Ділл міцно спав, поклавши голову на плече Джемі, а сам Джемі сидів дуже тихо.
— Щось воно затягнулося,— зауважила я.
— Це ж добре, Скауте,— радісно відповів Джемі.
— Ти ж казав, усе вирішиться за п’ять хвилин.
Джемі стягнув брови.
— Є речі, яких ти не розумієш.
Але я надто втомилася, щоб сперечатися.
Втім, мабуть, я не зовсім спала, бо в іншому разі мене б не охопило якесь дивне відчуття. Воно трохи нагадувало те, що було в мене минулої зими, і я здригнулася, хоча ніч була дуже тепла. Відчуття це поширювалося, доки в залі суду атмосфера не стала такою, як отого холодного лютневого ранку, коли замовкли навіть пересмішники, і теслі припинили стукати молотками на будівництві нового житла міс Моді, і всі дерев’яні двері позачинялися по сусідству так само міцно, як у Садибі Редлі. Безлюдна, напружена, порожня вулиця — і судова зала, повна людей. Спекотна літня ніч нічим не відрізнялася від зимового ранку. Містер Гек Тейт, який повернувся до зали суду і розмовляв з Атикусом, немов знову був у своїх високих чоботях і шкіряній куртці. Атикус припинив своє неквапне ходіння і поставив ногу на перекладину стільця; слухаючи містера Тейта, він розтирав собі стегно. Я очікувала, що містер Тейт ось-ось скаже: «Стріляйте, містере Фінч».
Але містер Тейт сказав: «До порядку в залі суду»,— голосом, у якому прозвучали владні нотки, й усі люди внизу сіпнулися. Містер Тейт вийшов і повернувся разом з Томом Робінсоном. Він провів Тома на його місце поруч з Атикусом і став за ним. Суддя Тейлор пробудився і, випроставшись на кріслі й дивлячись на порожні лави присяжних, видавався дуже жвавим.
А далі все було як сон: наче уві сні я бачила, як повертаються присяжні, що рухалися так, ніби пливли під водою, і голос судді Тейлора пролунав звідкись іздалека, такий тоненький-тоненький. Я побачила те, що тільки дитина правника здатна побачити, помітити й вистежити, і це було схоже на те видіння, коли Атикус вийшов на середину вулиці, підняв рушницю до плеча і натиснув на гачок, але цього разу я розуміла, що рушниця не заряджена.
Присяжні ніколи не дивляться на відповідача, якого засудили, і коли увійшли ці присяжні, жоден з них не глянув у бік Тома Робінсона. Старшина присяжних простягнув аркуш паперу містеру Тейту, який передав його секретареві, а той — судді Тейлору...
Я заплющила очі. Суддя Тейлор оголошував результати голосування присяжних: «Винен... винен... винен... винен». Я глянула на Джемі: він так учепився у поруччя, що аж руки побіліли, а від кожного «винен» плечі його здригалися, ніби від удару ножем.
Суддя Тейлор щось говорив. Він тримав свій дерев’яний молоток у руці, але не стукав ним. Як у тумані, я бачила, що Атикус ховає папери зі столу в портфель. Він різко клацнув застібкою, підійшов до протоколіста і щось йому сказав, кивнув містеру Гілмеру, потім підійшов до Тома Робінсона і прошепотів йому щось на вухо. Шепочучи, Атикус поклав руку Томові на плече. Потім вийшов із судової зали, але не через свій звичайний вихід. Вочевидь, він хотів якнайшвидше дістатися додому, тому майже пробіг центральним проходом до південного виходу. Я бачила його маківку, коли він наближався до дверей. Він не підвів голови.
Хтось стусонув мене, але я не могла відірвати очей від людей унизу, від проходу, яким самотньо ішов Атикус.
— Міс Джін-Луїзо?
Я озирнулася. Всі вже стояли. Всі люди навколо нас і на протилежному балконі, всі негри підвелися на ноги. Голос превелебного Сайкса лунав так само здалеку, як і голос судді Тейлора:
— Міс Джін-Луїзо, підведіться. Ваш батько іде.
11
Прийшла черга Джемі плакати. Злі сльози заливали йому обличчя, коли ми пробиралися крізь пожвавлену юрму.
— Це несправедливо,— бурмотів він весь час, поки ми не дійшли до рогу, де на нас чекав Атикус. Батько стояв під ліхтарем і мав такий вигляд, ніби нічого не сталося: жилетка його була застібнута на всі ґудзики, комірець і краватка в повному порядку, кишеньковий годинник на ланцюжку поблискував, і сам він був незворушний, як завжди.
— Це несправедливо, Атикусе,— повторив Джемі.
— Так, сину, несправедливо.
Ми пішли додому.
Тітка Александра не лягала спати, чекала нас. Вона була у халаті, і я б заприсяглася, що під халатом був корсет.
— Мені дуже прикро, брате,— тихо промовила вона.
Я ще ніколи не чула, щоб вона називала Атикуса братом, і крадькома поглянула на Джемі, але він не слухав. Він то позирав на Атикуса, то опускав в підлогу, і я подумала, чи не вважає він, що Атикус несе певну відповідальність за те, що Тома Робінсона визнали винним.
— З ним усе гаразд? — спитала тітка, вказуючи на Джемі.
— Скоро він заспокоїться,— мовив Атикус.— Він сприйняв усе занадто гостро,— тато зітхнув.— Я піду спати. Не будіть мене вранці, не кличте мене.
— Я не думаю, що було розумно, по-перше, дозволяти їм...
— Це їхня домівка, сестро. Саме такою ми її зробили, і їм тут жити, отже, вони мають учитися з цим управлятися.
— Але ж необов’язково ходити до суду і валятися в цьому бруді.
— Це така ж частина Мейкома, як і місіонерські чаювання.
— Атикусе,— в очах тітки Александри спалахнуло занепокоєння.— Я ніколи не чекала, що саме ти зможеш від цього озлобитися.
— Я не озлобився, просто втомився. Піду спати.
— Атикусе,— похмуро промовив Джемі.
Атикус зупинився в дверях.
— Що, сину?
— Як вони могли це зробити, як вони могли?
— Не знаю, але вони це зробили. Вони робили так раніше, зробили так сьогодні й робитимуть це знову, і коли вони це роблять, то плачуть, здається, тільки діти. Добраніч.
Але вранці завжди все видається кращим. Атикус прокинувся у свій звичний безглуздо ранній час і читав у вітальні газету, коли припленталися ми. Ранкове обличчя Джемі ставило те саме питання, з яким не могли впоратися сонні губи.
— Ще не час хвилюватися,— підбадьорив його Атикус, ідучи з нами до їдальні.— Це ще не кінець. Подамо апеляцію, можеш не сумніватися... Святий Боже, Кел, що це все означає? — він з подивом дивився на свою тарілку.
— Татко Тома Робінсона прислав вам сьогодні вранці курку. Я її приготувала.
— Перекажи йому, що я сприйняв це за честь,— сумніваюся, що навіть у Білому домі подають курятину на сніданок. А це що?
— Булочки,— відповіла Келпурнія.— їх передала Естелла з готелю.
Атикус звів на неї очі, не розуміючи, що відбувається, і Келпурнія провадила:
— Ви лишень зайдіть на кухню і подивіться, що там, містере Фінч.
Ми пішли слідом за батьком. Кухонний стіл був ущерть заставлений їжею — її вистачило б не на одну родину. Були там здоровецькі шматки шинки, помідори, боби, навіть виноград. Атикус усміхнувся, побачивши банку маринованих свинячих ніжок.
— Гадаю, ваша тітонька дозволить мені поласувати ними у їдальні?
— Коли я прийшла вранці, все це лежало на ґанку з чорного ходу,— сказала Келпурнія.— Люди... вони дуже цінують те, що ви зробили, містере Фінч. Ви ж не вважаєте це зухвальством, правда?
На очах в Атикуса виступили сльози. Він не зразу зміг відповісти.
— Перекажи їм, що я дуже вдячний. Але скажи, щоб більше вони такого не робили. Адже часи нині скрутні...