— Вармс! — закричав він. — Негайно накажіть цьому типові дати сигнал «SOS»! Інакше я заберу мотобот!
Вармс не встиг розтулити рота, коли раптом тривожно задзвенів телефон. Схвильований голос старшого механіка сповістив, що виникла загроза вибуху: вогонь підібрався до баків з пальним.
Почувши це, Еббот стрімголов кинувся вниз. Вармс бачив, як, розмахуючи пістолетом, він прокладав собі шлях у натовпі. За ним пробивалися два матроси, якийсь літній джентльмен у фраку, дама в вечірньому туалеті і дівчина в піжамі.
Алагна все ще стояв поруч із Вармсом і безпорадно бубонів:
— Сер, але це заборонено… Ви ж знаєте… Треба розшукати першого радиста… Я не знаю, що робити, сер… Може, мені самому дати «SOS»?
Але Вармс заперечливо похитав головою. В подібних випадках інструкція суворо вимагала дістати спочатку дозвіл компанії; власники ж компанії воліли не кликати на допомогу сторонні судна, щоб не сплачувати винагороди — особливо, якщо корабель перебував неподалік від берега. Тим-то Вармс, який звик сліпо підкорятися інструкції, ладен був ризикувати життям пасажирів і команди.
—Ідіть, Алагна, спробуйте зв'язатися з нашою радіостанцією. І негайно повідомте мене про результат.
Алагна кивнув і поплентався до радіорубки, що містилася поруч із бальним залом. В рубці було вже страшенно жарко, повно диму. Алагна обв'язав ніс і рот хусткою й узявся за ключ. Справжній служака, він вирішив загинути на своєму посту.
Рука автоматично вистукувала позивні радіостанції компанії, але вона мовчала: щоб заощадити гроші, боси скасували нічні чергування.
Сорок довгих хвилин вистукував Алагна виклик. Чому вони не відповідають? Чому? Де Роджерс? Він мав бути тут ще о 22-ій…
Щось штовхнуло Алагну в плече. Він озирнувся і побачив свого начальника, першого радиста Роджерса. Блідий, із скуйовдженим волоссям, він стояв, похитуючись — очевидно, п'яний. В руці тримав пістолет.
— Ти що там стукаєш? Ану, пусти мене!
Він хотів зіштовхнути Алагну з стільця, але той навалився грудьми на стіл і закричав:
— Капітан наказав викликати компанію! Я виконую наказ капітана!
— Він збожеволів, і ти разом з ним! — Роджерс вмить переключив рубильник з «прийому» на «передачу». — Давай «SOS», якщо не хочеш кулі!
І Алагна підкорився. «SOS… SOS… SOS…» — полинуло в ефір.
Але сигнал нещастя пролунав тільки тричі: від спеки раптом вибухнули батареї живлення. Сірчана кислота бризнула просто в обличчя Алагні, і він упав на підлогу. Лаючись, Роджерс підхопив свого непритомного підлеглого, витяг у коридор і кинув там, коло дверей рубки.
Очуняв Алагна від гострого болю. Насилу підвівшись, він, поточуючись, пішов, виставивши руки. Алагна не пам'ятав, як довго блукав коридорами. В одному з них він наштовхнувся на тіло людини в офіцерській уніформі. Лікар де Вітт. Мертвий, вірніше вбитий, бо в його скроні зяяла кривава рана.
Радист уже витрачав останні сили, коли двоє матросів підхопили його, винесли на палубу, кинули в човен. В шлюпці вже сиділи Вармс і Роджерс…
Один за одним проходили перед комісією свідки. Радисти Роджерс і Алагна, судновий інженер Еббот, другий помічник капітана Паттерсон, якому також пощастило врятуватися, інші члени команди, дехто з пасажирів. Всі вони розповідали про події тієї трагічної ночі. Але жоден з них не міг точно відповісти на головні питання: чи справді Вільмотта було отруєно? Чи лікаря де Вітта вбили, чи ж він сам заподіяв собі смерть? Як потрапила до шафи вогненебезпечна речовина? Хто вбив Кетлін Моррісон? Нарешті, скільки було злочинців на судні, чи пов'язані між собою смерть мільйонерки, капітана і лікаря?
Уважний читач, познайомившись з викладеними фактами, обов'язково дійде висновку: збіг випадковостей тут виключений, ідеться про заздалегідь продуманий та підготовлений жахливий злочин. Однак злочинця або злочинців він назвати не зможе. Справді, ним міг бути і Вармс, і Еббот, так само, як Роджерс і Паттерсон. А може, злочин вчинив отой невідомий в азбестовому костюмі, що першого ж дня піднявся на корабель в Есбері-Парку?
Не зуміла відповісти на ці запитання і комісія морського міністерства. Вірніше, не схотіла. Адже двоє членів, її входили до правління тієї самої компанії, якій належав «Моро Касл». Навряд чи в їх інтересах було доводити, що в команді одного з найкращих в Америці кораблів були грабіжники, вбивці, палії. Так само невигідно було б розкривати, що пожежа на судні виникла через необережність команди, що в загибелі багатьох людей винні офіцери — працівники компанії. Навіщо ж іще більше підривати престиж компанії і відбивати з людей охоту мандрувати морем на комфортабельних пароплавах-готелях?
І, зваживши на все це, члени комісії склали отакий хитромудрий документ: «Комісія не має доказів того, що до катастрофи на «Моро Касл» спричинилися не сили стихії, а якісь інші фактори. Тому немає ніяких підстав звинувачувати в тому, що сталося, офіцерів і команду… Волею господа скоїлось те, чого людина неспроможна була відвернути».
Як зручно звалити все на господа бога з його «незаперечним» авторитетом! Лишається ще помолитися за упокій душі жертв катастрофи, а також за те, щоб ця сумна історія якнайшвидше пішла в непам'ять. Останнє особливо цікавило комерсантів.
Однак відразу ж по тому, як комісія склала свій оригінальний звіт, ФБР і федеральна прокуратура повідомили її, що починають розслідування у справі «Моро Касл» на підставі скарги про зникнення коштовностей Кетлін Моррісон. Тому комісію просять негайно передати всі зібрані матеріали до судово-слідчих органів.
Наступного дня всі газети пророкували: «ФБР взялося за слідство, а це означає, що таємницю буде розкрито!»
ФБР розпочало з того, що знову допитало всіх осіб, які давали свідчення перед комісією. Але нічого нового вони не сказали. Тоді до Есбері-Парку було відряджено дві дюжини найкращих детективів під проводом майора Кауфхольда з наказом обшукати «Моро Касл» від кіля до клотика. Детективів насамперед цікавила каюта капітана: в ній вони сподівалися знайти рештки його скелета. Судовомедичні експерти змогли б тоді відповісти на деякі запитання щодо причини смерті командира корабля.
Двері капітанської каюти були замкнуті — очевидно, з того часу, як їх зачинив за собою Вармс. У коридорі перед ними — попіл, уламки, поплавлений вогнем метал. Один з детективів швиденько підібрав відмичку, і двері відчинилися.
Як відомо, нерви у поліцейських міцні, та в цю мить навіть вони не змогли стримати вигуків здивування. Вогонь, який знищив на судні геть усе, що могло горіти, залишив каюту недоторканою. Трохи обгоріла підлога, ніжки меблів. І це все. Навіть рама ілюмінатора виблискувала так, наче її щойно надраїли.
Втім, агенти не стали докопуватись до причин цього дивного явища, вони кинулися до ліжка, куди, за свідченням Вармса, було перенесено тіло капітана. Ліжко стояло на місці, акуратно вкрите ковдрою, однак трупа на ньому не було — і не тільки на ліжку, а взагалі в каюті. Агенти ретельно обшукали весь корабель, але — марно…
Здавалось, і справді якась надприродна сила дедалі міцніше затягує вузол таємниці навколо загибелі «Моро Касл». Щоправда, експертам-пожежникам пощастило з'ясувати причину виникнення пожежі. Обслідувавши стіни та підлогу в салоні, де вона почалася, експерти знайшли залишки мідного циліндра, а в ньому — сліди якоїсь хімічної речовини. В лабораторії вони відновили картину початку пожежі. Злочинець сховав мідний циліндр у шафі, з'єднавши його дротом з електромережею; вмонтована в циліндр спіраль поступово розжарилася — і речовина зайнялася.
Отже, виходило, що злочинець був обізнаний з хімією та електротехнікою, а в такому разі сильна підозра падала на Еббота; його сварка з капітаном, несподівана поява в капітанській каюті майже водночас із де Віттом, нарешті, поведінка під час пожежі лише посилювали її.
Але Еббот категорично заперечував свою вину, і жодна людина не могла підтвердити, що бачила його біля каюти мільйонерки, в салоні, де виникла пожежа, або разом з де Віттом під час її. Все ж алібі Еббота було дуже непереконливим. Він заявив, що напився на балу і заснув у своїй каюті; розбудив його, мовляв, сигнал тривоги, і, збожеволівши від жаху, він утік із судна. Звичайно, ніхто не вірив інженерові, та ніхто й не був здатним спростувати цю заяву.