— Але я хочу дружити з Волтером, тітонько, чому ж мені не можна?
Вона зняла окуляри і пильно на мене подивилася.
— Я скажу тобі чому. Тому — що — він — бидло, ось чому тобі не можна з ним дружити. Я не потерплю його поруч із тобою, щоб ти підхоплювала його звички і вчилася казна-чому. Ти і так чималенька проблема для свого батька.
Не знаю, що б я зробила, якби мене не втримав Джемі. Він схопив мене за плечі, обняв і повів до своєї спальні, а я ридала від люті. Нас почув Атикус, зазирнув у двері, але Джемі різко сказав йому, що все гаразд, і Атикус пішов до себе.
— На, пожуй, Скауте,— Джемі попорпався у кишені й витяг жуйку. Знадобилася не одна хвилина, поки жуйка перетворилася на смачну кульку в мене в роті.
Джемі переставляв речі на своєму столику. Волосся у нього ззаду стояло сторчма, а спереду падало на лоба, і я подумала, чи буде воно в нього колись гладеньке, як у всіх чоловіків,— може, якби він його повністю зголив, воно б виросло охайно. Брови в нього погустішали, і я помітила, що він став стрункіший. Він ріс.
Коли він озирнувся, то, мабуть, думав, що я знову розплачусь, бо сказав:
— Хочеш, я тобі щось покажу, тільки ти нікому анічичирк.
Я спитала, що там. Він розстібнув сорочку і ніяково усміхнувся.
— То й що?
— А ти хіба не бачиш?
— Ну, не бачу.
— Ну, це ж волосики.
— Де?
— Тут. Ось тут.
Він мене втішав, тому я сказала, що вони чудові, хоча нічого не побачила.
— Вони справді гарні, Джемі.
— І під пахвами також,— похвалився він.— Наступного року почну вже грати у футбол. Скауте, ти не сердься на тітку.
Здається, лише учора він наказував мені не сердити тітку.
— Розумієш, вона не звикла до дівчаток, принаймні до таких, як ти. Вона силкується зробити з тебе леді. Може, ти спробуєш навчитися шити абощо?
— Та до дідька! Вона мене не любить, от і все, та мені однаково. Мені допекло, що вона обізвала Волтера Каннінгема бидлом, Джемі, а не те, що я нібито проблема для Атикуса. Я його питала, чи я проблема, а він відповів, та ні, здається, в усякому разі не така, щоб він не впорався, тож мені нема чого морочити йому цим голову. Ні, це через Волтера,— ніяке він не бидло, Джемі. Не те що Юели.
Джемі скинув черевики і поклав ноги на ліжко. Зіперся на подушку й увімкнув настільну лампу.
— Ось що я тобі скажу, Скауте. Я вже все з’ясував. Останнім часом багато про це думав — і зрозумів. У світі існує чотири типи людей. Звичайні люди, як ми і наші сусіди, люди на кшталт Каннінгемів, що живуть у лісі, люди типу Юелів, що живуть на звалищі, й негри.
— А китайці, а каджуни [29], що оселилися в округу Болдвин?
— Ні, я говорю тільки про мейкомців. Річ у тім, що такі, як ми, не люблять Каннінгемів, Каннінгеми не люблять Юелів, а Юели ненавидять і зневажають негрів.
Я сказала, якщо це так, тоді чому присяжні Тома, головно люди типу Каннінгемів, не виправдали Тома просто на зло Юелам.
Джемі відмахнувся від мого питання як від дитячого.
— Знаєш,— сказав він,— я сам бачив, як Атикус притупував ногою, коли по радіо грала народна музика, і він страшенно любить вимочувати хлібом соус з дна каструлі...
— Виходить, ми схожі на Каннінгемів. Чому ж тоді тітка говорить...
— Дай я закінчу. Так, у цьому схожі, але все одно ми не такі. Атикус якось сказав, що тітка так носиться з нашим родоводом, бо грошей у нас немає, саме лише походження.
— Ну, не знаю, Джемі,— Атикус одного разу сказав, що всі ці просторікування про Старовинні Родини — суцільні дурниці, бо всі родини однаково старовинні. Я спитала, чи стосується це негрів та англійців, і він відповів: так.
— Походження не означає Старовинної Родини. Гадаю, йдеться про те, як довго у сім’ї вміють читати і писати. Скауте, я в це добряче заглибився, і знайшов тільки цю причину. У прадавні часи, коли Фінчі ще жили у Єгипті, один з них вивчив кілька ієрогліфів і навчив свого сина,— Джемі засміявся.— Уяви лишень: тітка пишається, що її прадід умів читати й писати — пані знаходять кумедні приводи для пихи.
— А я дуже рада, що він це вмів, бо хто б тоді навчив Атикуса і їх усіх, адже якби Атикус не вмів читати, нам було б непереливки. Мабуть, походження — це щось інше, Джемі.
— Якщо так, поясни мені, чому Каннінгеми не такі, як ми? Містер Волтер ледь-ледь може нашкрябати своє прізвище, я сам бачив. Просто ми читаємо й пишемо довше, ніж вони.
— Ні, кожен може навчитися, ніхто не народжується вченим. Волтер кмітливий, він би не пас задніх, якби йому не доводилося пропускати школу і допомагати своєму татові. З ним усе гаразд. Ні, Джемі. Гадаю, є тільки один тип людей. Просто люди.
Джемі відвернувся і стукнув кулаком по подушці. Коли він знову обернувся до мене, обличчя в нього спохмурніло. У нього знову зіпсувався настрій, і я насторожилася. Він насупив брови; губи стиснулися в одну лінію. Він не зразу заговорив.
— Я також так думав,— нарешті промовив він,— коли був такий, як ти. Якщо існує тільки один тип людей, чого ж вони не можуть порозумітися? Якщо вони всі схожі, чого ж вони зі шкіри пнуться, аби дошкулити одне одному? Знаєш, Скауте, здається, я починаю дещо розуміти. Здається, я починаю розуміти, чому Примара Редлі всякчас сидить удома під замком... Він просто не хоче до людей.
13
Келпурнія вдягла свій найбільш накрохмалений фартух. Вона несла тацю з шарлоткою. Позадкувавши до дверей, вона злегка штовхнула їх спиною. Я милувалася, як граційно й невимушено вона розносила важкі таці з ласощами. Мабуть, тітці Александрі це також подобалося, бо сьогодні вона дозволила Келпурнії прислужувати за столом.
Серпень добігав кінця. Завтра Ділл повертався до Меридіана; сьогодні вони з Джемі вибралися на Чорторий Баркера. Джемі з’ясував, що ніхто досі не знайшов часу навчити Ділла плавати, і страшенно розсердився, бо для нього уміти плавати було те саме, що уміти ходити. Вони вже третій день проводили на Чорториї, казали, що плавають голі, тому мені з ними не можна, отож я й гаяла свої самотні години то з Келпурнією, то з міс Моді.
Сьогодні тітка Александра і її місіонерський гурток боронили своє праве діло у нас удома. З кухні мені було чути, як місіс Грейс Меривезер робить у вітальні доповідь про злиденне життя якихось мрунів,— принаймні так мені вчулося. Вони виганяють своїх жінок з дому в якісь хатини, коли тим приходить час (хай що це означає); вони зовсім не мають відчуття родини (я знала, це здатне засмутити тітоньку); вони піддають дітей, коли тим виповнюється тринадцять років, жахливим випробуванням; у них усіх воші та глисти, вони жують деревну кору і випльовують її у загальний котел, а потім напиваються п’яні.
Одразу по тому пані перейшли до частування.
Я не знала, іти мені до їдальні чи залишатися на кухні. Тітка Александра наказувала приєднатися до них за закусками; зовсім не обов’язково відвідувати ділову частину зустрічі, мені буде нудно, сказала вона. Я надягла свою рожеву вихідну сукню, черевички, нижню спідницю,— та якщо я щось проллю на них, Келпурнії доведеться прати мою сукню на завтра. А в неї і без того купа справ. Я вирішила посидіти на кухні.
— Може, допомогти тобі, Кел? — спитала я, бажаючи прислужитися.
Келпурнія застигла біля дверей.
— Сиди тихо як мишка у своєму кутку,— відповіла вона,— і допоможеш мені заповнити таці, коли я повернуся.
Тихий гомін паніїних голосів став чутніший, коли вона прочинила двері.
— Люба Александро, ніколи не куштувала такої шарлотки... просто диво... у мене ніколи не виходить такий корж, ніколи... а ці крихітні тістечка з ожиною... Келпурнія?... хто б міг подумати... всі подейкують, що дружина священика знову... ні, справді, а перша дитина ще й не ходить...
Вони замовкли, і я зрозуміла, що їм подають наїдки. Келпурнія повернулася і поставила на тацю важкий срібний кавник моєї мами.
29
Каджуни — франко-канадці (акадійці), виселені в середині XVIII ст. з колишніх французьких територій в Атлантичній Канаді. Осіли головно на півдні Луїзіани.