Друга подія трапилася з суддею Тейлором. На відміну від місіс Тейлор, суддя Тейлор не ходив на вечірні служби у церкві по неділях. Суддя Тейлор полюбляв провести цю недільну годину на самоті у кабінеті свого величезного будинку, занурившись у читання творів Боба Тейлора (не родича, хоча суддя пишався б таким кревним). Одного недільного вечора якесь підозріле настирливе дряпання відвернуло увагу судді від барвистих метафор і пишного стилю. «Годі тобі!» — наказав він Енн Тейлор, своїй розжирілій, незугарній собаці. Згодом він усвідомив, що в кабінеті нікого немає; дряпання линуло з задньої частини будинку. Суддя Тейлор затупав до чорного ходу, щоб випустити Енн надвір, і побачив, що двері розчинені навстіж. Біля рогу будинку його увагу привернула якась тінь, але краще роздивитися свого відвідувача йому не вдалося. Коли місіс Тейлор повернулася з церкви, вона знайшла чоловіка у кріслі, заглибленого у читання Боба Тейлора, але на колінах він тримав дробовика.
Третя пригода сталася з Гелен Робінсон, удовою Тома. Якщо містера Юела забули так само, як і Тома Робінсона, то Тома Робінсона забули, як і Примару Редлі. Проте колишній хазяїн Тома містер Лінк Діз не забув його. Містер Лінк Діз узяв Гелен до себе на роботу. Насправді вона не була йому потрібна, але він казав, що на душі у нього дуже тяжко через те, як усе повернулося. Не знаю, хто доглядав дітей Гелен, коли вона йшла з дому. Келпурнія казала, що Гелен було нелегко, бо їй доводилося проходити зайву милю, аби не йти повз халупу Юелів, які, за словами Гелен, жбурляли в неї усяким непотребом, коли вона уперше спробувала піти громадською дорогою. Містер Лінк Діз нарешті помітив, що Гелен щоранку приходить на роботу не з того боку, і витяг у неї зізнання. «Облиште їх, містере Діз, прошу вас, сер»,— молила Гелен. «Дідька лисого!» — відтяв містер Лінк Діз. Він звелів їй зайти до нього в крамницю, перш ніж вона піде додому. Вона послухалася, і містер Лінк замкнув крамницю, нап’яв на голову капелюха і провів Гелен додому. Вони йшли короткою дорогою, повз Юелів. Повертаючись назад, містер Лінк зупинився біля їхньої чудернацької хвіртки.
— Юеле! — гукнув він.— Чуєш мене, Юеле?
Вікна, у яких завжди стирчали дитячі голови, стояли порожні.
— Я знаю, що ви там геть усі полягали на підлогу! А тепер слухай мене, Бобе Юеле: якщо я бодай один звук почую від моєї дівчини Гелен, що вона не може ходити цією дорогою, ти у мене опинишся за ґратами ще до заходу сонця! — тут містер Лінк плюнув на землю і пішов додому.
Гелен пішла на роботу наступного дня громадською дорогою. Ніхто її не зачіпав, але пройшовши кроків десять поза Юелів будинок, вона озирнулася і побачила, що містер Юел іде за нею назирці. Вона пішла далі, а містер Юел тримався на невеликій відстані від неї, доки вона не дійшла до будинку містера Лінка Діза. Весь час, за словами Гелен, вона чула, як він брудно, хоча й неголосно, лаявся собі під ніс. Страшенно налякана, Гелен зателефонувала містеру Лінку до крамниці, яка була недалеко від дому. Коли містер Лінк вийшов з крамниці, він побачив, що містер Юел притулився до його паркана.
— Чого витріщився на мене, Лінку Дізе, ніби я якесь лайно? Я не чіпав твоєї...
— Насамперед, Юеле, відірви свій смердючий тулуб від мого паркана. Ти його торкаєшся, а я грошей не настачу на свіжу фарбу. По-друге, відчепися від моєї куховарки, або я тебе звинувачу в нападі...
— Я не торкався її, Лінку Діз, на біса мені потрібна якась чорномаза!
— Тобі й не треба її торкатися, досить і того, що ти її залякуєш, а якщо нападу не вистачить, щоб тебе запроторити за ґрати, я вдамся до закону про скривдження жінок, тож чухрай звідси, щоб очі мої тебе не бачили! І якщо ти гадаєш, що я жартую, спробуй зачепити ту дівчину ще хоч раз!
Містер Юел, вочевидь, уторопав, що він не жартує, бо Гелен більше не скаржилася.
— Не подобається це мені, Атикусе, зовсім не подобається,— так оцінила всі ці події тітка Александра.— Цей чоловік, здається, зачаїв довічну злобу на кожного, хто причетний до тієї справи. Я добре знаю цю мстиву породу, але не розумію, чого він казиться: адже справу в суді він виграв, хіба ні?
— Здається, я розумію,— відказав Атикус.— Мабуть, це тому, що в глибині душі він знає, що майже ніхто в цілому місті не повірив його з Меєлою вигадкам. Він уявляв, що станс героєм, а натомість отримав за всі свої зусилля тільки одне: добре, ми засудили того чорномазого, а ти собі повертайся на своє звалище. Він уже поквитався майже з усіма, отже, мусить вгомонитися. Він заспокоїться, не встигне і погода змінитися.
— А чого він намагався вдертися до будинку Джона Тейлора? Він, вочевидь, і гадки не мав, що Джон удома, в іншому разі б не наважився. В недільні вечори Джон вмикає світло тільки спереду на веранді та у своєму барлозі...
— Ти ж не знаєш напевне, чи то Боб Юел вдирався до Джона, не знаєш, хто то був,— сказав Атикус.— Але я маю певні міркування. Я довів, що він брехун, а от Джон виставив його дурнем. Увесь час, що Юел давав свідчення, я не наважувався глянути на Джона, бо боявся розсміятися. Джон дивився на нього так, ніби він — триноге курча або квадратне яйце. І не кажіть мені, що судді не намагаються вплинути на присяжних,— хихотнув Атикус.
Наприкінці жовтня наше життя увійшло у звичну колію: школа, ігри, домашні завдання. Джемі, схоже, забув те, що прагнув забути, а шкільні товариші милосердно дали нам забути про дивакуватість нашого батька. Сесил Джейкобс якось запитав, чи, бува, Атикус не радикал[30]. Коли я переказала це Атикусу, він так розвеселився, що я аж образилася, проте він пояснив, що сміється не з мене. Він мовив:
— Скажи Сесилу, що я приблизно такий самий радикал, як Бавовняний Том Гефлін[31].
Тітонька Александра процвітала. Міс Моді, напевне, закрила одним махом роти цілому місіонерському товариству, бо тітонька знову заправляла у своєму курнику. Її частування стали ще смачнішими. Я дізналася ще більше про суспільне життя мрунів, слухаючи оповіді місіс Меривезер: вони були майже позбавлені відчуття сім’ї, тому жили однією великою родиною. Дитина мала стільки батьків, скільки громада мала чоловіків, і стільки матерів, скільки там було жінок. Джей Ґраймз Еверет знесилювався, щоб змінити ситуацію, і відчайдушно потребував наших молитов.
Мейком знову став собою. Точнісінько таким, як минулого року і позаминулого, лише з двома невеличкими відмінностями. По-перше, люди познімали з вітрин і автомобілів наліпки «АНВ. МИ РОБИМО СВОЮ СПРАВУ». Я спитала в Атикуса чому, і він відповів, що «Акт національного відродження»[32] загинув. Я спитала, хто його вбив; він відповів: дев’ятеро стариганів.
Друга відмінність не набула у Мейкомі порівняно з минулим роком загальнонаціонального масштабу. Досі Геловін — День усіх святах — відзначався цілком стихійно. Кожна дитина робила, що хотіла, за допомогою інших дітей, коли треба було щось переставити чи перенести — наприклад, запроторити легкий повіз на дах платної стайні. Проте батькам здалося, що минулого року ми зайшли задалеко, порушивши спокій міс Тутті та міс Фрутті.
Міс Тутті та міс Фрутті були старі дівиці, сестри, які мешкали у єдиному на весь Мейком будинку, що мав льох. Подейкували, що вони — республіканки, які перебралися до нас з Клентона у штаті Алабама у 1911 році. Їхні звички нас дивували, а навіщо їм знадобився льох, не знав ніхто, проте вони його собі облаштували, а потім усе життя тільки ганяли з нього цілі покоління місцевих дітлахів.
Міс Тутті та міс Фрутті (насправді їх звали Сара і Френсис Барбер) мало того що засвоїли звичаї янкі, були ще й глухі. Міс Тутті це заперечувала і жила у світі тиші, а міс Фрутті, яку все цікавило, завела собі слухову трубку таку велетенську, що Джемі твердив, ніби вона її викрутила зі старовинного грамофона.
30
Ідеться про радикальних республіканців, які під час і одразу після Громадянської війни найбільш наполегливо боролися з рабством. Виступали за надання звільненим рабам усіх цивільних прав, зокрема права голосувати.
31
Джеймс Томас Гефлін (1869-1951) на прізвисько Бавовняний Том — конгресмен від демократів (які на той час були проти скасування рабства) і сенатор від штату Алабама, що обстоював вищість білої раси. Одного разу підстрелив негра, уникнув покарання й похвалявся цим як найвидатнішим своїм досягненням.
32
«Акт національного індустріального відродження» — ухвалений 1933 року конгресом закон, який з метою стимулювати зростання економіки давав дозвіл президенту США на регулювання економіки шляхом підвищення цін після серйозної дефляції.