Нам із Джемі все це зовсім не здавалося веселим.
— Урешті-решт,— сказала я,— недаремно ж він був найвлучнішим стрілком у нашому окрузі. Він міг би...
— Ти же знаєш, він не носитиме зброї, Скауте. Та її у нього і немає. Пам’ятаєш, він тоді навіть до в’язниці пішов неозброєний. Він каже, що носити зброю — це наражатися, щоб хтось тебе застрелив.
— Тут інша справа,— заперечила я.— Ми можемо попросити, щоб він у когось її позичив.
Ми попросили, і почули у відповідь: «Дурниці».
Діла уважав, що могло би спрацювати звернення до кращого боку Атикусової натури: адже ми помремо з голоду, якщо містер Юел його вб’є, крім того, тоді нас виховуватиме сама лише тітка Александра, а нам було добре відомо, що не встигнуть Атикуса і поховати, як вона прожене Келпурнію. Джемі припустив, що батько погодиться, якщо я розплачуся і влаштую істерику, я ж іще маленька, і до того ж дівчинка. Але і це не спрацювало.
Та коли Атикус помітив, що ми пригнічено вештаємося подвір’ям, нічого не їмо і не займаємося нашими звичними справами, він усвідомив, як сильно ми налякані. Він якось приніс Джемі новий футбольний журнал; та коли Джемі спроквола погортав його і відклав убік, спитав:
— Що тебе бентежить, сину?
Джемі одразу перейшов до суті.
— Містер Юел.
— А що трапилося?
— Нічого не трапилося. Ми боїмося за тебе і думаємо, що тобі слід щось із ним робити.
Атикус ледь усміхнувся.
— Що саме? Підписати з ним мирну угоду?
— Коли чоловік каже, що помститься, то, схоже, він не жартує.
— Він і не жартував, коли це казав,— відповів Атикус.— Джемі, спробуй на мить влізти у шкуру Боба Юела. Я вщент розбив усі його докази на суді, виставив його брехуном, якщо хтось йому до цього ще вірив. Йому необхідно було з кимось розправитися за це, така у нього натура. Отже, якщо плювок мені в обличчя і погрози врятували Меєлу Юел бодай від одного лупцювання, я це з радістю приймаю. Йому треба було на комусь відігратися, і краще вже хай це буду я, ніж ті його бідолашні діти. Тобі зрозуміло?
Джемі кивнув.
Тітка Александра увійшла до кімнати, саме коли Атикус говорив: «Нам нема чого боятися Боба Юела, він відвів собі душу того ранку».
— Я не була б аж така впевнена в цьому, Атикусе,— сказала вона.— Такі, як він, ідуть на все, щоб помститися. Я знаю цих людців.
— Ну що може мені зробити Юел, сестро?
— Щось підступне, нишком. Можеш не сумніватися.
— У Мейкомі важко зробити щось нишком,— відповів Атикус.
Після цього ми вже не боялися. Літо спливало, і ми брали від нього все можливе. Атикус запевнив нас, що з Томом Робінсоном нічого не трапиться, доки суд вищої інстанції не перегляне його справи, і Том має непоганий шанс на виправдання, або принаймні на новий процес. Він перебував у Ейнсфілдській виправній колонії в окрузі Честер, за сімдесят миль від нас. Я спитала, чи дозволено Томовій жінці й дітям його відвідувати, й Атикус сказав: ні.
— А якщо він програє апеляцію,— поцікавилась я якось увечері,— що з ним буде?
— Його посадять на електричний стілець,— сказав Атикус,— хіба що губернатор штату пом’якшить вирок. Ще зарано тривожитися, Скауте. Ми маємо непогані шанси.
Джемі розтягся на дивані й читав «Популярну механіку». Він подивився на нас.
— Це нечесно. Він нікого не вбивав, навіть якби й був винний. Він ні в кого не відібрав життя.
— Ти же знаєш, що зґвалтування карається у штаті Алабама на смерть.
— Так, сер, але присяжні не повинні були засуджувати його на смерть,— якби вони схотіли, могли б дати йому двадцять років.
— Засудити на двадцять років,— виправив Атикус.— Але Том Робінсон — чорний. У такому звинуваченні, як це, жоден присяжний у наших краях не скаже: «Ми думаємо, що він винен, але не дуже». Тут або повне виправдання — або нічого.
Джемі похитав головою.
— Я знаю, що це неправильно, але не можу зрозуміти, в чому помилка,— можливо, зґвалтування не треба карати на смерть...
Атикус аж упустив газету на підлогу. Він сказав, що цілком підтримує закон про покарання за зґвалтування, цілком, але не може погодитися з тим, що звинувачення просило, а присяжні підтримали винесення вироку, виходячи лише з непрямих доказів. Він поглянув на мене, побачив, що я слухаю, і пояснив простіше:
— Тобто, коли людину засуджують на смерть за вбивство, скажімо, треба, щоб було один-два свідки. Люди, які можуть сказати: «Так, я був там і бачив, як він натиснув на гачок».
— Але купу людей перевішали — повісили — на основі непрямих доказів,— заперечив Джемі.
— Знаю, і багато хто з них, можливо, заслуговував на смерть,— проте за відсутності безпосередніх свідків завжди є місце для сумніву, іноді лише тіні сумніву. Закон каже «поміркований сумнів», але я вважаю, що відповідач має право на тінь сумніву. Завжди існує можливість, хоч іноді майже неймовірна, що людина не винна.
— Тоді знову справа у присяжних. Слід покінчити з присяжними,— Джемі був невмолимий.
Атикус, як міг, намагався стримати усмішку, але марно.
— Ти дуже суворий, сину. Гадаю, є кращий спосіб. Змінити закон. Змінити так, щоб лише судді мали право виносити смертний вирок у відповідних справах.
— Тоді їдь до Монтгомері й міняй закон.
— Ти навіть не уявляєш, як це важко. Я не доживу до зміни закону, а ти, якщо доживеш, то хіба на старість.
Джемі таке не влаштовувало.
— Ні, сер, спершу треба покінчити з присяжними. Том узагалі не був винний, а вони сказали: був.
— Якби присяжним був ти і ще одинадцять таких хлопчиків, як ти, Том був би на волі,— сказав Атикус.— Ніщо в твоєму житті поки що не вплинуло на розумну аргументацію. Ті дванадцятеро людей, присяжні Тома, у повсякденному житті — розсудливі люди, але ти бачив, як щось встало між ними і розсудливістю. Те саме ти бачив тієї ночі під в’язницею. Та юрба розійшлася, але зовсім не тому, що вони дослухалися розуму, а тому, що там були ми. Є щось таке в нашому світі, від чого люди втрачають голову — вони не можуть бути справедливими, навіть якби й спробували. У наших судах, коли є слово білого проти слова чорного, завжди виграє білий. Це огидно, але така правда життя.
— Це не виправдання,— безбарвно відповів Джемі. Він стукнув кулаком по коліну.— Вони не можуть отак узяти й засудити людину через такі докази, не можуть — і все.
— Ти не зміг би, а вони змогли і засудили. Що дорослішим ти ставатимеш, то більше такого надивишся. Єдине місце, де у всіх мають бути рівні шанси,— це суд, хай якого кольору веселки буде їхня шкіра, але люди тягнуть свої упередження і на лави присяжних. Коли ти підростеш, ти побачиш, як білі щоденно обдурюють чорних, але я тобі хочу сказати одну річ, і ти її добре запам’ятай: коли біла людина робить таке з чорношкірим, не має значення, як звуть цю білу людину, наскільки вона багата чи з якої шановної сім’ї походить,— ця біла людина — покидьок.
Атикус говорив дуже спокійно, але його останні слова пролунали у наших вухах громом. Я поглянула на нього — обличчя його аж палало під прихованої пристрасті.
— Для мене не має нічого мерзеннішого, ніж коли ница біла людина наживається на неуцтві негрів. Не обманюймо себе: все це накопичується, і прийде день, коли нам доведеться сповна сплатити всі рахунки. Сподіваюся, що станеться це не за вашого життя.
Джемі почухав потилицю. Раптом очі його округлилися.
— Атикусе,— спитав він,— а чому такі люди, як ми чи міс Моді, ніколи не обираються присяжними? Серед присяжних немає мейкомців — вони завжди з якоїсь глухомані.
Атикус відкинувся у своєму кріслі-гойдалці. З якоїсь причини він дивився на Джемі з задоволенням.
— Я все чекав, коли це спаде тобі на думку,— сказав він.— Існує безліч причин. Передусім, міс Моді не може бути серед присяжних, тому що вона жінка.