Мершель щільно зачинив двері кухні, чемно запропонував пані Крюгер стілець, сам вмостився на краєчку стола.
— Ви добре знали померлу?
— Ще б пак! Адже я приходила сюди майже щодня.
— Вона ваша родичка?
— Ні. Вже рік, як я дбаю про порядок у квартирі.
Мершель витяг блокнот.
— Чудово. Тоді назвіть своє прізвище й адресу.
Ерна Крюгер залюбки виконала це прохання і додала:
— Та я не завжди була служницею, пане комісар. Я акторка. Однак, гадаю, ви добре обізнані, що робиться в сучасному театрі: антрепренери жадають виключно молодих, гарних, довгоногих…
Тут Мершель перервав цей потік слів.
— Пробачте, коли ви востаннє бачили вбиту?
— У вівторок, тобто 29 жовтня.
— У який саме час, пам'ятаєте?
— Цілком точно. Рівно об одинадцятій я була тут, як і завжди. Раніше ніколи не приходила, бо Розі прокидалася пізненько. Поприбирала, як і годиться. О третій Розі наказала мені йти, бо чекала візиту. Справді, прийшов Польманчик.
— Польманчик? Хто це?
— Як би це вам пояснити. Довірений Розі. Її друг, проте не коханець, пане комісар.
— Гаразд. Чи знаєте ви його повне ім'я?
— Його зовуть Хайнц Польман. Мешкає десь тут, у Франкфурті. Де саме — не відаю.
Мершель намалював проти прізвища Польмана великий знак питання,
— Про це ми дізнаємося самі. Отже, коли з'явився цей Польман, ви пішли?
— Так. Але не тому, що він прийшов. Розі чекала ще на інші відвідини. Вона й Польманчику сказала, що часу в неї обмаль.
—І ви знаєте того, іншого, що мав прийти?
— Навіть не уявляю.
— Отже, ви пішли о п'ятнадцятій?
— Так.
—Із вівтірка більше не були тут?
— Ні.
— Однак ви щойно говорили, що бували тут майже щодня.
Ерна Крюгер покопирсалася в своїй господарській сумці й видобула звідти два якихось загорнутих предмети. Обережно зняла папір. В одному пакунку була невеличка вазочка з димчастого скла, в іншому — кілька гвоздик. І розповіла про сварку, що сталася через розбиту вазу, а також про своє увільнення.
— Та це вже не вперше. Розі дуже швидка на розправу, особливо, коли потрапиш під гарячу руку. Того ж дня вона була у жахливому настрої, чимось дуже розлючена, тому так образила мене, що я вирішила не повертатися. Навіть думала про інше місце. Але потім мені стало шкода її. Тому я принесла ось вазочку і квіти.
— Щоб помиритися?
— Еге ж.
—І це сталося сьогодні пополудні.
— Так. Близько п'ятої.
Мершель сповз зі столу, пройшовся туди-сюди. Підійшов до служниці, простягнув їй фото у сап'яновій рамочці.
— Чи знаєте ви цю людину, пані Крюгер? Та кинула побіжний погляд на портрет,
— Це — пан барон.
— Який ще барон? Кажіть прізвище!
Ерна знизала плечима.
— Не знаю. Розі просто називала його бароном. Здається, якийсь багатий фабрикант з Ессена. Розі якось вихвалялася, мовляв, він один з найзаможніших людей у Європі.
— Чи давно вона з ним знайома?
— З того часу, як я веду тут господарство. Чи, може, й раніш.
—І ви ніколи не чули, як його звати?
— Може й чула, але не звертала уваги. Інакше мені довелося б запам'ятовувати чимало імен.
Кілька секунд оберкомісар допитливо дивився на служницю, ніби хотів прочитати по її обличчю, чи правду вона говорить. Потім показав їй інші фото.
— Знаєте цих людей?
— Побіжно. І жодного за прізвищем.
— Всі вони були друзями Нітрібіт?
— Звичайно. Навіщо б в іншому разі дарувати свої портрети?
Мершель потасував фотографії, як колоду карт, зрештою склав їх і сунув у кишеню. Здавалося, розмову закінчено. Тому Ерна Крюгер підвелася і заходилась пакувати вазу та квіти.
— На жаль, пане комісар, більшого вам не можу сказати.
— Хвилиночку, пані Крюгер. Хочу попередити вас, щоб про нашу розмову не знала жодна людина. Інакше ви завадите розслідуванню, та ще й себе вплутаєте у справу.
Проте, хоч Мершель намагався надати своїм словам якнайбільшої ваги і старанно наголосив заключні, на служницю вони не справили ніякого враження. Вона лише одмовила байдуже:
— З ким маю балакати про це? Кого, окрім поліції, це цікавить?
І, заховавши у сумку свої речі, запитала:
— Тепер я можу йти, пане комісар?
Мершель похитав головою.
— На жаль, ні, пані Крюгер. Я змушений запропонувати вам поїхати зі мною до поліції.
— Зараз? Але мені ще треба дещо купити. Невдовзі позачиняють магазини. А до поліції я можу прийти й завтра вранці,— розхвилювалася служниця. — До того ж, нічого суттєвого додати не можу.
І пішла до дверей. Та Маршель затримав її за руку.
— Хвилиночку, пані Крюгер. Здається, ви пригадаєте ще багато чого, якщо захочете.
— Як так? Чи не думаєте, що я брешу?
— Принаймні, ви сказали неправду про те, чому Нітрібіт викинула вас геть. Розбита ваза — то не підстава для такої серйозної кари.
— Але ж ви не знали Розі! Вона була здатна вигнати за щонайменшу дрібницю. Я до цього звикла.
— Отже, якщо звикли, чому не прийшли до неї вже наступного дня?
Оторопіло глянувши на оберкомісара, Ерна Крюгер мимоволі відсахнулася. Її губи тремтіли.
— Он воно що! Бачу, ви хочете роздути мою сварку з Розі, щоб довести, ніби я причетна до її загибелі!
— Я хочу знати лише одне: чому ви не прийшли наступного дня?
— Чому, чому! Коли б знала, що тут скоїться таке, то неодмінно прийшла б!
— Відповідайте, будь ласка, на моє запитання, пані Крюгер!
— Боже милосердний! Та я ж вам товчу й товчу: ми полаялись, і я хотіла шукати іншої роботи.
Мершель присів на низеньку табуретку. Тепер він дивився на служницю знизу вгору.
— Кажучи відверто, я не розумію вас, пані Крюгер. Поміж вами та панночкою Нітрібіт нічого особливого не сталося. Розбита ваза — то ж пустощі! Нітрібіт вигнала вас — знов нічого надзвичайного, ви самі про це казали. Отже, навіщо вам було роздумувати про інше місце?
Ерна Крюгер знесилено впала на стілець і поляскала себе по лобі, що мало означати: от телепень, чого він не розуміє простих речей! Та Мершель не давав їй спокою.
— Чому це ви раптово вирішили кинути таке тепленьке місце? Адже ви тут добре заробляли?
— Так, непогано. І я зовсім не хотіла залишати місця. Просто була дуже роздратована тим, що Розі так погано ставиться до мене, особливо, коли не в настрої! — вигукнула жінка. В її очах стояли сльози. Немов не помічаючи цього, Мершель спокійно бавився виделкою, яка лежала на столі.
— Ось бачите, ви самі визнали, що ніякого нового місця й не хотіли шукати.
— Хотіла! — скрикнула Ерна.
— Тоді назвіть мені адреси людей, до яких ви зверталися в пошуках роботи.
— Та я ж лише хотіла! Ні до кого не зверталася. Лише думала.
— Аж три доби?
Ерна Крюгер не могла більше стримуватися: схилилась над столом і розридалася. Мершель неквапливо підвівся, підійшов до неї, поклав руку на її плече.
— Отже, пані Крюгер, вже час розповісти правду. Я збагнув, як воно було. І облиште ту розбиту вазу: вона потрібна вам лише задля того, щоб якось викрутитися, чи не так?
Служниця підвела голову. Видобула з сумки маленький носовичок, витерла сльози. Дивилась на Мершеля, мовчала. Тоді оберкомісар, обережно й лагідно, немов батько, який застерігає доньку від першого хибного кроку, почав викладати, як саме пані Крюгер вбила свою господиню.
— Ваша Розі завжди зберігала вдома чимало грошей, так само й прикраси. І хоч ви добре тут заробляли, проте не так багато, щоб бути в змозі придбати щось коштовне. Тоді якогось дня ви поцупили грошенята або обручку. Саме у вівторок Нітрібіт викрила крадіжку, звинуватила вас. Поміж вас зчинилася сварка, потім бійка, під час якої ви торохнули господиню по голові, а потім придушили її. Хіба не так було, пані Крюгер?
Служниця втупилась у Мершеля, як кролик у полоза. Оберкомісар м'яко посміхнувся до неї.
— Мої колеги знайшли річ, якою було вбито Нітрібіт: на ній є кров та відбитки ваших пальців. І після цього ви ще криєтесь від мене?
Ерна Крюгер сиділа непорушно. Лише тряслися губи.