— Ти хочеш сказати, що жінки в Алабамі не можуть...— я страшенно обурилася.
— Саме так. Гадаю, це щоб убезпечити наших ніжних леді від брудних справ на кшталт справи Тома. Крім того,— тут Атикус широко посміхнувся,— пані всякчас втручалися б у допити.
Ми з Джемі розсміялися. Міс Моді серед присяжних була б вражаюча. Я уявила стару місіс Дьюбоз на її каталці: «Негайно припини гамселити своїм молотком, Джоне Тейлоре, я маю дещо спитати у цього типа». Можливо, наші пращури мали рацію.
Атикус провадив.
— Таким людям, як ми,— нам теж доведеться сплачувати свою частину того рахунку. Ми головно отримуємо таких присяжних, яких варті. Наші мейкомські достойники цим не цікавляться, це раз. Вони бояться, це два. Потім, вони...
— Бояться? Чого? — перебив Джемі.
— Ну, уяви, що, скажімо, містер Лінк Діз мусить вирішити розмір відшкодування міс Моді, наприклад, якби міс Рейчел збила її машиною. Лінк не схотів би втратити жодну зі своїх клієнток, правда? Тому він каже судді Тейлору, що не може увійти до суду присяжних, бо йому немає на кого полишити крамницю, поки він засідає. Суддя Тейлор виключає його. Хоч і дуже гнівається.
— А чому він думає, що якась із них припинить ходити до його крамниці? — спитала я.
— Міс Рейчел припинила б, а міс Моді — ні,— сказав Джемі.— Але ж голосування присяжних таємне, Атикусе.
Наш тато засміявся.
— До цього ще дуже далеко, сину. Голосування присяжних мало би бути таємним. Участь у суді присяжних змушує людину приймати рішення і висловлювати свою думку. Люди не люблять цього робити. Подеколи це неприємно.
— Присяжні Тома ухвалили рішення поспіхом,— пробурчав Джемі.
Атикус помацав кишеньку для годинника.
— Зовсім ні,— сказав він не стільки нам, скільки собі.— І саме тому я подумав, що, можливо, це вже натяк на якийсь початок. Присяжні засідали не одну годину. Вирок був неминучий, мабуть, але зазвичай вони його ухвалюють за декілька хвилин. Цього разу...— він обірвав себе і подивився на нас.— Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що один чоловік дуже довго опирався — спершу він узагалі вимагав повного виправдання.
— І хто ж він? — Джемі був вражений.
Очі Атикуса блиснули.
— Я не мусив би вам розповідати, але все ж таки скажу. Один з наших друзів зі Старого Сарема...
— Один з Каннінгемів? — скрикнув Джемі.— Один з... я їх зовсім не впізнав... ти жартуєш,— він скоса поглянув на Атикуса.
— Ваш приятель. З якоїсь причини (мабуть, мав передчуття) я його не відхилив. Міг відхилити, але не став.
— Сили небесні! — побожно вигукнув Джемі.— Тут вони збираються його вбивати, а тут намагаються випустити на волю... Ніколи не зрозумію цих людей, хоч сто років проживу.
Атикус сказав, що просто треба з ними ближче познайомитися. Він нагадав нам, що Каннінгеми ніколи нічого ні в кого не брали відтоді, як переселилися у Новий Світ. А ще їм притаманна і така риса: якщо вам вдалося заслужити їхню повагу, вони стоятимуть за вас тілом і душею. Атикус сказав, що в нього виникло враження, такий собі натяк, що тієї ночі біля в’язниці вони поїхали назад з почуттям неабиякої поваги до Фінчів. А ще тільки грім серед ясного неба плюс ще один з Каннінгемів може примусити котрогось із них змінити рішення.
— Якби серед присяжних їх було двоє, вирок ніколи не було б винесено.
— Тобто ти свідомо ввів до присяжних людину, яка хотіла тебе напередодні вбити? Як ти міг так ризикувати, Атикусе, як?
— Якщо придивитися, то ризику майже не було. Немає різниці між однією людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, й іншою людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, хіба ні? Проте існує крихітна відмінність між людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, і людиною, в якої виник сумнів. Цей Каннінгем був єдиний з усього списку присяжних, щодо кого я не мав цілковитої упевненості.
— А ким цей чоловік доводиться містеру Каннінгему? — спитала я.
Атикус підвівся, потягнувся і позіхнув. Ще навіть нам не час був лягати спати, але ми знали, що він хоче почитати газету. Він підібрав її з підлоги, згорнув і злегка стукнув мене по голові.
— Поміркуймо...— він щось погудів собі під ніс.— Ага, зрозумів. Двічі двоюрідний брат.
— Це як?
— Дві сестри одружилися з двома братами. Більше я тобі нічого не скажу — сама думай.
Я помучилася і вирішила, що якби я одружилася з Джемі, а Діла мав сестру і одружився з нею, то наші діти були б двічі двоюрідними.
— Ну й ну, Джемі,— сказала я, коли Атикус пішов.— Якісь вони чудні. Ви чули, тітонько?
Тітка Александра плела гачком килимок і не дивилася на нас, але дослухалася. Вона сиділа у кріслі, поруч стояв її швацький кошик, а килимок лежав на колінах. І чого це тільки пані плетуть вовняні килимки у таку спеку, мені невтямки.
— Я чула,— відповіла вона.
Мені пригадалася ота давня катастрофічна пригода, коли я кинулася боронити Волтера Каннінгема. Тепер я була рада, що так зробила.
— От тільки розпочнуться заняття, я покличу Волтера до нас на обід...— (Я планувала це, зовсім забувши про своє потаємне рішення відлупцювати Волтера, щойно його побачу).— Він міг би залишатися тут погуляти після школи. А Атикус потім відвозив би його до Старого Сарема. Та й переночувати у нас він іноді міг би, що скажеш, Джемі?
— Це ми ще побачимо,— промовила тітка Александра, а ця заява з її вуст ніколи не була обіцянкою, завжди тільки погрозою.
Здивована, я обернулася до неї.
— А чому ні, тітонько? Вони добрі люди.
Вона подивилася на мене з-понад окулярів.
— Джін-Луїзо, я не маю найменшого сумніву щодо того, що вони добрі люди. Але це люди не нашого кола.
— Скауте, вона натякає, що вони неотеси,— втрутився Джемі.
— Що значить — неотеси?
— Ну, неуки. Люблять притупувати під просту музику і таке інше.
— Я теж люблю...
— Не верзи дурниць, Джін-Луїзо,— відтяла тітка Александра.— Справа в тому, що Волтера Каннінгема можна до блиску відмити, взути його у черевики, одягти в новий костюм, але він ніколи не стане таким, як Джемі. До того ж у його родині існує нахил до пиятики, глибокий як колодязь. Жінки з роду Фінчів не можуть цікавитися такими людьми.
— Ті-і-ітонько! — простогнав Джемі.— Та їй ще й дев’ятьох не виповнилося.
— Нічого, нехай уже зараз це затямить.
Тітка Александра висловилася до кінця. Це мені живо нагадало попередній раз, коли вона поклала край моїм планам. Тоді я носилася з мрією відвідати Келпурнію у неї вдома — мені було цікаво там побувати. Я хотіла бути її «гостею», хотіла побачити, як вони живуть, хто її друзі. З тим самим успіхом я могла б хотіти побачити зворотній бік місяця. Цього разу тактика тітки Александри була інша, але ціль — та сама. Можливо, саме задля цього вона й переїхала до нас жити — допомагати нам обирати друзів. Я могла сперечатися з нею до посиніння.
— Якщо вони добрі люди, чому я не можу добре ставитися до Волтера?
— Я не сказала, що ти не можеш добре до нього ставитися. Ти мусиш бути привітною і ввічливою з ним, як і люб’язною з усіма, дорогенька. Але ти не повинна запрошувати його до себе додому.
— А якби він був нам родич?
— Але він нам не родич, а навіть якби й так, моя відповідь була б та сама.
— Тітонько,— заговорив Джемі,— Атикус каже, що можна вибирати друзів, але родичів не вибираєш, і вони залишаються родичами, визнаємо ми їх чи ні, тому не визнавати їх доволі безглуздо.
— В цьому увесь ваш батько,— заявила тітка Александра,— але я повторюю, що Джін-Луїзі не дозволено запрошувати Волтера Каннінгема до цього дому. Навіть якби він був двічі двоюрідний брат, якого не визнають, його не приймуть у цьому домі, хіба що він прийде до Атикуса у справах. І не будемо більше про це.
Вона заборонила, але цього разу бодай пояснила свою позицію.