В окрузі Мейком неважко відрізнити, хто миється регулярно, а хто раз на рік. Містер Юел був на вигляд мов ошпарений — ніби шкіра його стала надчутливою і вразливою після того, як її напередодні судового засідання відмочили у гарячій воді й зішкребли з неї захисні шари бруду. Меєла, схоже, намагалася дотримуватися чистоти, і мені пригадався рядок червоних гераней на подвір’ї Юелів.
Містер Гілмер попросив, щоб Меєла своїми словами розповіла присяжним, що трапилося увечері двадцять першого листопада минулого року, просто своїми словами, будь ласка.
Меєла сиділа мовчки.
— Де ви були після заходу сонця того вечора? — терпляче почав містер Гілмер.
— На ґанку.
— На якому ґанку?
— Та в нас тільки один, спереду.
— І що ви робили на ґанку?
— Нічо’.
Заговорив суддя Тейлор.
— Просто розкажіть нам, що сталося. Ви ж це можете, правда?
Меєла витріщила на нього очі й розридалася. Затуливши руками рота, вона схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, а потім сказав:
— Ну, досить. Тобі нема кого тут боятися, якщо ти говоритимеш правду. Я розумію, що все тут для тебе незвично, але не треба соромитися і не треба боятися. Що тебе лякає?
Меєла щось промимрила, досі затуляючи руками рота.
— Кого ти боїшся? — повторив суддя.
— Он його,— схлипнула вона і вказала на Атикуса.
— Містера Фінча?
Вона енергійно закивала:
— Я не хочу, щоб він на мене тиснув, як на татка, ото коли виставив його шульгою...
Суддя Тейлор почухав свою густу сиву шевелюру. Вочевидь, він ще досі не стикався з такою проблемою.
— Скільки тобі років? — запитав він.
— Дев’ятнадцять з половиною.
Суддя Тейлор відкашлявся і спробував говорити заспокійливим тоном, проте марно.
— Містер Фінч і думки не має тебе залякувати,— пробурчав він.— А навіть якби й мав, я б йому не дозволив. Для цього я тут і сиджу. А ти вже доросла дівчина, тож сядь рівно і розкажи мені, що з тобою сталося. Ти ж це можеш, хіба ні?
Я прошепотіла на вухо Джемі:
— Вона що, несповна розуму?
Джемі скоса поглянув на трибуну для свідків.
— Поки що важко сказати. У неї вистачає розуму розжалобити присяжних, але, можливо, вона просто... ні, не знаю я.
Дещо заспокоївшись, Меєла кинула останній перестрашений погляд на Атикуса і звернулася до містера Гілмера:
— Так от, сер, я була на ґанку, а він... він проходив вулицею, а у дворі стара шафонера, яку татко припер, щоб порубати на дрова... татко наказав мені порубати, поки він буде в лісі, а я трошки заслабла, от він і підійшов...
— Він — це хто?
Меєла вказала на Тома Робінсона.
— Я попросив би вас говорити конкретніше,— сказав містер Гілмер.— У протоколі важко занотовувати жести.
— Отой, що там сидить,— уточнила вона.— Робінсон. Я кажу: ходи сюди, чорномазий, порубай мені ту шафонеру, я тобі дам мідяка. Йому це неважко, раз-два — і все. Ну, зайшов він у двір, а я пішла в хату по мідяка, та тільки повернулася спиною, незчулася — а він уже на мені. Отак побіг за мною — і все. Як схопить мене за шию і давай душити і лаятися,— а я відбиваюся й верещу, як несамовита. А він як почне мене бити...
Містер Гілмер почекав, поки Меєла заспокоїться: вона скрутила свій носовичок у вологу від поту мотузку; коли вона хотіла обтерти ним обличчя, той був геть пожмаканий від її спітнілих рук. Вона чекала наступного питання від містера Гілмера, але він мовчав, і тоді вона провадила:
— Він жбурнув мене на підлогу і душив, а потім силоміць мене узяв.
— Ви кричали? — спитав містер Гілмер.— Ви кричали і відбивалися?
— Ясна річ, кричала як різана, брикалася і репетувала щосили.
— І що тоді сталося?
— Не дуже-то я добре пам’ятаю, але потім бачу — татко в кімнаті, стоїть наді мною і горлає: хто це зробив, хто це зробив? Потім я нібито зомліла, пам’ятаю лише, як містер Тейт піднімав мене з підлоги і вів до відра з водою.
Виглядало, ніби оповідь надала Меєлі впевненості, але не такої нахабної, як у її батька: було в ній щось потайне, як у кицьки, що вичікує, посмикуючи хвостом.
— Ви кажете, що відбивалися від нього щосили? Боролися не на життя, а на смерть? — спитав містер Гілмер.
— Авжеж,— відповіла Меєла словами свого батька.
— І ви стверджуєте, що він узяв вас силоміць?
Обличчя Меєли перекривилося, і я злякалася, що вона знову розплачеться. Натомість вона заявила:
— Він отримав, чого хотів.
Містер Гілмер нагадав усім, що день спекотний,— він обтер чоло рукою.
— Наразі досить,— сказав він люб’язним тоном,— але залишайтеся на місці. Я гадаю, що страшний і злий містер Фінч хоче поставити вам декілька питань.
— Обвинувач не має права налаштовувати свідка проти захисника,— офіційно промовив суддя Тейлор,— принаймні у цьому випадку.
Атикус підвівся з усмішкою, але, замість підійти до місця для свідків, він розстібнув піджак і заклав великі пальці у пройми жилета, потім пройшовся через залу до вікна. Визирнув у вікно, нічим особливо не зацікавився, обернувся і неквапно наблизився до місця для свідків. Довгі роки досвіду підказали мені, що він намагається прийняти якесь рішення.
— Міс Меєло,— сказав він усміхаючись,— я не лякатиму вас, поки що ні. Просто давайте познайомимося. Скільки вам років?
— Казала ж уже, дев’ятнадцять, казала отому дядькові, судді,— і Меєла обурено мотнула головою в бік суддівського столу.
— Правильно, казали, казали, мем. Вам доведеться з дечим примиритися, міс Меєло, я людина немолода, і пам’ять у мене вже не та, що колись. Можливо, я питатиму вас про те, що ви вже казали, але ви відповісте мені, правда? Чудово.
Я не побачила на обличчі Меєли нічого на підтвердження впевненості Атикуса, що він отримав її щиросердну згоду співробітничати. Дивилася вона на нього з лютістю.
— Слова не скажу, поки ви будете з мене глумитися,— сказала вона.
— Мем? — перепитав здивовано Атикус.
— Поки ви з мене будете глумитися.
Заговорив суддя Тейлор.
— Містер Фінч зовсім не глумиться з тебе. Що це ти вигадала?
Меєла зиркнула спідлоба на Атикуса, але відповіла судді:
— Чого він мене обзиває мем і міс Меєла? Я не збираюся його кпини терпіти, не на таку напав.
Атикус знову підійшов до вікна, даючи можливість судді Тейлору залагодити ситуацію. Суддя Тейлор був не з тих людей, хто викликає жалість, але цього разу мені стало його страшенно шкода, коли він намагався їй розтлумачити.
— У містера Фінча така манера,— пояснював він Меєлі.— Ми з ним багато років працюємо разом у суді, й містер Фінч завжди дуже чемний з усіма і кожним. Він зовсім не хоче з тебе насміхатися, він просто прагне бути ввічливим. Така в нього манера,— суддя відхилився на кріслі.— Атикусе, продовжимо процес, і нехай занесуть до протоколу, що зі свідка не кепкували, хоча їй здається протилежне.
Цікаво, подумала я, чи хтось колись у житті називав її мем чи міс Меєла; мабуть, ні, оскільки вона образилася на просту ввічливість. Яке ж у неї було життя, Господи? Невдовзі я дізналася.
— Ви кажете, що вам дев’ятнадцять років,— повторив Атикус.— Скільки у вас братів і сестер?
Він пройшов од вікна до місця для свідків.
— Семеро,— відповіла вона, а я подумала, чи всі вони такі самі фрукти, як отой, якого я бачила у свій перший день у школі.
— Ви найстарша? Найстарша з них?
— Так.
— Коли померла ваша мати?
— Не знаю. Давно.
— Ви ходили до школи?
— Читаю і пишу незгірше за татка мого.
Меєла нагадала мені містера Джингля з «Піквікського клубу»[27] — я саме зараз читала цю книжку.