— Якщо ви скажете правду, пані Крюгер, усе це може вийти на інше. Я свідчитиму, що ви виявили розсудливість, покаялися, тоді ваш вчинок розглядатимуть під іншим кутом зору. Мабуть, як вбивство в стані афекту. До того ж ви — жінка нічим не опорочена, а Нітрібіт справді не була янголом. Отже, присяжні все це врахують і проявлять до вас максимум поблажливості.
Ніби прокинувшись після тяжкого, тривалого сну, Ерна раптом гарячково запротестувала:
— Ой лишенько! Що це ви там верзете! Не вбивала я її, бачить всевишній. І Польманчик ще приходив… Він залишився, я пішла…
Мершель зневажливо хитнув головою:
— То вже самонавіяння, пані Крюгер: ви хотіли, щоб воно було так. Насправді ж ніякого Польмана не існує, хіба що у вашій уяві. От завтра ми перевіримо всіх чоловіків у місті, що мають подібне прізвище, і випливе: жоден з них і гадки не має про Нітрібіт. Отак. А тепер їдьмо до поліції і там продовжимо нашу розмову.
Приголомшена Ерна Крюгер попленталася за Мершелем. Вона була вкрай розгублена, навіть не помітила, як її фотографують репортери, як у натовпі, що й досі обложував будинок, залунали вигуки:
— Ось! Вони вже мають здобич! Диви, виявляється, це служниця! Хто б міг подумати!..
Хитромудрий Мершель саме на це й розраховував. Адже треба було вжити негайних заходів для того, щоб не пішли чутки, ніби за вбивством Нітрібіт ховається щось більше, таємниче. Воно таке саме, як десятки, сотні інших, найзвичайнісіньке, отже — ним не варто й цікавитися.
Того ж вечора після тривалого й докладного допиту Ерну Крюгер було відпущено додому. Причиною її звільнення була, крім іншого, й ініціатива, що її виявив оберкомісар Брайтер. Він зібрав усіх мешканців будинку № 36 і поставив лише одне запитання: коли вони бачили востаннє Розмарі Нітрібіт?
Немолода секретарка, що мешкала на першому поверсі, сповістила, що бачила Нітрібіт біля дверей будинку 29 жовтня поміж 16.30 та 17 годиною 30 хвилин. З цією заявою збіглося свідчення продавщиці з м'ясної крамнички, в якій Нітрібіт купувала печінку для свого пуделька. Двоє наборщиків з друкарні, що навпроти, одностайно твердили, ніби бачили вбиту 29 жовтня поміж 21.30 та 22 годиною, коли вона залишала свій дім.
Найбільш важливим було свідчення сусідки з квартири, розташованої якраз під мешканням Нітрібіт. Вона присягалася, що в середу, 30 жовтня, десь поміж 13.30 та 14 годиною, з верхньої квартири почувся чоловічий голос, потім пронизливий крик і щось глухо впало. «Але я, — додала жінка, — не взяла цього до уваги: адже в Нітрібіт подібне траплялося часто».
Зрештою, двірник будинку розповів, що у вівторок о 16 годині 30 хвилин якийсь чорнявий, років 36 чоловік, що його двірник кілька разів бачив у товаристві вбитої, квапливо збіг сходами вниз, сів у чорний автомобіль і поїхав. Прикмети цього чоловіка збігалися з тими, що їх Ерна Крюгер зазначила в другові Нітрібіт. Вона також написала в протоколі: «Високий, широкоплечий, чорнявий, приблизно 35 років».
Та хоч якими важливими були всі ці відомості, розслідуванню вони поки що допомогли дуже мало: адже жодна з них не висвітлювала головних питань — коли було вбито Нітрібіт і хто це зробив? «Ненадійне, як павутиння: ось-ось прорветься», — так саркастично охарактеризував свій доробок оберкомісар Брайтер, доповідаючи опівночі тієї ж доби про результати дій комісії шефові франкфуртської кримінальної поліції Альбертові Кальку.
Шеф побіжно погортав документи.
— Справді, Брайтер, небагато, але, сподіваюсь, ви до цього звикли. Адже вбивці дуже рідко залишають на місці злочину свої візитні картки. Отже, доводиться починати майже з нуля. Раджу передусім перевірити знайомих Нітрібіт.
— Господи! — заволав Брайтер. — У цієї дами щонайменше з півтисячі знайомих! З кого ж накажете починати?
— То вже ваша справа, Брайтер. Ви старий нишпорка. Якщо в дами багато знайомих, то її теж повсюдно знають. Значить, треба пройтись відповідними злачними місцями.
Брайтера відверто не втішала подібна перспектива. Він безпорадно махнув рукою, але враз схаменувся.
— Хвилиночку! — повернувся він до Мершеля, що стояв поруч з шефом. — Ви щось казали про блокнотик. І про якісь фото. Чому б нам не почати з них?
Мершель розгублено глянув на Калька.
— Навряд чи, Брайтер, вони стануть вам у пригоді,— непевно відказав той. — У блокнотику є кілька адрес, але позначені там особи не можуть мати з вбивством нічого спільного. Це точно.
— Однак, чого не буває в житті!
Брайтер вичікувально глянув на шефа. Весь час його непокоїла думка, чому це Кальк заради такого дрібного випадку жертвує своїм відпочинком. Дуже несхоже на цього ледацюгу. Нечувано. Найбільше, на що здатний був Кальк — вислухати рапорт і дещо зауважити підлеглим, проте він ніколи не цікавився подробицями роботи комісії. Лише у надзвичайних випадках, про які довго гомоніла преса, Кальк підключався до розслідування, однак, як жартували колеги, тільки задля того, щоб його ім'я з'явилося в газетах. Тому, проаналізувавши поведінку шефа, Брайтер, зрештою, збагнув, що за справою Нітрібіт ховається значно більше, ніж воно здавалося на перший погляд. Кальк ніби прочитав його думки.
— Поки що викинемо з гри цей блокнотик, Брайтер. Коли ж і доведеться повернутися до нього, у що я особисто не вірю, то ми завше матимемо таку нагоду.
І, немов підкреслюючи, що питання вичерпане, витяг з папки горезвісний блокнотик, перед тим переданий йому Мертелем, і замкнув його у шухляді свого столу.
Саме тоді у Брайтера майнула підступна думка: потай сповістити про блокнотик кількох знайомих репортерів. Хай рознесуть по світу, що у вбитої повії знайдено список її клієнтів, ті самі прибіжать до поліції, до нього, Брайтера, лише заради того, щоб не бути привезеними сюди силоміць. Просто й вигідно. Принаймні, значно краще, ніж нишпорити по притонах.
Брайтер лишився дуже задоволений і зі своєї кмітливості, однак промовив лише:
— Гаразд. Хай їй грець, тій книжечці. Будемо сподіватися, що нам, як завжди, допоможе щасливий випадок.
Шеф позіхнув і демонстративно подивився на свого золотого годинника.
— Гадаю, на сьогодні досить, а вранці ще поміркуємо. Принаймні, зрозуміло одне: треба затримати того Польмана. Зробіть це, Брайтер.
Оберкомісар слухняно занотував прізвище до свого пухкого блокнота.
— Так точно, пане директор. Зранку зв'яжуся з магістратом, з житловим відділом і швиденько розшукаю геть усіх Польманів.
Та йому не довелося й пальцем ворухнути, бо першим, хто завітав зранку 2 листопада 1957 року до Брайтерового кабінету, був саме 36-річний комівояжер Хайнц Кристіан Польман.
Оберкомісар вирячився на нього, немов побачив привиддя.
— Так це насправді ви? — зрештою видушив він з себе.
— Тобто? — здивувався Польман. — Хіба ви чекали на мене?
Брайтер ледь усміхнувся.
— Не те, щоб дуже, проте якби ви самі не прийшли, то я десь годинки за дві завітав би до вас. Та сідайте, будь ласка.
Польман опустився на запропонований стілець, старанно підтягнувши при цьому свої відмінно випрасувані холоші. Та тільки він розтулив рота, щоб пояснити причину свого візиту, Брайтер схопив телефонну трубку.
— Пробачте, але мушу сповістити свого начальника. Здається, буде непогано, коли він візьме участь у нашій розмові.
— Будь ласка, нічого не маю проти, — відказав Польман і витяг з кишені портсигар. Брайтер мовчки підсунув йому попільничку, потім попередив Мершеля, що прийшов пан Польман.
— Він зараз прийде. — Брайтер поклав трубку. — Нумо, пане Польман, викладайте, що там у вас на душі.
— Хе! Хіба ви не знаєте, що привело мене сюди? Звичайно, вбивство панночки Нітрібіт. Я прочитав повідомлення у ранковій газеті. Оскільки я добре знайомий з нею, то вирішив негайно прийти до вас. Гадаю, чимось допоможу у вашому розслідуванні. Я знаю її…
Рипіння дверей перервало його слова. Польман підвівся, чемно привітався з Мертелем, назвав себе.
— Пан Польман, — пояснив Брайтер, — добрий знайомий вбитої Нітрібіт. Сьогодні він прочитав, у газеті про цей випадок і одразу ж прийшов до нас.