— Я оббіг навколо будинку, щоб увійти, але він вискочив через парадні двері просто у мене під носом. Одначе я його упізнав, будьте певні. Просто хвилювався через Меєлу і не погнався за ним. Я вбіг до хати, а вона лежала на підлозі й вищала...
— І що ви тоді зробили?
— Що-що, прожогом побіг по Тейта. Я же знав, хто був той фрукт, він жив у тому негритоському кублі та щодня ходив повз нас. Чуєте, судде, я вже років п’ятнадцять прошу округ очистити від чорномазих оте кубло, бо поруч з ними жити небезпечно, та й моя власність від такого сусідства в ціні падає...
— Дякую, містере Юел,— поспішно промовив містер Гілмер.
Свідок швиденько виліз із-за трибуни і прямісінько врізався в Атикуса, який підвівся, щоб ставити йому питання. Суддя дозволив публіці відсміятися.
— Одну хвилинку, сер,— привітно сказав Атикус.— Чи не міг би я у вас дещо спитати?
Містер Юел повернувся на місце для свідків, умостився там і подивився на Атикуса з бундючною підозрілістю — типовим виразом свідків у окрузі Мейком, коли їх опитує протилежна сторона.
— Містере Юел,— почав Атикус,— того вечора було дуже багато біганини. Дивіться, ви кажете, що ви побігли до будинку, потім ви побігли до вікна, потім ви побігли в хату, потім ви побігли до Меєли, потім ви побігли по містера Тейта. І серед усієї цієї біганини ви не побігли по лікаря?
— А це ще навіщо? Я ж бачив, що сталося.
— Є одна річ, якої я не можу збагнути,— сказав Атикус.— Вас не тривожив стан Меєли?
— Звісно, тривожив,— відповів містер Юел.— Я ж бачив, хто це вчинив.
— Ні, я маю на увазі стан її здоров’я. Вам не здалося, що природа її травми вимагає негайного медичного втручання?
— Чого?
— Ви не подумали, що їй треба якнайшвидше викликати лікаря?
Свідок сказав, що йому це на думку не спадало, він ні до кого зі своїх за все життя лікарів не викликав, а якби викликав, то воно б йому стало у п’ять доларів.
— Це все?
— Не зовсім,— невимушено відповів Атикус.— Містере Юел, ви чули свідчення шерифа, правильно?
— І що з того?
— Ви перебували в залі суду, коли містер Тейт давав свідчення, правда? Ви чули все, що він сказав, я не помиляюся?
Містер Юел ретельно обдумав питання і, здається, вирішив, що в ньому немає жодної небезпеки.
— Все правильно.
— Ви погоджуєтеся з його описом ушкоджень Меєли?
— Чого?
Атикус подивився на містера Гілмера й усміхнувся. Містер Юел явно не збирався обдаровувати захист надмірною чемністю.
— Містер Тейт засвідчив, що у неї запливло праве око, що вона мала синці на всій...
— Атож,— сказав свідок.— Я підтверджую все, що говорив Тейт.
— Підтверджуєте? — лагідно уточнив Атикус.— Я саме й хотів переконатися.
Він підійшов до протоколіста, щось сказав, і той розважав нас декілька хвилин, зачитуючи свідоцтва містера Тейта, ніби то був нудний біржовий бюлетень: «...яке око а дійсно це було її праве око праве око містере Фінч тепер я пригадав обличчя в неї було розбите з цього боку». Він легенько стукнув по сторінці. «Розбите з цього боку шерифе будь ласка повторіть що ви сказали її праве око я сказав...»
— Дякую, Берте,— мовив Атикус.— Ви знову почули його слова, містере Юел. Маєте щось до цього додати? Ви погоджуєтеся з шерифом?
— Що шериф, те і я. Око в неї запливло, і вона була вся дуже побита.
Чоловічок, здається, вже й забув, як його поставив на місце суддя. Було очевидно, що Атикус не видавався йому серйозним супротивником. Він знову розчервонівся, випнув груди і став схожий на рудого бойового півня. Я думала, він лусне від злості, коли Атикус поставив йому наступне питання.
— Містере Юел, ви вмієте читати й писати?
Тут утрутився містер Гілмер.
— Протестую. Не розумію, який стосунок письменність свідка має до справи, питання недоречне й несуттєве.
Суддя Тейлор не встиг ще нічого сказати, як Атикус пояснив:
— Ваша честь, якщо ви мені дозволите додати до цього питання ще одне, ви зрозумієте зв’язок.
— Добре, побачимо,— погодився суддя.— Але глядіть, щоб ми зрозуміли, Атикусе. Протест відхиляється.
Містеру Гілмеру, схоже, було так само цікаво, як і всім решті, до чого в цій справі рівень освіти містера Юела.
— Я повторюю питання,— сказав Атикус.— Ви вмієте читати й писати?
— А то ні!
— Ви можете написати своє ім’я, щоб усі в цьому переконалися?
— Само собою! А як, гадаєте, я підписуюсь на отримання допомоги з безробіття?
Містер Юел завойовував симпатії своїх співгромадян. Шепіт і сміх у нижній залі напевне означали, що його вважають молодчагою.
Я починала хвилюватися. Атикус нібито знає, що робить, але мені здавалося, що він тицяється у темряві навмання. Ніколи, ніколи, ніколи під час перехресного допиту не можна ставити свідкові питання, на яке ви самі не знаєте відповіді,— ось принцип, який я затямила з колиски. Постав таке питання — й отримаєш відповідь, якої не хочеш, яка може зруйнувати увесь твій захист.
Атикус витяг із внутрішньої кишені свого піджака конверт. Потім з кишеньки жилета добув авторучку. Він не квапився і стояв так, щоб присяжні могли добре бачити кожен його рух. Відкрутивши ковпачок авторучки, він обережно поклав його перед собою на стіл. Потім легенько струснув авторучкою і подав її разом з конвертом свідкові.
— Напишіть, будь ласка, своє ім’я, добре? — попросив він.— Чітко, щоб присяжні могли бачити, як ви це робите.
Містер Юел написав його на зворотному боці конверта, само-вдоволено звів очі — й наштовхнувся на здивований погляд судді Тейлора, який, здавалося, побачив на місці для свідків запашну гарденію у самому розквіті. Містер Гілмер напівпіднявся з-за свого столу. Присяжні не зводили зі свідка очей, а один з них аж перехилився через поруччя, вчепившись у нього руками.
— Що це вам так цікаво? — спитав містер Юел.
— Ви — шульга, містере Юел,— відповів суддя Тейлор. Містер Юел сердито до нього обернувся і сказав, що не розуміє, яке це має значення, і що він — побожна людина, а Атикус Фінч із нього знущається. Всі ці хитромудрі правники штибу Атикуса Фінча тільки й знають з нього знущатися своїми причіпками. Він їм розповів, що сталося, він скаже це ще сто разів. Ніщо з того, що говорив Атикус Фінч, не похитнуло його оповіді: він зазирнув у вікно, потім прогнав негритоса, потім побіг по шерифа. Нарешті Атикус його відпустив.
Містер Гілмер поставив йому ще одне питання.
— Стосовно того, що ви пишете лівою рукою, можливо, ви так само володієте і правою, містере Юел?
— Та ні, зовсім ні, але лівою я можу робити все не гірше, ніж дехто правою. Лівою не гірше, ніж дехто правою,— додав він, кинувши повний люті погляд на Атикуса.
Джемі тихо торжествував. Він стукав долонями по балконному поруччю й навіть прошепотів:
— Ми його впіймали.
Я так не думала: Атикус намагався продемонструвати, як мені здавалося, що містер Юел міг сам побити Меєлу. Це я розуміла. Якщо її праве око запливло й удари були головно з правого боку обличчя, це свідчило, що її бив шульга. Шерлок Холмс і Джеремі Фінч тут дійшли б згоди. Але Том Робінсон так само може виявитися шульгою. Як і містер Гек Тейт, я уявила перед собою цього чоловіка, зіграла у себе в голові швидку пантоміму і зробила висновок, що він міг її тримати правою рукою і бити лівою. Я поглянула вниз на Тома. Він сидів до нас спиною, але я бачила його широкі плечі й міцну, як у бика, шию. Він легко міг так зробити. І я подумала, що Джемі ділить шкуру ще не вбитого ведмедя.
7
Тут знову загудів голос:
— Меєла Вайолет Юел!
До трибуни для свідків наближалася дівчина. Коли вона піднесла руку і присяглася, що свідчення, які вона надасть, це правда, вся правда і нічого крім правди, і хай допоможе їй Бог, вигляд вона мала дуже тендітний, та коли сіла на стілець, то стало видно, яка вона насправді,— з кремезним тілом, призвичаєним до важкої праці.