мене піде любісінько,— промовив якийсь здоровенний дядько і грубо ухопив Джемі за комір. Джемі ледь втримався на ногах.
— Ану не чіпайте його! — і я без вагань копнула чолов’ягу. Дивно, я була боса, а він аж зігнувся від болю. Я хотіла врізати йому по гомілці, але вцілила значно вище.
— Досить, Скауте,— Атикус поклав руку мені на плече,— Не кидайся на людей. Мовчи,— наказав він, бо я вже хотіла виступити з виправданням.
— Ніхто не сміє таке робити з Джемі,— заявила я.
— Ось що, містере Фінч, відішліть їх геть,— прогарчав хтось.— Щоб за п’ятнадцять секунд їх тут духу не було.
Оточений цією дивовижною юрбою, Атикус намагався примусити Джемі слухатися його. На всі погрози і прохання Джемі уперто відповідав «Нікуди я не піду», поки нарешті Атикус не сказав: «Благаю тебе, Джемі, відведи їх додому».
Я вже почала втомлюватися від усього цього, проте відчувала, що Джемі мав свої причини так поводитися, з огляду на ті перспективи, які чекатимуть на нього вдома. Я оглянула юрбу. Літня ніч була тепла, але всі чоловіки вбралися у комбінезони і грубі полотняні сорочки, застібнуті наглухо. Я подумала, що всі вони, мабуть, мерзляки, бо і рукава сорочок були застібнуті на зап’ястках. Дехто натягнув капелюхи на самісінькі вуха. Чоловіки набурмосилися, й очі в них були сонні, як у людей, що звикли рано лягати. Я шукала бодай одне знайоме обличчя і нарешті знайшла — у середині півкола.
— Доброго здоров’я, містере Каннінгем.
Чоловік, здається, мене не почув.
— Доброго здоров’я, містере Каннінгем. Що там з вашим ущемленням прав?
Юридичні справи містера Каннінгема були мені добре відомі; Атикус колись мені все докладно пояснив. Кремезний чолов’яга заблимав очима і просунув великі пальці за лямки комбінезона. Йому було, вочевидь, ніяково; він відкашлявся і відвів погляд. Моє дружнє звернення не спрацювало.
Містер Каннінгем не мав на голові капелюха, і половина його чола була білою — на противагу засмаглому обличчю, і я подумала, що він цілі дні носить капелюха. Він переступив ногами, взутими у важкі робочі черевики.
— Невже ви не пам’ятаєте мене, містере Каннінгем? Я — Джін-Луїза Фінч. Ви нам колись принесли лісові горіхи, згадали?
Я почала відчувати марність своїх зусиль, як буває, коли випадковий знайомий чомусь не Хоче тебе впізнавати.
— Я вчуся у школі з Волтером,— зробила я ще одну спробу.— Він ваш син, правда? Правда, сер?
Містер Каннінгем ледь помітно кивнув головою. Отже, він мене все ж таки упізнав.
— Ми з ним в одному класі,— вела я далі,— і він непогано вчиться. Він гарний хлопчик, правда, дуже гарний. Одного разу ми запросили його до нас на обід. Може, він вам розповідав про мене, я його якось побила, але він не образився. Передайте йому від мене вітання, добре?
Атикус завжди казав, що це ввічливо й чемно — розмовляти з людьми про те, що цікаво їм, а не тобі. Містер Каннінгем не виявив інтересу до свого сина, тому я знову вхопилася за тему ущемлення в останній відчайдушній спробі налагодити контакт.
— Ці ущемлення прав — кепська річ,— давала я йому свої поради, аж поки не усвідомила, що я виступаю перед усім товариством. Усі чоловіки глипали на мене, дехто аж роти пороззявляв. Атикус припинив сіпати Джемі: обидва вони стояли поруч з Діллом. Їхня увага переросла у подив. Атикус також трохи розтулив рот — а сам колись нам казав, що так роблять тільки неотеси. Наші очі зустрілися, і він стулив рота.
— Бачиш, Атикусе, я говорила тут містеру Каннінгему, що ущемлення — штука неприємна, але ти сам казав, що хвилюватися не варто, ці справи, буває, затягуються... і ви разом упораєтеся...— я нарешті замовкла, не знаючи, яку саме дурість вчинила. А от для світської розмови у вітальні ущемлення видавалося темою цілком прийнятною.
Я відчула, що в мене спітніла голова; можна витерпіти що завгодно, але стояти в оточенні чоловіків, які на тебе витріщилися... Вони всі немов заклякли.
— У чому річ? — спитала я.
Атикус не відповів. Я озирнулася на містера Каннінгема — його обличчя також було незворушне. А потім він зробив щось дуже дивне. Він присів біля мене навпочіпки й узяв обіруч за плечі.
— Я передам йому від тебе вітання, маленька леді,— сказав він.
Тоді він випростався і помахав своїм здоровецьким ручиськом.
— Поїхали звідси,— закликав він.— Поїхали назад, хлопці.
І так само, як по приїзді, по одному і по двоє, чоловіки потяглися до своїх роздовбаних машин. Загрюкали дверцята, зачмихали мотори — і їх як вітром здуло.
Я озирнулася на Атикуса, але Атикус підійшов до в’язниці та притулився обличчям до стіни. Наблизившись, я потягнула його за рукав.
— Тепер ми вже можемо іти додому?
Він кивнув, витяг носовичка, ретельно обтер ним обличчя і гучно висякався.
— Містере Фінч? — пролунав тихий хриплуватий голос із темряви, звідкись згори.— Вони поїхали?
Атикус, відійшовши від стіни, підвів голову.
— Поїхали,— сказав він.— Поспи трохи, Томе. Більше вони тебе не потурбують.
З протилежного боку площі почувся ще один голос, який немов розрізав темряву.
— Хай тільки спробують! Весь час прикривав вас, Атикусе.
Це містер Андервуд висунувся зі свого вікна над редакцією «Мейком триб’юн». У руках він тримав двоствольну рушницю.
Було вже дуже пізно — зазвичай я в цей час спала, і тепер ледь трималася на ногах від втоми; здавалося, що Атикус та містер Андервуд не закінчать своєї розмови до ранку: містер Андервуд зі свого вікна, а Атикус — стоячи під ним. Нарешті Атикус розвернувся, вимкнув світло над входом до в’язниці й узяв свій стілець.
— Дозвольте я його понесу, містере Фінч,— попросив Ділл. За весь цей час він не промовив ані слова.
— Що ж, дякую, синку.
Дорогою до контори ми з Діллом ішли в ногу за Атикусом і Джемі. Діллу важко було нести стілець, і він уповільнив крок. Атикус і Джемі нас сильно обігнали, і я припустила, що Атикус дає йому прочуханку за відмову йти додому, але помилилася. Коли вони проходили під вуличним ліхтарем, я побачила, що Атикус простягнув руку і скуйовдив Джемі чуба, а це у нашого тата було єдиним пестливим жестом.
5
Джемі мене почув. Голова його з’явилась у мене в дверях. Коли він уже стояв біля мого ліжка, в Атикуса загорілося світло. Ми принишкли, доки батько його не вимкнув; чути було, як він крутиться у ліжку, тож ми чекали, коли він знову засне.
Тоді Джемі відвів мене до себе в кімнату і вклав до свого ліжка.
— Спробуй заснути,— сказав він.— Післязавтра, гадаю, все вже закінчиться.
Ми повернулися додому дуже тихо, щоб не збудити тітку. Атикус заглушив мотор ще на вулиці й закотив машину в гараж; увійшли ми з чорного ходу й розійшлися по своїх кімнатах без жодного слова. Я дуже втомилася і вже засинала, але раптом ніби знову побачила, як Атикус акуратно складає газету і зсуває на потилицю капелюх, а потім як він, стоячи сам посеред порожньої завмерлої вулиці, піднімає на лоб окуляри. Справжнє значення подій сьогоднішнього вечора вразило мене як грім, і я розридалася. Джемі повівся дуже ґречно: не сказав, як зазвичай, що коли людині майже дев’ять років, плакати їй не годиться.
Того ранку ні в кого не було апетиту — окрім Джемі: він ум’яв аж три яйця. Атикус дивився на нього зі щирим подивом; тітка Александра присьорбувала каву, випромінюючи хвилі невдоволення. Діти, які втікають поночі з хати,— ганьба для родини. Атикус зауважив, що дуже радий, що його ганьба прибігла так вчасно, але тітка заперечила:
— Дурниці, містер Андервуд був там увесь час.
— Знаєш, не перестаю дивуватися Бракстону,— сказав Атикус.— Він зневажає негрів, завжди жене їх від себе.
Все місто вважало містера Андервуда затятим нечестивцем, батько якого в пориві недоброго гумору дав йому ім’я Бракстон Брег[23], і це ім’я він безнастанно намагався принизити. Атикус казав, що люди, названі на честь генералів південної армії, обов’язково врешті-решт спиваються.