Так чи інак, мало хто з дітей розумів, що таке політінформація. Коротулька Чак Литл, який достеменно знав усе про корів і їхні звички, вже майже закінчував історію про дядька Нетчела, коли міс Гейтс його обірвала:
— Чарльзе, це не інформація. Це рекламне оголошення.
Сесил Джейкобс натомість знав, що воно таке. Коли підійшла його черга, він став перед класом і почав:
— Отой старигань Гітлер...
— Адольф Гітлер, Сесиле,— поправила міс Гейтс.— Не годиться починати словами «Отой старигань такий-то».
— Так, мем,— погодився Сесил.— Отой старигань Адольф Гітлер цькує...
— Переслідує, Сесиле...
— Ні, мем, тут сказано — цькує,— добре, нехай,— так от, старигань Гітлер гнобить євреїв, саджає їх до в’язниць, а ще відбирає в них усе їхнє добро і не дозволяє їм виїжджати з країни, і ще він вимиває усіх недоумкуватих і...
— Вимиває недоумкуватих?
— Так, мем, міс Гейтс, я так гадаю, що їм бракує глузду самим помитися, гадаю, ідіоти не здатні тримати себе в чистоті. Коротше, Гітлер розпочав програму на утискання всіх євреїв, та й напів-євреїв також, і хоче їх усіх пильнувати, щоб вони йому якої біди не наробили, і я думаю, це погано, от така у мене інформація.
— Дуже добре, Сесиле,— похвалила міс Гейтс. Сесил гордівливо пішов на своє місце.
Хтось із задніх парт підніс руку.
— Як же він може таке витворяти?
— Хто саме і що? — терпляче спитала міс Гейтс.
— Ну, як отой Гітлер бере і запроторює людей у тюрми, треба, щоб уряд якось втрутився,— сказав той, хто підвів руку.
— Гітлер і є уряд,— пояснила міс Гейтс і, скориставшись нагодою зробити викладання динамічним, підійшла до дошки. Вона великими друкованими літерами написала: «ДЕМОКРАТІЯ».
— Демократія,— промовила вона.— Хтось може дати визначення?
— Це ми,— сказав хтось.
Я піднесла руку, пригадавши одне старе передвиборче гасло, про яке мені розповів Атикус.
— Що це означає, як гадаєш, Джін-Луїзо?
— «Рівні права усім, особливих привілеїв нікому»,— процитувала я.
— Дуже добре, Джін-Луїзо, дуже добре,— усміхнулася міс Гейтс. Перед словом «ДЕМОКРАТІЯ» вона написала « МИ ».— А тепер, усі хором: «Ми — демократія».
Ми повторили. Міс Гейтс пояснила:
— Ось у чому відмінність між Америкою і Німеччиною. У нас — демократія, у Німеччині — диктатура. Дик-та-ту-ра. Тут ми нікого не переслідуємо. Переслідування вчиняють люди з упередженнями. У-пе-ре-джен-ня,— чітко вимовила вона.— У світі немає людей кращих за євреїв, і чому Гітлер так не уважає, для мене просто загадка.
Якась зацікавлена душа в гущі класу спитала:
— А чому вони не люблять євреїв, як думаєте, міс Гейтс?
— Не знаю, Генрі. Ті приносять багато користі країні, у якій живуть, а найголовніше, вони вельми побожні люди. Гітлер намагається знищити релігію, можливо, через це він їх і не любить.
Тут заговорив Сесил.
— Я, власне, не знаю точно, але вони нібито міняють гроші абощо, але ж це не причина їх цькувати. Вони ж білі, хіба ні?
— Коли ти вчитимешся у старших класах, Сесиле, ти дізнаєшся, що євреїв переслідували упродовж усієї їхньої історії, навіть вигнали з їхньої власної країни. Це одна з найжахливіших сторінок в історії людства. А тепер час переходити до арифметики, діти.
Я ніколи не любила арифметики, тож до кінця уроку просто дивилася у вікно. Лише раз я бачила, як Атикуса аж перекосило,— це коли він слухав по радіо останні вісті про Гітлера. Атикус із тріском вимкнув приймач і гмикнув. Я спитала якось, чого його так дратує Гітлер, і Атикус відповів: «Бо він маніяк».
Це не пояснення, роздумувала я, поки клас вирішував свої задачки. Один маніяк — і мільйони німців. Хіба не можна запроторити Гітлера до в’язниці, замість дозволяти йому саджати всіх? Тут щось не так — треба буде порозпитувати тата.
Я й порозпитувала, а він сказав, що нічого не може мені сказати, бо сам не знає відповіді.
— А правильно буде ненавидіти Гітлера?
— Ні,— сказав Атикус.— Ненавидіти взагалі неправильно.
— Атикусе, є дещо, чого я не розумію. Міс Гейтс каже, жахливо так чинити з людьми, як то чинить Гітлер, вона аж розчервонілася, коли це казала...
— І не дивно.
— Але...
— Що?
— Нічого, сер,— і я пішла собі, не упевнена, чи зможу пояснити Атикусу, що мене бентежить, не упевнена, чи зможу роз’яснити те, що відчуваю. Можливо, Джемі дасть мені відповідь. На шкільних справах Джемі розумівся краще за Атикуса.
Джемі цілий день тягав воду футболістам і був страшенно зморений. На підлозі біля його ліжка валялися шкірки від щонайменше дванадцяти бананів, а поруч стояла пляшка молока.
— Навіщо ти стільки трощиш? — поцікавилася я.
— Тренер каже, якщо я наберу двадцять п’ять фунтів протягом року, то зможу грати у команді. А це — найшвидший спосіб.
— Якщо тебе тільки не знудить. Джемі, я хочу в тебе дещо спитати.
— Давай,— він відклав книжку і простягнув ноги.
— Міс Гейтс — гарна леді, правда?
— Ясна річ. Вона мені подобалася, коли я вчився у її класі.
— Вона страшенно ненавидить Гітлера...
— Що ж тут поганого?
— Бачиш, вона сьогодні довго розводилася про те, як погано він ставиться до євреїв. Джемі, будь-кого переслідувати погано, правда ж? Тобто навіть мати про когось погану думку?
— Певна річ, Скауте. Що тебе гризе?
— Бачиш, того вечора, коли міс Гейтс виходила з зали суду,— вона спускалася сходами просто перед нами, ти, мабуть, її помітив,— вона розмовляла з міс Стефані Крофорд. Я почула, як вона сказала, що хтось уже мусить провчити їх як слід, бо вони дуже знахабніли, ще трохи — і вони схочуть одружуватися з нами. Джемі, як це можна так ненавидіти Гітлера і при цьому казати такі огидні речі про своїх, про місцевих...
Джемі раптом розлютився. Він зіскочив з ліжка, ухопив мене за комір і почав трусити.
— Я не хочу нічого чути про цей суд — ніколи! Чуєш мене — ніколи! Ти мене чуєш? Ніколи й словом не згадуй оте при мені, чуєш? А тепер — геть звідси!
Від приголомшення я навіть не заплакала. Я виповзла з кімнати Джемі й тихесенько причинила по собі двері, щоб він знову не оскаженів. Зненацька я відчула таку втому, що мені захотілося до Атикуса. Він сидів у вітальні, і я наблизилася і спробувала умостися в нього на колінах.
— Ти вже така велика, що мені тебе не втримати,— Атикус усміхнувся і міцніше притиснув мене до себе.— Скауте,— сказав він лагідно,— не переймайся через Джемі. У нього зараз важкий період. Я чув, як він на тебе накинувся.
Атикус сказав, що Джемі силується все забути, але насправді тільки відштовхує це подалі від себе, поки не спливе досить часу. Потім він зуміє про це думати і розкладе все по поличках. Коли Джемі зможе про це думати, він знову стане самим собою.
16
Життя більш-менш налагодилося, як і передрікав Атикус. До середини жовтня тільки дві невеличкі пригоди спіткали двох мешканців Мейкома. Власне, трапилися три події, але вони не заторкнули нас, Фінчів, безпосередньо,— хоча, певним чином, і заторкнули.
Першою подією було те, що містер Боб Юел знайшов собі роботу і тут-таки втратив її, що було майже нечувано у тридцяти роки: він був єдиний, кого вигнали з громадських робіт за байдикування. Гадаю, його короткий спалах слави породив ще коротший спалах працьовитості, але робота його тривала не довше, ніж його популярність: містера Юела забули так само, як і Тома Робінсона. Відтоді він поновив свої щотижневі відвідини служби підтримки безробітних і, отримуючи без тіні вдячності грошову допомогу, лаяв тих клятих покидьків, які захопили владу в місті й гадають, що можуть відібрати у чесної людини її заробіток. Рут Джонс зі служби підтримки переказувала, що містер Юел відкрито звинувачував Атикуса в тому, що втратив роботу. Вона вельми засмутилася і навіть прийшла до контори Атикуса повідомити про це його. Атикус заспокоїв міс Рут, сказавши, якщо Боб Юел хоче обговорити, як саме Атикус відібрав у нього роботу, він знає, де його знайти.