Знаючи все це, з наближенням Геловіна декілька шалапутів дочекалися, поки сестри Барбер позасинають, прокралися до їхньої вітальні (ніхто, окрім Редлі, не замикав дверей на ніч), крадькома винесли звідки всі-всенькі меблі та сховали їх у льоху. Я повністю заперечую власну участь у цій витівці.
— Я чула їх! — таким криком збудили усіх сусідів сестри Барбер на світанку наступного дня.— Чула, як вони під’їхали на вантажівці просто до дверей! Тупали, як коні. Вони вже зараз у Новому Орлеані!
Міс Тутті була переконана, що меблі викрали комівояжери — торгівці хутром, які проїжджали нашим містом за два дні до події. «Вони такі смагляві,— розповідала вона,— мабуть, сирійці».
Викликали містера Гека Тейта. Він оглянув територію і припустив, що орудували місцеві. Міс Фрутті заявила, що усіх місцевих вона чудово знає по голосу, а з вітальні минулої ночі не долинало жодного місцевого голосу,— а ті гаркавили, як казна-хто. Вона наполягала, щоб зниклі меблі розшукували щонайменше з хортами, тож містеру Тейту довелося їхати аж за десять миль, щоб привезти спеціальних службових собак і пустити їх по сліду.
Містер Тейт відпустив їх зі шворки на порозі сестер Барбер, але вони тільки оббігли навколо будинку і почали вити біля входу до льоху. Коли містер Тейт зробив аж три спроби, він нарешті здогадався, в чому річ. До опівдня в усьому Мейкомі не зустріти було жодної босої дитини, і ніхто не зняв черевиків, аж доки собак не відіслали назад.
Ось чому мейкомські пані заявили, що цього року вони такого не допустять. В актовій залі старшої школи пройде велика вистава для дорослих, а для дітей улаштують різні конкурси: вкусити яблуко на мотузці, ухопити підвішені іриски, тягти віслюка за хвіст. А ще буде приз за найкращий костюм до Геловіна, виготовлений самим учасником карнавалу.
Ми з Джемі аж застогнали. Не те що ми хотіли щось там утяти, а просто з принципу. Джемі так і так уважав, що він уже переріс геловінські забави; казав, що не хотів би, аби його застукали у старшій школі за якоюсь витівкою. Ну і не треба, подумала я, мене відведе Атикус.
Проте я невдовзі дізналася, що мої послуги того вечора знадобляться на сцені. Місіс Грейс Меривезер написала оригінальний сценарій вистави під назвою «Округ Мейком: Ad Astra Per Aspera», і я маю там грати свинину. Їй здавалося, що буде просто чудово, якщо діти у відповідних костюмах продемонструють усю сільськогосподарську продукцію нашого округу: Сесил Джейкобс переодягнеться коровою, з Агнес Бун вийде пречудова квасолина, хтось із дітей буде арахісом — і так далі, скільки вистачить уяви у місіс Меривезер і дітей, щоб її втілювати.
Єдине, що ми мусили робити, як я змогла утямити на наших двох репетиціях, це вийти з лівого боку сцени, коли місіс Меривезер (не лише авторка, а й оповідачка) називатиме нас. Коли вона оголосить: «Свинина!» — буде мій вихід. Потім усі хором заспівають «Округ Мейком, округ Мейком, ми з тобою назавжди!», а там і грандіозний фінал — місіс Меривезер підніметься на сцену з прапором штату.
Мій костюм не складав великої проблеми. Місіс Креншо, місцева кравчиня, мала уяву не гіршу, ніж місіс Меривезер. Вона узяла дротяну сітку, з якої роблять загорожу для курчат, і зігнула її у формі копченого окосту. Цю конструкцію вона обтягнула коричневою тканиною і розфарбувала її під справжній окіст. Я присідала, і хтось натягував на мене через голову цю конструкцію. Вона сягала мені майже до колін. Місіс Креншо прорізала дві дірочки для очей. Вона дуже гарно все зробила. Джемі сказав, що я точнісінько як окіст на ніжках. Щоправда, були деякі незручності: у костюмі було важко дихати, і він мені тиснув: крім того, я б не мала змоги почухати носа, якби у ньому засвербіло, а надягнувши костюм, сама його зняти я не могла.
Коли прийшов Геловін, я вважала, що вся наша родина піде дивитися на мій виступ, але мене спіткало розчарування. Атикус дуже делікатно повідомив, що не витримає сьогодні вистави, бо неймовірно стомився. Він цілий тиждень провів у Монтгомері й тільки сьогодні надвечір повернувся додому. Він припустив, що Джемі не відмовиться мене супроводжувати, якщо я його попрошу.
Тітка Александра сказала, що збирається рано лягти спати, вона весь день прикрашала сцену і тепер зовсім знесилена... тут вона раптом обірвала себе на півслові. Стулила рот, потім розтулила, ніби хотіла щось додати, але слова не йшли.
— Що таке, тітонько? — спитала я.
— Нічого, нічого,— заспокоїла вона,— хтось, мабуть, ступив на мою могилу.
Вона відігнала від себе те, що штиркнуло її тривогою, і запропонувала мені влаштувати попередній показ для родини у вітальні. Джемі запхав мене у мій костюм, став у одвірку вітальні, проголосив «Свини-и-ина!» незгірше за саму місіс Меривезер — і тут наперед виступила я. Атикус і тітка Александра були у захваті.
Я повторила свій вихід у ролі для Келпурнії на кухні, й вона сказала, що я просто неперевершена. Я хотіла ще збігати показатися міс Моді, але Джемі зауважив, що вона, безперечно, і так буде на виставі.
Після цього мені вже було однаково, підуть вони чи ні. Джемі сказав, що відведе мене. І так розпочалася наша з ним найдовша в житті подорож.
17
Погода, як на останній день жовтня, стояла незвично тепла. Ми навіть курток не надягли. Здіймався вітер, і Джемі сказав, що може піти дощ, не встигнемо ми і додому повернутися. Місяця не було.
Вуличний ліхтар на розі кидав гострі тіні на Садибу Редлі. Я почула, як Джемі тихо засміявся.
— Закладаюся, сьогодні ввечері їх ніхто не потурбує,— сказав він. Джемі ніс мій костюм доволі незграбно, бо той був громіздкий. Я подумала, як це шляхетно з його боку.
— А все ж таки тут лячно, правда? — сказала я.— Примара, звісно, нікому шкоди не робить, але я дуже рада, що ти пішов зі мною.
— Ти же знаєш, Атикус ніколи не відпустив би тебе до школи саму.
— Не знаю тільки чому: це ж просто за рогом і через двір.
— Двір надто великий, маленьким дівчаткам не слід ним ходити пізнього вечора,— піддражнював Джемі.— Невже ти не боїшся привидів?
Ми засміялися. Ми подорослішали, і привиди, гарячка-палючка, заклинання, потаємні знаки зникли з нашого життя, як туман на сонці.
— Пам’ятаєш оті старі чари: «Янгол світлий, помагай, задушить мене не дай»?
— Припини, чуєш! — попросила я. Ми саме порівнялися з Садибою Редлі.
— Примари, напевне, немає вдома,— сказав Джемі.— Дослухайся.
Високо над нами, десь у темряві, самотній пересмішник представляв увесь свій репертуар, на щастя, і гадки не маючи, на чиєму дереві він сидить: то він цвірінькав, то стрекотав, то тьохкав, то щось жалісно теркотів.
Ми повернули за ріг, і я перечепилася за корінь, який стирчав із землі. Джемі спробував мені допомогти, проте тільки упустив мій костюм на землю. Утім, я втрималася на ногах, і ми продовжили свій шлях.
Ми звернули з дороги і вийшли на шкільне подвір’я. Там було темно, хоч в око стрель.
— А як ти знаєш, де ми, Джемі? — спитала я, коли ми зробили кілька кроків.
— Можу сказати, що ми зараз під великим дубом, бо земля тут холодніша. Пильнуйся, щоб знову не впасти.
Ми перейшли на дуже повільний крок, обережно ступаючи, щоб не стукнутися об дерево. Це був самотній і старезний дуб; двоє дітей не могли повністю охопити його руками. Він стояв далеко від учителів, їхніх нишпорок і цікавих сусідів: поблизу жили тільки Редлі, але вони не виявляли цікавості. Невеличка ділянка землі під його кроною була утрамбована численними бійками і забороненою грою в кості.
Вікна актової зали яскраво палали удалині, але вони нас тільки засліплювали.
— Не дивись уперед, Скауте,— порадив Джемі.— Дивися під ноги, тоді не впадеш.
— Шкода, що ти не захопив свого ліхтарика, Джемі.