— Як довго ви ходили до школи?
— Два роки — або три, не пам’ятаю.
Повільно, але певно я починала розуміти схему питань Атикуса: з питань, які містер Гілмер не міг відхилити як недоречні чи не суттєві для розглядання справи, Атикус поступово вимальовував для присяжних картину домашнього життя Юелів. Присяжні дізналися про таке: допомоги з безробіття не вистачало, щоб прогодувати всю сім’ю, і була сильна підозра, що татусь її пропиває,— іноді він цілі дні пропадає десь на болотах і повертається додому зовсім одурілий; погода рідко буває холодна, тож можна обійтися без взуття, та коли справді холодно, можна змайструвати собі гарненькі черевики з обрізків старих шин; родина носить воду відрами зі струмка, що протікає за звалищем,— навколо струмка сміття не викидають,— та коли хочеш помитися як слід, сам собі притаскай води; менші діти всякчас ходять шмаркаті від застуд, а ще у них сверблячка; якось до них учащала одна пані, все питала в Меєли, чому вона до школи не ходить,— вона записала відповідь, що коли двоє в родині вміють читати й писати, то решті нема чого вчитися,— діти потрібні таткові вдома.
— Міс Меєло,— не втримався Атикус,— дівчина дев’ятнадцяти років, от як ви, мусить мати друзів. Хто ваші друзі?
Меєла стягла брови, ніби не зрозуміла питання.
— Друзі?
— Так, ви ж, мабуть, знаєте когось з однолітків, або старших чи молодших за вас? Юнаків, дівчат? Просто звичайнісіньких друзів?
Ворожість Меєли, яка була перейшла у нейтральну холодність, знову спалахнула.
— І далі кепкуєте з мене, містере Фінч?
Атикус прийняв це питання за відповідь.
— Ви любите свого батька, міс Меєло? — було наступне питання.
— Як це — люблю?
— Я маю на увазі, чи він добрий до вас, чи легко з ним ладнати?
— Можна порозумітися, якщо він не...
— Якщо він не — що?
Меєла поглянула на свого батька, який відкинувся на своєму стільці, спираючись спинкою на бар’єр. Батько випростався і чекав на її відповідь.
— Якщо він нічого,— промовила Меєла.— Я ж кажу, з ним можна порозумітися.
Містер Юел знову відкинувся на стільці.
— Якщо він не напивається? — спитав Атикус так лагідно, що Меєла кивнула.
— Він вас не ображає?
— Чого?
— Коли він сердився, він ніколи вас не бив?
Меєла роззирнулася навсібіч, подивилася на судового секретаря, на суддю.
— Відповідайте на питання, міс Меєло,— наказав суддя Тейлор.
— Мій татко і пальцем мене за все життя не торкнувся,— заявила вона твердо.— Пальцем ніколи не торкнувся.
Окуляри Атикуса трошки сповзли, і він поправив їх на переніссі.
— Ми приємно поговорили, міс Меєло, а тепер, гадаю, час повернутися до справи. Ви кажете, що попросили Тома Робінсона порубати ша... що воно було?
— Шафонеру, такий старий комод з шухлядами збоку.
— Ви добре знали Тома Робінсона?
— Як це?
— Ви знали, хто він такий, де живе?
Меєла кивнула.
— Авжеж, знала його, бо він щодня ходив повз нашу хату.
— Ви вперше тоді запросили його зайти на ваше подвір’я?
Меєла здригнулася від цього питання. Атикус неквапно вирушив у свою мандрівку до вікна, як і раніше,— поставить питання, визирне у вікно, чекаючи на відповідь. Він не побачив її мимовільного сіпання, але, здається, знав про нього. Він обернувся і звів брови.
— Ви вперше...— почав він знову.
— Так.
— І раніше ви ніколи не запрошували його заходити У двір?
Тепер він не заскочив її зненацька.
— Ніколи, звісно, ніколи.
— Одного заперечення вистачить,— спокійно сказав Атикус.— Ви ніколи не просили його допомогти вам з роботою у дворі?
— Може, і просила,— погодилась Меєла.— Завжди тут якісь чорномазі крутяться.
— Ви можете пригадати інші випадки?
— Ні.
— Гаразд, перейдімо до того, що сталося. Ви сказали, що Том Робінсон стояв позаду вас у кімнаті, коли ви обернулися, так?
— Так.
— Ви сказали, що він схопив вас за шию і почав душити,— так?
— Так.
Раптом пам’ять перестала зраджувати Атикуса.
— Ви сказали: «Він схопив мене, почав душити й узяв мене силоміць»,— це так?
— Так я і сказала.
— Ви пам’ятаєте, чи бив він вас по обличчю?
Дівчина завагалася.
— Здається, ви були переконані, що він вас душив. І весь час, пам’ятаєте, ви відбивалися? Ви «брикалися і кричали як різана». Ви пам’ятаєте, що він бив вас по обличчю?
Меєла мовчала. Схоже було, ніби вона силкується сама для себе щось прояснити. Я подумала, що вона повторює прийом містера Тейта і мій — уявляє, що перед нею хтось стоїть. Вона зиркнула на містера Гілмера.
— Це просте запитання, міс Меєло, отже, я спробую ще раз. Ви пам’ятаєте, що він бив вас по обличчю? — голос Атикуса втратив усю свою лагідність; він говорив своїм сухим, відстороненим, професійним тоном.— Ви пам’ятаєте, що він бив вас по обличчю?
— Ні, не пам’ятаю, щоб він мене бив. Тобто, так, пам’ятаю, бив.
— Відповідь — ваше останнє речення?
— Чого? Так, він вдарив — я просто не пам’ятаю, я просто не пам’ятаю... все сталося дуже швидко...
Суддя Тейлор суворо подивився на Меєлу.
— Не плач, дівчино,— почав він, але Атикус його перервав:
— Нехай поплаче, ваша честь. Нам немає куди поспішати.
Меєла злобно чмихнула і подивилася на Атикуса.
— Та питайте собі, що заманеться,— витяг мене сюди і ще насміхається, диви на нього! Питайте, що заманеться...
— От і чудово,— сказав Атикус.— Маю ще кілька запитань. Міс Меєло, не затягуватиму справи; ви свідчили, що відповідач ударив вас, схопив за шию, душив вас і оволодів вами силоміць. Я хочу, щоб ви переконалися, що він — саме та людина. Ви упізнаєте чоловіка, який вас зґвалтував?
— Упізнаю, он він, отой, що там сидить.
Атикус звернувся до обвинувачуваного.
— Томе, підведіться. Нехай міс Меєла вас як слід роздивиться. Це той самий чоловік, міс Меєло?
Могутні плечі Тома Робінсона напружилися під тонкою сорочкою. Він звівся на ноги і стояв прямо, спираючись правою рукою на спинку стільця. Вигляд він мав якийсь дивний, ніби втратив рівновагу, але не через те, як стояв. Його ліва рука була на добрі дванадцять дюймів коротша за праву і мертво звисала уздовж тулуба. Долоня її була маленька, зморщена, і навіть зі свого місця на галереї я бачила, що він нею не володіє.
— Скауте,— видихнув Джемі.— Скауте, дивися! Превелебний, він каліка!
Превелебний Сайкс перехилився через мене і зашепотів Джемі на вухо:
— У нього рука втрапила у бавовноочисну машину, у бавовноочисну машину містера Дольфуса Реймонда, ще коли він був хлопчиком... мало не сплив кров’ю... відірвало йому всі м’язи від кісток...
— Це саме той чоловік, який вас зґвалтував? — спитав Атикус.
— Звісно, саме той.
Наступне питання Атикуса складалося з одного слова:
— Як?
Меєла розлютилася.
— Не знаю як, але ж зробив,— казала ж уже, що все трапилося так швидко, і я...
— А тепер розгляньмо це спокійно,— почав Атикус, але містер Гілмер перервав його протестом: хоча питання не було ані недоречним, ані несуттєвим, Атикус залякує свідка.
Суддя Тейлор аж зареготав.
— Та вгомоніться, Горасе, нікого він і думає залякувати. Якщо на те пішло, то це свідок залякує Атикуса.
Суддя Тейлор був єдиною людиною в залі, яка засміялася. Навіть немовлята принишкли, і я чогось подумала, чи не задихнулися вони на руках у матерів.
— Отже,— провадив Атикус,— міс Меєло, ви показали, що відповідач душив і бив вас — ви не сказали, що він підкрався ззаду, оглушив вас, щоб ви знепритомніли, ні,— ви озирнулися, і він стояв за вами,— Атикус повернувся до свого столу і підкреслив свої слова, постукавши по ньому кісточками пальців.— Ви не бажаєте переглянути свої свідчення?