Примара побачив, як я мимоволі сіпнулася до ліжка, де спав Джемі, тому що та сама несмілива усмішка з’явилася на його губах. Я спалахнула від ніяковості й удала, що просто поправляю простирадло.
— Обережно, не чіпай його,— застеріг Атикус.
Містер Гек Тейт дуже пильно розглядав Примару крізь свої рогові окуляри. Він хотів був заговорити, але тут з передпокою увійшов лікар Рейнольдс.
— Усі геть,— наказав він.— Добривечір, Артуре, не помітив тебе, коли був тут раніше.
Лікар Рейнольдс говорив так само легко й невимушено, як і ступав, немов казав такс щовечора, і це мене приголомшило ще більше, ніж те, що я перебуваю в одній кімнаті з Примарою Редлі. Власне... навіть Примара Редлі іноді хворіє, подумала я. Хоча хто його знає?
Лікар Рейнольдс приніс великий пакунок, загорнутий у газету. Він поклав його на стіл Джемі та скинув піджак.
— Тепер ти вже задоволена, так? Розкажу тобі, звідки я знав. Коли я спробував оглянути його, він мене добряче копнув. Довелося дати йому чималеньку дозу заспокійливого, в іншому разі він не дав би до себе доторкнутися. А тепер геть звідси! — сказав він мені.
— Е-е-е,— Атикус подивився на Примару.— Геку, ходімо на веранду. Там купа стільців, і ще доволі тепло.
Я здивувалася, чому Атикус запрошує нас на веранду, а не до вітальні, а потім зрозуміла. У вітальні світло надто яскраве.
Ми вервечкою посунули з кімнати, спершу містер Тейт,— Атикус чекав у дверях, щоб вийти перед ним. А потім передумав і пропустив містера Тейта уперед.
Люди мають звичку робити буденні речі у найдивовижніших обставинах. Не стала винятком і я.
— Ходімо, містере Артуре,— почула я власний голос.— Ви ж не дуже добре знаєте наш будинок. Я проведу вас на веранду, сер.
Він подивився на мене і кивнув.
Я повела його через передпокій і повз вітальню.
— Прошу, сідайте, містере Артуре. Це крісло-гойдалка дуже приємне і зручне.
Ніби ожили мої омріяні фантазії: він сидить на веранді... пречудова стоїть погода, правда ж, містере Артуре?
Так, погода стоїть пречудова. З відчуттям якоїсь нереальності я підвела його до стільця якнайдалі від Атикуса й містера Тейта. Туди світло не падало. В темряві Примара почуватиметься затишніше.
Атикус сидів у кріслі-гойдалці, а містер Тейт — на стільці поруч із ним. Світло з вікон вітальні падало просто на них. Я вмостилася біля Примари.
— Отже, Геку,— почав Атикус,— гадаю, нам слід... Господи, я втрачаю пам’ять...— він зсунув окуляри на лоба і притиснув пальці до очей.— Джемі ще не виповнилося тринадцятьох... чи вже виповнилося — не можу пригадати. Так чи так, цим займеться окружний суд...
— Чим, містере Фіни? — містер Тейт випростав ноги і гойднувся вперед.
— Зрозуміло, що це чистісінький самозахист, але мені треба буде піти в контору і переглянути...
— Містере Фінч, ви що, думаєте, ніби Боба Юела убив Джемі? Ви так вважаєте?
— Ви ж чули, що розповіла Скаут, які тут можуть бути сумніви? Вона сказала, що Джемі підвівся і відірвав його від неї — він, напевне, в темряві якось підібрав Юелів ніж... ми це завтра з’ясуємо.
— Міс-те-ре Фінч, облиште,— сказав містер Тейт.— Джемі й не думав устромляти ніж у Боба Юела.
Атикус помовчав якусь хвильку. Подивився на містера Тейта, ніби оцінюючи його слова. А потім похитав головою.
— Геку, це дуже шляхетно з вашого боку, і я знаю, ви це робите від щирого серця, але навіть не розпочинайте нічого такого.
Містер Тейт підвівся і підійшов до краю веранди. Сплюнув у кущі, потім запхав руки в кишені й повернувся обличчям до Атикуса.
— Чого саме? — спитав він.
— Вибачте, якщо я був різкий, Геку,— просто сказав Атикус,— але ніхто нічого не замовчуватиме. Я так не живу.
— Ніхто і не збирається нічого замовчувати, містере Фінч.
Містер Тейт говорив спокійно, але чоботища його так міцно вчавилися у мостини веранди, аж ніби вросли туди. Між батьком і шерифом відбувалося якесь дивовижне змагання, сутності якого я не розуміла.
Тепер прийшла черга Атикуса підвестися і підійти до краю веранди. Він відкашлявся і сплюнув у двір. Потім заклав руки в кишені й повернувся обличчям до містера Тейта.
— Геку, ви цього не висловили, але я знаю, про що ви думаєте. Дякую вам за це. Джін-Луїзо,— звернувся він до мене,— ти говорила, що Джемі відірвав містера Юела від тебе?
— Так, сер, принаймні я так подумала... Я...
— От бачите, Геку? Дякую вам від усього серця, але я не хочу, щоб мій хлопчик починав життя з таким тягарем. Найкращий спосіб очистити повітря — це нічого не приховувати. Нехай люди все знають і роблять висновки. Я не хочу, щоб він зростав, а в нього за спиною перешіптувалися, не хочу, щоб казали: «А, Джемі Фінч... отой, чий татусь виклав цілий статок, аби його витягти». Що скоріше ми через усе пройдемо, то краще.
— Містере Фінч,— незворушно промовив містер Тейт,— Боб Юел напоровся на власного ножа. І загинув.
Атикус пішов у куток веранди. Подивився на лозу гліцинії. Кожен з них, подумала я, упертий по-своєму. Цікаво, хто поступиться перший. Упертість Атикуса була спокійна й непоказна, але певним чином він був так само затятий, як Каннінгеми. Упертість містера Тейта була невгамовна і пряма, але не менша за батькову.
— Геку,— Атикус стояв до нього спиною,— якщо цю справу замовчать, це означатиме ніщо інше, як відмову від тих принципів, на яких я намагався виростити Джемі. Іноді мені здається, що я геть кепський батько, але я — все, що вони мають. Перш ніж дивитися на когось, Джемі дивиться на мене, і я намагався жити так, щоб і собі у відповідь дивитися йому прямо в очі... Якщо ж я допущу щось таке, я не зможу дивитися йому в очі чесно, і в той день, коли не зможу, я знатиму, що втратив сина. Я не хочу втрачати його та Скаута, тому що вони — все, що я маю.
— Містере Фінч,— чоботи містера Тейта і далі вчавлювалися у веранду,— Боб Юел напоровся на власний ніж. Я можу це довести.
Атикус різко обернувся. Руки його у кишенях стиснулися в кулаки.
— Геку, чому ви не хочете мене зрозуміти? Ви теж маєте дітей, але я старший за вас. Коли мої виростуть, я вже буду старий, якщо взагалі — буду, але тепер... якщо вони не довірятимуть мені, вони не довірятимуть нікому. Джемі та Скаут знають, що сталося. Якщо вони почують, що я розповідатиму по місту, ніби сталося щось зовсім інше,— Геку, я їх втрачу. Я не можу бути на людях одним, а у себе вдома — іншим.
Містер Тейт покачався на закаблуках і терпляче промовив:
— Він жбурнув Джемі на землю, перечепився через корінь дуба і — дивіться, я вам зараз покажу.
Містер Тейт поліз у бокову кишеню і витяг звідти довгий пружинний ніж. У цю мить у дверях показався лікар Рейнольдс.
— Цей сучий... небіжчик лежить отам під деревом, лікарю, у шкільному дворі. Маєте ліхтарик? Краще візьміть мій.
— Я можу під’їхати на своїй машині й посвітити фарами,— сказав лікар Рейнольдс, але ліхтарик узяв.— З Джемі все гаразд. Він, сподіваюся, не прокинеться до ранку, тож не хвилюйтеся. Це той ніж, яким його убили, Геку?
— Ні, сер, той ще у ньому. Судячи з рукоятки, то кухонний ніж. Кен уже має бути там з катафалком, лікарю. Добраніч.
Містер Тейт розгорнув пружинного ножа.
— Сталося от що...
Тримаючи ніж у руці» він удав, що перечепився, гойднувся вперед і виставив перед собою ліву руку.
— Тепер бачите? Заколовся сам, ніж устромився між ребер. Упав на нього всім тілом.
Містер Тейт згорнув ножа і заховав його назад до кишені.
— Скауту всього вісім років,— сказав він.— Вона занадто перелякалася, щоб зрозуміти, що до чого.
— Не дуже-то на це покладайтеся,— похмуро відповів Атикус.
— Я ж не кажу, що вона все вигадала, я кажу, що вона просто сильно перестрашилася, щоб тямити, що саме сталося. Там було дуже темно, нічого не було видно. Тільки людина, добре призвичаєна до темряви, могла б дати надійні свідчення...