— І що він кричав?
Том Робінсон знову ковтнув і округлив очі.
— Таке, що не годиться повторювати,— не годиться таке чути усім людям, а тим паче діткам...
— Що він сказав, Томе? Ви повинні розповісти присяжним, що він сказав.
Том Робінсон міцно заплющив очі.
— Він кричав: «Ти, мерзенна шльондро! Я тобі всі кишки випущу».
— І що сталося далі?
— Містере Фінч, я побіг так швидко, що не знаю, що було далі.
— Томе, ви зґвалтували Меєлу Юел?
— Ні, сер.
— Ви завдали їй якоїсь шкоди?
— Ні, сер.
— Ви опиралися її залицянням?
— Містере Фінч, я намагався. Я намагався, але не силою. Я не хотів їй зашкодити, не хотів відштовхувати абощо.
Тут мені спало на думку, що у Тома манери такі само гарні, як і в Атикуса,— по-своєму. Тільки згодом, коли батько все пояснив мені, зрозуміла я всю скрутність становища Тома: якби він насмілився ударити білу жінку — за будь-яких обставин, жити б йому після цього недовго, отже, він міг тільки втекти — а це певна ознака провини.
— Томе, повернімося до містера Юела,— сказав Атикус.— Він вам що-небудь казав?
— Нічого, сер. Може й казав, але мене там не було...
— Досить,— різко обірвав Атикус.— А те, що ви чули, кому він кричав?
— Містере Фінч, він звертався до міс Меєли і дивився на неї.
— І тоді ви побігли?
— Авжеж, сер, побіг.
— Чому ви побігли?
— Я перелякався, сер.
— Чого ви перелякалися?
— Містере Фінч, якби ви були негром, як-от я, ви б також перелякалися.
Атикус сів. До місця для свідків попрямував містер Гілмер, але не встиг він туди дійти, як у залі підхопився містер Лінк Діз і проголосив:
— Я хочу, щоб усі ви тут зараз дещо почули. Цей хлопець працював у мене вісім років, і за весь цей час я не мав з ним ані крихти проблем. Ані крихти.
— Негайно замовкніть, сер! — загримів суддя Тейлор, від його дрімоти й тіні не залишилося. Він аж розчервонівся. Дивовижно, що жування сигари ніяк не впливало на чіткість його вимови.— Лінку Діз! — крикнув він,— якщо ви маєте щось сказати, кажіть це під присягою й у належний час, а доти — геть із зали, чуєте мене? Негайно геть звідси, чуєте? Хай мене чорти вхоплять, якщо я ще раз цього суб’єкта почую!
Суддя Тейлор вп’явся злим поглядом в Атикуса, ніби викликаючи його на протест, але Атикус нахилив голову і стиха посміювався. Я пригадала, як він розповідав, що суддя Тейлор подеколи перегинає палицю у своїх гострих випадах під час засідань, але адвокати майже ніколи не звертають на це уваги. Я поглянула на Джемі, а Джемі похитав головою.
— Це не те саме, якби хтось із присяжних підскочив і заговорив,— пояснив він.— Гадаю, тоді було б і не таке. Містер Лінк просто порушив порядок, от і все.
Суддя Тейлор наказав секретареві вилучити все, що той встиг записати після слів «Містере Фінч, якби ви були негром, як-от я, ви б також злякалися», і попросив присяжних не враховувати це переривання. Він з підозрою дивився на центральний прохід і чекав, гадаю, поки містер Лінк Діз зникне з очей. А тоді виголосив:
— Починайте, містере Гілмер.
— Ти колись відсидів тридцять днів за порушення громадського порядку, Робінсоне? — спитав містер Гілмер.
— Так, сер.
— Який вигляд мав той негр, коли ти з ним поквитався?
— Це він мене побив, містере Гілмер.
— Так, але ж засудили тебе, хіба ні?
Атикус підвів голову:
— То було дрібне порушення, і це зазначено у справі, ваша честь.
Мені здалося, що голос у нього втомлений.
— Проте нехай свідок відповідає,— суддя Тейлор теж видавався втомленим.
— Так, сер, мені присудили тридцять днів.
Я знала, що містер Гілмер щиро запевнятиме присяжних, що як чоловіка притягали до суду за порушення громадського порядку, то він з легкістю може замислити і зґвалтування Меєли Юел, з цієї причини він і розпитував Тома. Такі міркування завжди стають у пригоді.
— Робінсоне, ти вправно рубаєш шафонери і розпалюєш багаття однією рукою, я правильно розумію?
— Так, сер, гадаю, що так.
— У тебе вистачить сил придушити жінку і жбурнути її на підлогу?
— Я ніколи такого не чинив, сер.
— Але сили у тебе стане?
— Гадаю, що так.
— Ти давно вже поклав на неї око, правильно, хлопче?
— Ні, сер, я на неї ніколи не дивився.
— Тоді ти страшенно чемний, якщо рубав для неї дрова і тягав воду, так, хлопче?
— Я просто намагався їй трохи допомогти, сер.
— Це було надзвичайно люб’язно з твого боку, адже ти мав і власні справи удома після роботи, хіба ні?
— Так, сер.
— Чому ж ти не займався ними, а допомагав міс Юел?
— Я робив і те, і те.
— Схоже, ти був дуже зайнятий. Навіщо тоді?
— Навіщо — що саме, сер?
— Навіщо ти так прагнув прислужитися цій жінці?
Том Робінсон завагався, шукаючи відповідь.
— Здавалося, що їй більше ніхто не допомагав, я ж уже казав...
— А як же містер Юел і семеро дітей, хлопче?
— Бачте, я кажу, що вони ніколи їй не допомагали, жоден з них...
— І ти там усе рубав тощо просто від доброго серця, хлопче?
— Намагався їй допомагати, я ж казав.
Містер Гілмер похмуро подивився на присяжних.
— Ти просто страшенно добросердечний хлопець, як на те пішло,— робив усе те, не отримуючи й мідяка?
— Так, сер. Я її дуже жалів, вона там сама на силі знемагалася...
— Ти її жалів? Ти її жалів? — здавалося, що містер Гілмер зараз підскочить до стелі.
Свідок збагнув свою помилку і збентежено заворушився на стільці. Але найгірше вже трапилося. У залі під нами нікому не сподобалася відповідь Тома Робінсона. Містер Гілмер затягнув паузу, щоб відповідь дійшла до кожного.
— Й от ти проходив повз їхню оселю, як завжди, двадцять першого листопада минулого року,— сказав він,— і вона попросила тебе зайти і порубати шафонеру?
— Ні, сер.
— Ти заперечуєш, що проходив повз їхню оселю?
— Ні, сер, вона сказала, що має для мене роботу в хаті...
— Вона говорить, що попросила порубати шафонеру, це правда?
— Ні, сер, неправда.
— Тобто ти кажеш, що вона бреше, хлопче?
Атикус підхопився на ноги, але Том Робінсон не потребував його допомоги.
— Я не кажу, що вона бреше, містере Гілмер. Я кажу, що вона помиляється.
— Хіба містер Юел не вигнав тебе зі свого дому, хлопче?
— Ні, сер, навряд чи.
— Що значить — навряд чи?
— Бо я там не залишався так довго, щоб він мене виганяв.
— Якщо ти такий святий та божий, чого ж ти втікав?
— Я казав, що злякався, сер.
— Якщо сумління в тебе чисте, чого ти боявся?
— Я вже казав: для негра небезпечно потрапити у таку... таку халепу.
— Але ж ти не потрапив у жодну халепу — ти ж засвідчуєш, що опирався міс Юел. Ти боявся, що вона завдасть тобі шкоди, ти утік, отакенний лось?
— Ні, сер, я боявся потрапити під суд, як-от воно і сталося.
— Боявся арешту, боявся відповідати за те, що накоїв?
— Ні, сер, боявся відповідати за те, чого не коїв.
— Ти мені грубіяниш, хлопче?
— Ні, сер, ні в якому разі.
Більше я нічого не почула з перехресного допиту містера Гілмера, тому що Джемі звелів мені вивести Ділла. Ділл зненацька розплакався і не міг зупинитися; спершу він плакав тихо, потім його ридання почули кілька людей на балконі. Джемі сказав, якщо я його не виведу, він мене примусить, та й превелебний Сайкс додав, що мені краще піти, от я й пішла. Ділл цілий день почувався нормально, нічого йому не вадило, але я гадала, що він ще не зовсім оговтався від своєї втечі.