— Тихше, тебе почують,— застерегла міс Моді.— А ти не пробувала подивитись на це з іншого боку, Александро? Усвідомлює це Мейком чи ні, але ми сплачуємо Атикусу найвищу данину, яку можна сплатити людині. Ми довіряємо йому відстоювати справедливість. Усе дуже просто.
— Ми — це хто? — тітка Александра не знала, що повторює слова свого дванадцятирічного племінника.
— Жменька людей у цьому місті, які твердять, що справедливість стосується не лише білих; жменька людей, які вірять, що правдивий суд має бути для всіх, а не тільки для нас; жменька людей, у яких вистачає смиренності думати, коли вони бачать негра: якби не Божа милість, на його місці міг би бути я,— до міс Моді поверталася її звична рішучість.— Жменька людей доброго походження, ось хто вони.
Якби я слухала уважно, я б додала ще одну рису до Джеміного визначення походження, але мене почало трусити, і я ніяк не могла з цим упоратись. Я колись бачила Ейнсфілдську виправну колонію, Атикус показував мені двір для прогулянок. Він був завбільшки з футбольне поле.
— Припини труситися,— звеліла міс Моді, і я припинила.— Вставай, Александро, ми і так надовго залишили їх самих.
Тітка Александра підвелася і розправила всі кісточки на своєму корсеті. Вона витягла з-за паска носовичок і витерла ніс. Потім пригладила волосся і спитала:
— Нічого не помітно?
— Нічогісінько,— відповіла міс Моді.— Ти вже заспокоїлася, Джін-Луїзо?
— Так, мем.
— Тоді ходімо до пані,— суворо наказала вона.
Голоси пані стали гучнішими, коли міс Моді прочинила двері до їдальні. Тітка Александра ішла переді мною, і я побачила, як вона гордо звела голову, заходячи до кімнати.
— Ох, місіс Перкінс,— сказала вона,— ви вже випили каву. Дозвольте я вам ще наллю.
— Келпурнію відіслали з дорученням на деякий час, Грейс,— пояснила міс Моді.— Зараз я передам тобі ці тістечка з ожиною. А ти чула, що утнув нещодавно мій кузен, отой, який схиблений на риболовлі?
Й отак вони походжали по всій їдальні поміж усміхнених жінок, розливаючи по філіжанках каву, пропонуючи ласощі, ніби єдиним їхнім горем була тимчасова відсутність Келпурнії.
Безжурний гомін відновився.
— Так, шановна місіс Перкінс, цей Джей Ґраймз Еверет — просто святий великомученик, він... Треба було одружитися, і вони втекли... До салону краси щосуботи... Одразу після заходу сонця... Він лягає з... Квочками, повний ящик з хворими квочками, і Фред каже, з цього все й почалося. Фред каже...
Тітка Александра кинула на мене погляд через усю кімнату й усміхнулася. Вона вказала мені очима на таріль з печивом. Я обережно узяла його і підійшла до місіс Меривезер. З найкращими світськими манерами я запропонувала їй пригоститися.
Врешті-решт, якщо тітонька може поводитися як леді у такий час, то можу і я.
14
— Не треба, Скауте. Поклади її на сходи.
— Джемі, ти що, з глузду з’їхав?
— Повторюю, поклади її на сходи.
Зітхнувши, я узяла маленьку істоту, поклала її на нижню сходинку і повернулася на свою розкладачку. Прийшов вересень, але було тепло, як улітку, і ми досі спали на веранді. Ще й досі було повно світляків, і всілякі нічні комахи, які билися об москітну сітку все літо, не перебралися до тих місць, де вони живуть, коли приходить осінь.
Одна гусінь заповзла до будинку; мабуть, ця маленька пустунка видерлася сходами і проповзла під дверима. Я саме клала свою книжку на підлогу біля розкладачки, коли її побачила. Ці створіння мають довжину лише у півпальця, і якщо їх торкнутися, вони скручуються у тугу сіру кульку.
Я лягла на живіт, звісилася з розкладачки і тицьнула гусінь пальцем. Вона скрутилася. Потім, вочевидь, гадаючи, що небезпека минула, вона неквапно випросталася. Проповзла трохи на своїх ста ніжках, і я знову до неї доторкнулася. Вона скрутилася. Мені хотілося спати, і я вирішила покласти цьому край. Рука моя саме потяглася до неї, коли заговорив Джемі.
Джемі сердився. Мабуть, це був складник тієї фази, через яку він зараз проходив, і я тільки чекала, щоб вона скоріше минула. Він ніколи, звісно, не був жорстокий з тваринами, але я не думала, що його благодійність поширюється ще й на комах.
— Чому я не можу її роздушити?
— Тому що вона тебе не чіпає,— відповів з темряви Джемі. Він вимкнув свою настільну лампу.
— Гадаю, ти увійшов у ту фазу, коли не вбивають мух і москітів, ось що я гадаю,— сказала я.— Повідомиш мене, як передумаєш. Але я тобі ось що скажу: я не збираюся покірно терпіти, коли мене кусатимуть червоні мурашки.
— Та цить ти,— сонно звелів він.
Саме Джемі зараз день у день дедалі більше нагадував дівчисько, а не я. Втішена цією думкою, я перевернулася на спину і чекала, поки прийде сон, а чекаючи, думала про Ділла. Він поїхав першого вересня, твердо запевнивши, що повернеться, тільки-но закінчаться шкільні заняття,— він гадав, що його сім’я нарешті втямила, що йому подобається проводити літо в Мейкомі. Міс Рейчел повезла нас із собою на таксі до Мейкомської вузлової, і Ділл махав нам рукою, поки не зник з очей. Але не з серця: я за ним скучала. Останні два дні, що він їх провів з нами, Джемі вчив його плавати...
Вчив плавати. Сон у мене пропав, коли я пригадала, що розказав мені Ділл.
Чорторий Баркера розташований у кінці ґрунтової дороги, що іде вбік від меридіанського шосе, десь за милю від міста. Туди завжди може хтось підкинути — фургон з бавовною або попутна вантажівка, та й пішки дійти не штука, проте повертатися назад у присмерках, коли дорога порожня, не дуже весело, тому пляжники не залишаються там допізна.
За словами Ділла, вони з Джемі саме вийшли на шосе, коли побачили, що до них на машині наближається Атикус. Він їх наче не помітив, тож вони замахали йому руками. Атикус пригальмував; вони підбігли до нього, і він сказав: «Ліпше вам знайти попутку. Я нескоро буду вдома». На задньому сидінні сиділа Келпурнія.
Джемі запротестував, потім почав проситися, й Атикус мовив: «Гаразд, можете їхати з нами, тільки з машини не виходьте».
Дорогою до хатини Тома Робінсона Атикус розповів їм, що сталося.
Вони звернули з шосе, повільно проїхали повз звалище і Юелівське обійстя, потім вузьким провулком наблизилися до негритянських хатин. Ділл розповів, що на подвір’ї Тома гралася у мармурові кульки зграйка чорних дітлахів. Атикус зупинив машину і вийшов. Келпурнія крізь головні ворота рушила за ним.
Ділл чув, як Атикус спитав у котрогось із дітей: «Де твоя мама, Семе?» — а Сем відповів: «Пішла до сестри Стівенс, містере Фінч. Хочете, щоб я її привів?»
За словами Ділла, Атикус ніби завагався, але потім сказав: так, і Сем побіг з двору. «А ви собі грайтеся, хлоп’ята»,— звернувся Атикус до дітей.
Маленька дівчинка вийшла на поріг хатини і стояла там, роздивляючись Атикуса. Ділл казав, що її кучеряве волосся було заплетене у безліч тугих кісок, зав’язаних яскравими бантиками. Вона широко усміхнулася і подалася до нашого татка, але не могла сама впоратися зі сходинками. Ділл сказав, що Атикус підійшов до неї, зняв капелюха і простягнув їй палець. Вона ухопилася за палець, і він допоміг їй зійти додолу. А потім передав її Келпурнії.
Показалася Гелен — Сем за нею ледь встигав. Вона сказала: «Добривечір, містере Фінч. Може, хочете присісти?» — і більше нічого не сказала. Як і Атикус.
— Скауте,— мовив Ділл,— вона просто впала на землю. Просто узяла і впала на землю, ніби підійшов якийсь велетень і наступив на неї. Отак — раз! — Ділл притупнув своєю тугою стопою об землю.— Як ми наступаємо на мурашку.
Діла розповів, що Келпурнія з Атикусом підняли Гелен і наполовину понесли, наполовину повели до хати. Вони пробули там доволі довго, а тоді Атикус вийшов сам. Коли вони проїжджали повз Юелів, ті щось кричали їм услід, але Ділл не розчув доладно.