— Якщо не він тебе навчив, хто ж тоді? — лагідно запитала міс Керолайн.— Хтось мусив же тебе вчити. Ти ж не з колиски читаєш «Мобіл реджистер».
— А Джемі каже, що саме з колиски. Він прочитав у одній книжці, що насправді я не Фінч, а Булфінч[6]. Джемі каже, що моє справжнє ім’я Джін-Луїза Булфінч, що мене підмінили, коли я народилася, а по-справжньому я...
Міс Керолайн, вочевидь, подумала, що я брешу.
— Не треба так захоплюватися фантазіями, люба моя. Просто скажи батькові, щоб він тебе більше не вчив. Найкраще починати читання зі свіжим сприйняттям. Перекажи йому, що тепер тобою опікуватимусь я — спробую якось виправити завдану шкоду...
— Мем?
— Твій батько не вміє правильно вчити. А тепер сідай.
Я пробелькотіла вибачення і поринула у роздуми про мій злочин. Я ніколи навмисно не вчилася читати, просто порпалася собі нишком у щоденних газетах. А може, я навчилася під час довгого сидіння на церковних службах? Не можу пригадати, коли я не вміла читати гімни. Тепер, коли мене змусили над цим замислитися, я зрозуміла, що читання прийшло до мене саме собою, як уміння застібати комбінезон ззаду чи зав’язувати шнурки на бантик замість заплутувати їх у клубок. Не пам’ятаю, коли рядки під пальцем Атикуса почали ділитися на слова, але я, скільки себе пам’ятаю, вечорами дивилася на них і слухала про новини дня, законопроекти, які мали прийняти, щоденники Лоренцо Доу[7],— все, що траплялося читати Атикусу, коли я щовечора залізала до нього на коліна. Поки я не боялася, що мені заборонять, я й не знала, що люблю читати. Хіба люблять дихати?
Я розуміла, що роздратувала міс Керолайн, отож я принишкла і почала дивитися у вікно — аж до першої перерви, коли Джемі висмикнув мене зі зграї першокласників у дворі. Він спитав, як у мене справи. Я йому все розповіла.
— Якби я не мусила залишатися, я б пішла додому. Джемі, ця бісова леді каже, що Атикус учив мене читати і щоб він припинив...
— Не переймайся, Скауте,— заспокоював мене Джемі,— наша вчителька сказала, що міс Керолайн запроваджує нову методику навчання. Вона вивчила її у коледжі. Скоро так учитимуть в усіх класах. Тепер майже нічого не доведеться вивчати по книжках: це ніби як хочеш вивчити щось про корову — треба її подоїти, розумієш?
— Слухай, Джемі, та не хочу я вивчати корів, я...
— Звісно, хочеш. Треба знати про корів, бо без них уся економіка округу Мейком занепаде.
Я втішилась тим, що спитала, чи не з’їхав він, бува, з глузду.
— Просто я намагаюся пояснити тобі нову методику, за якою вчитимуть у першому класі, чого ти така вперта? Вона називається Десяткова система Дьюї.
Я ніколи не піддавала сумніву декларації Джемі й не бачила сенсу починати зараз.
Десяткова система Дьюї, зокрема, полягала в тому, що міс Керолайн розмахувала перед нами карточками зі словами «КІТ», «КИТ», «КУТ», «У» і «ТИ». Жодних коментарів від нас не очікувалося, клас мовчки сприймав ці імпресіоністичні одкровення. Мені стало нудно, і я почала писати листа Діллу. Міс Керолайн впіймала мене на гарячому і наказала заборонити батькові вчити мене.
— Крім того,— додала вона,— у першому класі ми пишемо тільки друкованими літерами. А прописними ви будете вчитися тільки в третьому класі.
У цьому була вже винна Келпурнія. Тільки так вона, мабуть, могла від мене відпочити дощовими днями. Вона давала письмове завдання, написавши твердою рукою алфавіт на грифельній дошці, а потім загадувала переписувати главу з Біблії. Якщо я відтворювала її почерк задовільно, то отримувала в нагороду хліб з маслом, посипаний цукром. Келпурнія вчила мене без зайвих сентиментів: я рідко задовольняла її, тому і балувала вона мене так само рідко.
— Ті, хто йде додому обідати, піднесіть руки,— сказала міс Керолайн, перериваючи мою чергову образу на Келпурнію.
Міські діти піднесли руки, і вона уважно на нас подивилася.
— Ті, хто приніс їжу з дому, покладіть її на парти.
Невідомо звідки з’явилися відерця з-під патоки, і на стелі заграли сонячні зайчики. Міс Керолайн ходила між рядами, роздивляючись, який у кого був харч, кивала, якщо вміст їй подобався, трошки супилася, якщо ні. Вона зупинилася біля парти Волтера Каннінгема.
— А де твій обід?
З обличчя Волтера Каннінгема зразу було видно, що у нього глисти. Відсутність черевиків усім нам підказувала, звідки вони в нього узялися. Люди набиралися глистів, якщо ходили босоніж по клунях та по хліву. Якби Волтер мав черевики, він би обов’язково взув їх у перший шкільний день, а потім зняв би до середини зими. Проте сорочка на ньому була чиста, а комбінезон ретельно заплатаний.
— Ти забув узяти з собою обід сьогодні? — спитала міс Керолайн.
Волтер дивився просто себе. Я бачила, як у нього смикнулося худе підборіддя.
— Ти забув сьогодні обід? — повторила міс Керолайн. Підборіддя Волтера знову смикнулося.
— Так, мем,— нарешті промимрив він.
Міс Керолайн підійшла до свого столу і розкрила гаманець.
— Ось тобі чверть долара. Піди й купи собі чогось поїсти сьогодні в місті. Гроші можеш віддати завтра.
Волтер похитав головою.
— Ні, мем, дякую, мем,— протягнув він тихо.
У голосі міс Керолайн забриніло нетерпіння.
— Ну ж бо, Волтере, бери.
Волтер знову похитав головою.
Коли він і втретє похитав головою, хтось прошепотів: «Скажи їй, Скауте».
Озирнувшись, я побачила, що більшість із міських дітей і всі заміські, які приїздять на шкільному автобусі, дивляться на мене. Ми з міс Керолайн сьогодні вже двічі спілкувалися, і вони покладалися на мене у блаженній впевненості, що близьке знайомство породжує розуміння.
Я поблажливо погодилася пояснити справу Волтера.
— Е-е-е... міс Керолайн?
— Чого тобі, Джін-Луїзо?
— Міс Керолайн, він з Каннінгемів.
І я сіла на своє місце.
— Що, Джін-Луїзо?
Я гадала, що пояснила все гранично чітко. Усім нам було цілком зрозуміло: Волтер Каннінгем безсоромно бреше. Зовсім він не забув узяти з собою обід — йому не було чого брати. Не мав він обіду сьогодні, не матиме завтра ані післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив трьох четвертаків разом.
Я зробила ще одну спробу:
— Волтер з родини Каннінгемів, міс Керолайн.
— Перепрошую, Джін-Луїзо?
— Та нічого, мем, ви скоро знатимете про місцевих усе. Каннінгеми ніколи нічого не беруть, якщо не можуть розплатитися, навіть речей з церковного благодійного кошика чи талонів від муніципалітету. Вони нічого ні від кого не беруть, обходяться тим, що мають. Мають вони небагато, але тим і живуть.
Моє особисте знайомство з племенем Каннінгемів, принаймні з одним його відгалуженням, відбулося минулої зими. Батько Волтера був одним з клієнтів Атикуса. Після невеселої розмови у нашій вітальні про ущемлення його прав містер Каннінгем сказав перед виходом:
«Не знаю, містере Фінч, коли я зможу з вами розплатитися».
«Хай це буде найменшою з ваших турбот, Волтере»,— відповів Атикус.
Коли я спитала у Джемі про ущемлення, а той пояснив, що це коли тобі прищемляють хвіст дверима, я спитала в Атикуса, чи заплатить нам колись містер Каннінгем.
«Не грошима,— відповів Атикус,— але ще до кінця року я отримаю належне повною мірою. Сама побачиш».
І ми побачили. Одного ранку ми з Джемі знайшли у дворі велику купу хмизу. Потім біля чорного ходу з’явився мішок лісових горіхів. На Різдво прибула коробка з гостролистом і омелою. А навесні — великий лантух свіжої ріпки. Атикус сказав, що містер Каннінгем розплатився з лихвою.
«А чому він так сплачує?» — спитала я.
6
Натяк на Томаса Булфінча, американського письменника, автора відомої збірки класичного міфу «Міфологія Булфінча».
7
Лоренцо Доу (1777-1834) — ексцентричний американський проповідник, надзвичайно популярний свого часу; його автобіографія була у списку тогочасних бестселерів другою після Біблії.