10
Келпурнія нерішуче зупинилася біля поруччя і чекала, поки її помітить суддя Тейлор. На ній був свіжий фартух, а в руках вона тримала конверт.
Суддя Тейлор побачив її і сказав:
— Ти — Келпурнія, так?
— Так, сер. Можна передати записку містеру Фінчу, будь ласка, сер? Це зовсім не стосується суду.
Суддя Тейлор кивнув, і Атикус узяв у Келпурнії конверт. Він розпечатав його, прочитав уміст і сказав:
— Ваша честь, я... тут записка від моєї сестри. Вона пише, що мої діти пропали, їх не бачили від полудня... Я... чи не могли б ви...
— Я знаю, де вони, Атикусе,— це заговорив містер Андервуд.— Вони сидять отам на галереї для чорних, сидять рівно від першої години вісімнадцяти хвилин по обіді.
Наш батько обернувся і підняв голову.
— Джемі, негайно спускайся сюди,— гукнув він. А потім сказав щось судді, тільки ми не почули. Ми перелізли через превелебного Сайкса і попрямували до сходів.
Унизу на нас чекали Атикус і Келпурнія. Келпурнія здавалася роздратованою, а Атикус — змученим.
Джемі підстрибував від хвилювання.
— Ми ж виграли, Атикусе, правда, виграли?
— Гадки не маю,— коротко відповів Атикус.— І ви там просиділи цілий день? Мерщій додому разом з Келпурнією, повечеряйте — і з хати ані кроку.
— Ні, Атикусе, можна ми повернемося? — молив Джемі.— Будь ласка, дозволь нам послухати вирок, прошу, сер!
— Присяжні можуть вийти з вироком за хвилину, ми ж не знаємо...— (Проте ми бачили, що Атикус пом’якшується).— Що ж, ви і так усе чули, тож можете почути й решту. Слухайте, можете повернутися, коли повечеряєте, але їжте неквапно, зрозуміло, бо ви не проґавите нічого важливого, і якщо присяжні ще не вийдуть, зачекаєте тут з нами. Але я сподіваюся, що все закінчиться ще до вашого повернення.
— Ти думаєш, його так швидко виправдають? — спитав Джемі.
Атикус розтулив був рота для відповіді, але передумав і пішов від нас.
Я молилася, щоб превелебний Сайкс зберіг наші місця, але припинила молитися, пригадавши, що коли присяжні пішли радитися, публіка підвелася і чередою покинула залу засідань,— сьогодні ввечері непогана буде виручка у закусочній, у «Кафе ОК» та в готелі,— звісно, якщо тільки люди не прихопили вечерю з собою з дому.
Келпурнія погнала нас додому:
— Шкіру з вас живих злуплю, це ж треба таке надумати — щоб діти слухали бозна-що! Містере Джемі, у вас розум є: потягти сестричку на такий суд? Міс Александру шляк трафить, коли вона дізнається! Не годиться дітлахам таке чути...
Вуличні ліхтарі вже засвітилися, і ми, проходячи під ними, бачили обурений профіль Келпурнії.
— Містере Джемі, я гадала, ви маєте хоч якусь голову на карку, отаке вигадати, це ж ваша молодша сестра! Отаке вигадати! Вам має бути соромно — невже зовсім втратили здоровий глузд?
Я була в захваті. Так багато всього сталося за такий короткий час, що, здавалося, і за рік не розгребти, а тут ще Келпурнія дає прочуханку своєму безцінному Джемі! Які ще дива принесе сьогоднішній вечір?
Джемі тільки посміювався.
— А тобі хіба не хочеться почути, як усе було, Кел?
— Стуліть рота, сер! Замість повісити голову від сорому, він ще й регочеться,— тут Келпурнія вдалася до низки застарілих погроз, які не викликали у Джемі жодних докорів сумління, і вона піднялася парадними сходами зі своїм коронним номером:
— Якщо містер Фінч не відлупцює вас як слід, це зроблю я,— і миттю до хати, сер!
Джемі зайшов у будинок, усміхаючись, а Келпурнія мовчки дозволила Діллові вечеряти з нами.
— Зайди зараз до міс Рейчел і скажи, що ти тут,— наказала вона йому.— Вона мало не збожеволіла, шукаючи тебе,— гляди, щоб вона не відіслала тебе назад до Меридіана просто вранці.
Тітка Александра вийшла нам назустріч і мало не зомліла, коли Келпурнія розказала їй, де ми були. Гадаю, вона образилася, дізнавшись, що Атикус дозволив нами повернутися, бо під час вечері не вимовила й слова. Вона тільки пересувала їжу на своїй тарілці та сумно її споглядала, поки Келпурнія щедро пригощала Джемі, Ділла і мене. Келпурнія наливала молоко, розкладала картопляний салат і шинку, примовляючи на різні лади «Сорому у вас немає». Наостанок вона скомандувала:
— І щоб їли мені неквапно!
Превелебний Сайкс зберіг наші місця. Ми здивувалися, що нас не було майже годину, і так само здивувалися, що судова зала була така сама, якою ми її залишили, з невеличкими відмінностями: місця присяжних спорожніли, відповідача не було, судді Тейлора не було, але він знову з’явився, щойно ми всілися.
— Майже ніхто не рушив з місця,— зауважив Джемі.
— Ні, люди трошки розім’ялися, коли пішли присяжні,— відізвався превелебний Сайкс.— Чоловіки принесли своїм жінкам вечерю, а жінки годували дітей.
— Скільки вони вже відсутні? — запитав Джемі.
— Десь із півгодини. Містер Фінч і містер Гілмер ще говорили до присяжних, а потім суддя Тейлор дав їм настанови.
— І як він?
— Ну що сказати? Говорив він чудово. Я не маю підстав скаржитися — він був напрочуд справедливий. Сказав, якщо ви вірите одному, вам доведеться винести один вирок, якщо вірите іншому, доведеться винести інший вирок. Мені здалося, що він трошки схилявся на наш бік,— превелебний Сайкс почухав потилицю.
Джемі усміхнувся.
— Він не може схилятися ні на чий бік, пасторе, але не хвилюйтеся, ми виграли справу,— сказав він виважено.— Просто не уявляю, щоб присяжні могли визнати Тома винним після того, що ми чули...
— Я б не був таким упевненим, містере Джемі, не траплялося мені бачити присяжних, які б винесли вирок на користь чорного проти білого...
Але Джемі почав заперечувати превелебному Сайксу, і нам довелося вислухати довгий огляд доказів, перемішаних з поглядами Джемі на закон стосовно зґвалтування: не вважається зґвалтуванням, якщо жінка дає згоду, і ще їй має бути вісімнадцять років — у нас в Алабамі,— а Меєлі вже дев’ятнадцять. Звісно, треба брикатися і верещати, треба, щоб застосували силу, найкраще ударили до втрати тями. А якщо вісімнадцяти років немає, то і цього не потрібно.
— Містере Джемі,— застеріг превелебний Сайкс,— не дуже-то чемно говорити таке при маленьких дівчатках.
— Та вона не розуміє, про що йдеться,— відповів Джемі.— Скауте, це ж для тебе все надто доросле, правда?
— Аж ніяк, я розумію кожне твоє слово.
Мабуть, я сказала це аж надто переконливо, бо Джемі замовк і більше до того не повертався.
— Котра година, пасторе? — спитав він.
— Майже восьма.
Подивившись униз, я побачила, що Атикус ходить залою, запхавши руки в кишені: він пройшовся до вікон, потім уздовж бар’єра біля лав присяжних. Подивився на їхні місця, тоді перевів погляд на суддю Тейлора, що застиг на своєму троні, а далі повернувся туди, звідки починав. Перехопивши його погляд, я помахала рукою. Він кивнув у відповідь на моє привітання і продовжив ходити залою.
Містер Гілмер стояв біля вікна і розмовляв з містером Андервудом. Берт, судовий секретар, палив цигарки одну по одній, відкинувшись на стільці й поклавши ноги на стіл.
З усіх присутніх тільки судові чиновники — Атикус, містер Гілмер, суддя Тейлор, який міцно спав, та Берт — поводилися нормально. Я ніколи не бачила, щоб у переповненій залі суду було так тихо. Час до часу скрикувало якесь немовля або пробігало дитинча, але дорослі сиділи статечно, як у церкві. На нашій галереї негри сиділи і стояли навколо нас, сповнені біблійної терплячості.
Старий годинник на башті суду зібрався на силі й натужно пробив вісім разів — вісім оглушливих ударів, які тремтінням відізвалися у кожній кістці.
Коли годинник пробив одинадцяту, я вже була не здатна нічого відчувати: змучившись боротися зі сном, я притулилася до теплого плеча превелебного Сайкса і задрімала. Потім чогось схопилася і чесно спробувала не засинати, для чого дивилася вниз і вивчала людські голови: шістнадцять із них були лисі, чотирнадцять чоловіків могли зійти за рудих, сорок голів мали кольори між каштановим і чорним, і... тут я пригадала, як Джемі мені колись пояснив під час короткого свого захоплення фізичними дослідами, що коли доволі велика кількість людей, скажімо, цілий стадіон, зосередиться на чомусь одному, наприклад, як підпалити дерево у лісі, то це дерево загориться саме собою. Я побавилася думкою, як би попросити всіх людей унизу зосередитися на звільненні Тома Робінсона, але вирішила, що коли вони так само змучені, як я, нічого з того не вийде.